ДОЛЯ ПРОФЕСОРА СТАСІВА

У січні виповнилося 100 років від дня народження видатного українського фізика Остапа Стасіва, дійсного члена Наукового товариства ім. Шевченка, Українського інженерного товариства, почесного члена Німецького фотографічного товариства. Він був засновником і директором Інституту кристалофізики в Берліні, одним із фундаторів міжнародного фізичного журналу Physica Status Solidi, створив наукову школу з кристалофізики.

Народився Остап Стасів у с. Борщовичах, що неподалік Львова (Пустомитівський район). Учився спочатку у народній школі, а далі — в Українській гімназії у Перемишлі, яку закінчив з відзнакою у 1921 р. Після гімназії записався на студії до Українського таємного університету у Львові, який щойно розпочав роботу завдяки зусиллям прогресивних учених. Та невдовзі Остап був заарештований польськими властями за спротив окупантам. На щастя, йому вдалося втекти з-під варти і за підробленими документами виїхати до Ґданська на судноверф, де Стасів попрацював кілька місяців, поки Український студентський комітет домігся внесення його до списку осіб, рекомендованих на навчання за кордоном.

Так у 1923 р. Остап вступив до Берлінського університету. Навчався на фізичному відділенні, де слухав лекції Макса Планка, Альберта Ейнштейна, Макса фон Лауе, Петера Прінсгайма та інших корифеїв фізичної науки. З 1927 р. поглиблював свою спеціальну освіту в Інституті фізики Ґессенського університету під керівництвом проф. Вальтера Боте (майбутнього лауреата Нобелівської премії), де в листопаді 1929 р. здобув ступінь доктора філософії. Дисертація була присвячена експериментальним дослідженням повного внутрішнього відбивання світла на межі поділу двох середовищ. Праця незабаром була опублікована і отримала схвальний відгук фізиків.

Стасіва вабило до проблем фізики твердого тіла. Через два роки в Ґеттінґенському університеті Роберт Поль розпочав дуже цікаві дослідження центрів забарвлення в лужно-галоїдних кристалах. Ці кристали виявилися вдалими модельними об’єктами для вивчення фізичних явищ у твердих тілах. Проф. Поль зустрівся з д-ром Стасівим і після співбесіди запросив його в свою лабораторію. З 1931 р. Стасів став науковим співробітником фізичного інституту при Ґеттінґенському університеті.

«У Ґеттінґені я провів найкращу частину свого життя, — згадував у 1980 р. Остап Стасів, — тому що я мав нагоду навчитися, як повинен мислити і розв’язувати нові проблеми. Працювало немало славних людей — Борн, Франк, Нордгайм, Гайтлер, Лондон, Теллер, з яким я особливо часто дискутував…» І далі: «Я залишив місце з зарплатнею 400 марок і поступив до проф. Поля за 80 марок місячно. Бачите, який ідеалізм. У Роберта Поля якраз досліджували найпростіші йонні кристали. Я мав дослідити рухливість йонів Tl в лужно-галоїдних кристалах з домішкою Tl. Це було щось зовсім нове, а мене завжди цікавило якраз щось нове. Бо про все інше, зрештою, можна прочитати в книжках».

Ґеттінґенський період був особливо плідним для д-ра Стасіва. В 1932 р. він відкрив явище переміщення центрів забарвлення під впливом електричного поля. Ця відома праця не втратила своєї цінності і сьогодні. По суті, було започатковано новий напрям у фізиці твердого тіла — вивчення кінетичних параметрів дефектів, їх температурних і польових залежностей.

У Львові Остапа Стасіва обирають членом Українського інженерного товариства та дійсним членом Наукового товариства ім. Шевченка. Свої наукові праці він публікує у центральних фізичних журналах Європи, а також у Збірнику математично-природописно-лікарської секції НТШ.

1937 р. Остап одружується з Терезою Стефен, а в 1938 р. у них народжується дочка Марія-Луїза, яка пішла слідами батька і також стала фізиком.

Поза сумнівом, Остап Стасів став би професором Ґеттінґенського університету, якби не погіршилася політична обстановка в Німеччині. Попри те, що проф. Поль допоміг отримати громадянство, залишатися в університеті все ж таки не можна було. Тому з 1937 по 1945 рр. він працював керівником лабораторії фірми Цайс у Дрездені.

Дрезденська фірма «Zeiss Ikon» була однією з перших у Європі, де ще з 20-х років почав приживатися новий стиль організації науки, який нині заведено називати «американським». Він полягає в тому, що найновіші наукові розробки відразу впроваджуються у виробництво. На той час різко зростав попит на матеріали для фотографії та кінематографії. Виникла проблема збільшення чутливості фотографічних плівок, особливо для кіно. І Стасіву у зв’язку з цим вдалося в 1938 р. заснувати й очолити дослідницьку лабораторію при фірмі.

Особливо важливе значення мав цикл досліджень, розпочатих у 1939 р. О.Стасівим спільно з його учнем та співробітником Й.Тельтовим, який заклав підмурівок для розробки концепції центрів прихованого фотографічного зображення та механізмів їх утворення. Ці праці набули загальнонаукового визнання.

Війна і її наслідки (повітряні атаки на Дрезден, неодноразовий вимушений демонтаж лабораторії, відхід працівників) неймовірно утрудняли, але не зупинили дослідницької праці.

Коли в 1947 р. лабораторія Стасіва увійшла в структуру новоствореної Німецької академії наук і отримала статус інституту («Інститут досліджень твердого тіла НАН — Дрезденське відділення»), то робота стала пожвавлюватися. Того ж року О.Стасів став професором Дрезденського технічного університету (політехніки), де працював двадцять років (аж до виходу на пенсію в 1968 р.). Професор щедро передавав свої ідеї молодим науковцям. Багато їх стали його дипломниками і згодом захистили дисертації. Так продовжувала формуватися наукова школа Остапа Стасіва з кристалофізики. 1951 р. на базі Дрезденського філіалу Стасів засновує в Берліні Інститут кристалофізики Німецької академії наук.

У 50-ті роки інститут О.Стасіва став відомим у Європі як центр кристалофізичних та низькотемпературних досліджень. Сюди приїжджають гості з університетів та академій інших країн. Проф. Стасів виступає з доповідями на багатьох міжнародних конференціях, присвячених проблемам фотографічної науки, фізики твердого тіла та фізики напівпровідників. Жвавий інтерес викликали його доповіді, зокрема, на конференціях у Ґеттінґені, Парижі, Амстердамі, Будапешті, Брістолі, Празі, Москві, Цюріху.

За видатні заслуги у розвитку науки для мирних цілей 7 жовтня 1956 р. професору д-ру Остапу Стасіву було присуджено Німецьку національну премію ІІІ класу з науки і технологій.

Тим часом дочка Марія-Луїза закінчувала школу. Вона часто бувала в лабораторіях батька, зацікавилася фізикою. Вступила до університету. Ще студенткою розпочала наукові дослідження. Вже в 1961 р. у журналі Zeitschrift fur Naturforschung з’являється її стаття «Вимірювання фактора втрат бромистого срібла з домішками двовалентних аніонів і катіонів». Після цього більше десятка праць Марії-Луїзи Стасів опубліковано в журналі Physica Status Solidi, засновником і незмінним членом редколегії якого був її батько. Захистила дисертацію на ступінь доктора філософії.

1959 р. у видавництві «Springer» у серії «Структура та властивості матерії» вийшла (як XXII том серії) фундаментальна монографія Стасіва під назвою: «Електронні та йонні процеси в йонних кристалах». Монографія має понад 300 с. Вона містить 14 розділів, з назв яких видно («Йонні кристали», «Енергія хімічних зв’язків», «Дифузійні явища в йонних кристалах», «Спектри поглинання», «Електронна будова», «Фотоелектричні явища», «Фотохімічні процеси», «Резонансні явища» тощо), що книга могла б стати навчальним посібником для студентів і аспірантів, котрі студіюють кристалофізику. В 1963 р. у Празі академічне видавництво випустило в світ її переклад чеською мовою.

1968 рік став для 65-річного професора роком успіхів і тривог. Комплексні дослідження легованих кристалів AgCl, виконані з найактивнішою участю Марії-Луїзи, дали змогу відкрити в них Ag2+-центри (т.зв. самозахоплені дірки). Ця робота викликала неабиякий інтерес не тільки самим результатом, а й методичним підходом, що сприяло залученню до таких досліджень вчених з різних країн. Методологія Стасівих знайшла плідне застосування для інших домішкових кристалів. Вона дозволяє розшифровувати дуже тонкі механізми електронних процесів у діелектричних та напівпровідникових кристалах.

І все ж — тривоги... Хіба можна було їх уникнути навіть не політикові, а чистому природодослідникові, коли він опинився в країні з тоталітарним режимом, якою була НДР? Берлінська стіна болісно розділяла дві частини Німеччини і Європи. Сім’я Стасівих особливо відчула це тоді, коли Марія-Луїза запізналася з дипломованим інженером із ФРН Гансом Дальпке. Щоб зустрітися з коханим, треба було нелегально долати Берлінську стіну... «Моє серце деколи протестує, — читаємо в листі Остапа до сестри Ольги від 1 вересня 1968 р. — Ну, я і до цього звик...»

З 1 липня 1968 р. професор Стасів вимушений був вийти на пенсію.

А Марія-Луїза 16 серпня 1970 р. обвінчалася з Гансом-Лютцом Дальпке. Вірна дружина вирішила віддати перевагу сімейному затишку. Переїхала до чоловіка в Альфельд, назавше припинивши дослідницьку працю.

Батьки наче осиротіли. Особливо важко в ті роки було матері. Стала часто нездужати. Лише пізніше, коли підростали внуки, відчувала полегшення. Батька все-таки рятувало те, що він продовжував займатися фізикою. Стежив за науковою періодикою, часто навідувався в лабораторію до своїх колишніх співробітників. Д-р Тельтов, зокрема, писав мені: «Ми з проф. Стасівим весь час підтримували дружні стосунки… Поле наукових інтересів Стасіва виходило далеко за межі вузького зацікавлення йонними кристалами. Коли перестав працювати в інституті, його увагу привертали нові досягнення фізики і біології, виходячи із термодинаміки незворотних процесів. Від термодинаміки до теорії самоорганізації та синергетики, до питань про виникнення життя і еволюції».

Професор Стасів був патріотом України, щоправда, ніколи не рекламував цього. По виході на пенсію відчув особливу тугу за Батьківщиною. «Дуже радо побачив би нашу Галичину, яку я перед 45-ми роками залишив. Вона, мабуть, дуже змінилася. Однак боюся, що можу бути розчарованим. Нічого, окрім Тебе і могили наших батьків, там для мене нема, — писав до сестри Ольги 14.09.1968 р., — люди, яких я там можу зустріти, зовсім другі. Велике питання, чи вони мене і я їх буду розуміти».

«Я Тобі вже писав, що хотів би бачити землю, де родився. Який успіх будуть мати мої старання?» (26.09.68).

«Сьогодні дістав повідомлення про дозвіл їхати до Києва. Я там можу відвідати фізикальні інститути Академії та університету. Дозвіл дали лише на 7 днів. Відвідати Львівський університет Івана Франка дозволу не дістав. Так що моя подорож до Львова поки що ілюзія. Отже, моя дорога Ольго, ми можемо зустрітися лише в Києві».

Ольга приїхала до Києва разом із дочкою Лідою. Той тиждень був для них святом. Ольга й Остап не могли наговоритися: згадували дитинство, важкі воєнні та повоєнні роки...

В’їзд до рідної Галичини був йому заборонений. «Тут є туристика до Ленінграду, Москви і до міст, які дальше на Сході, наприклад, можна дістати дозвіл на подорож до Самарканду. Однак до міст, які лежать на захід від Дніпра, таких туристичних подорожей немає. Буду пробувати як приватна людина їхати, однак не знаю, чи вдасться» (лист від 26.04.1970)». Не вдалося...

Отже, ізоляція зі сходу і з заходу: переїхавши до чоловіка у ФРН, донька опинилася «за кордоном, куди тяжко дістати дозвіл до виїзду. Гризоти є у кожного», — зізнається Стасів сестрі. Потрібна стоїчна мужність, щоб зберегти душевну рівновагу. Сад і троянди (їх понад 100), короткі телефонні дзвінки від Марії-Луїзи та рідкісні спілкування з друзями-фізиками — ось коло розрад. Праця над монографією йде мляво...

У 1974 р. померла сестра Ольга. Старенький професор не зміг приїхати на її похорон. Важко хворіє дружина. Настала смуга нелегких життєвих випробувань.

«Я відвідав Остапа Стасіва наприкінці січня і застав його сильно постарілого і ослабленого, — пише д-р Тельтов.

…Прощаючись, він потиснув мені на хвилину руку, начеб не хотів випустити її, і мовчки поглянув на мене. Це було прощання назавжди. 19.02.1985 р. він упав від апоплексичного удару. Дружина пережила його на 6 років.

На задньому краю великого міського кладовища в Альфельді стоїть скромний, світлого кольору округлий камінь. Чорними літерами сповіщає про його життя:

Проф. Др.

Остап Стасів

1903—1985

Пам’ять про нього ми збережемо у наших серцях».

Нелегка доля професора Стасіва наче віддзеркалює долю української інтелігенції у ХХ столітті. Ця доля має навчити нас збагнути цінність власної демократичної державності.