Долі на експорт-2?

Ця тема в українському суспільстві спричиняє серйозні баталії впродовж багатьох років. Щоразу, коли з'являється привід про неї згадати. А приводом є зазвичай або гучний скандал, пов'язаний з національним або міжнародним усиновленням, або чергова спроба Верховної Ради ухвалити законопроєкт про ратифікацію Україною Гаазької конвенції про захист дітей і співробітництво з питань міждержавного всиновлення (2018 року - сьома). Але минає трохи часу, один скандал потьмарює інший, спроба ратифікації провалюється, і суспільство забуває про проблему до наступного разу.

Цього ж разу одночасно зійшлося чимало різних подій. І скандальні історії в дитячій сфері, включаючи з'ясовування ситуації з насильством над дітьми в одеському ЦСПРД "Світанок". І задекларований Мінсоцполітики пріоритет теми дитинства на 2020 рік. І указ президента №721/2019 від 30.09. 2019 р. "Про деякі питання забезпечення прав і законних інтересів дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківської опіки, розвитку та підтримки сімейних форм виховання", де пункт номер один - міжнародне всиновлення і приєднання України до Гаазької конвенції (цього разу шанси її прийняти високі як ніколи раніше). І набуття чинності 20 жовтня постановою Кабміну №603 від 10.07.2019 р., де закріплено вимогу до кандидатів в усиновителі обов'язково пройти курси підготовки, яких у переважній більшості регіонів України просто немає. Ну й зовсім нещодавно виявлений експертами у сфері захисту прав дитини збільшений удвічі "Перелік захворювань", які дають право на всиновлення хворих дітей без дотримання термінів перебування на обліку в центральному органі виконавчої влади, у тому числі іноземцями, до досягнення дитиною п'яти років. Цей перелік, затверджений наказом МОЗ №1648 від 19.07.2019 р., набув чинності 27 вересня.

"Шанси громадян України всиновити дитину різко зменшилися, - вважає експертка з питань захисту прав дитини Людмила Волинець. - Поки українці шукають відсутні можливості пройти навчання для всиновлення, дітей максимально відкрили для всиновлення іноземцями. Такою є сімейна й демографічна політика".

"Я не маю стосунку до медицини, зате в мене великий досвід роботи, зокрема й у тому, що стосується всиновлення дітей, - зазначає експертка "Української мережі з прав дитини" Світлана Клочко. - Саме тому вирішила порадитися з колегами-педіатрами, які добре розуміються і на питаннях діагностики захворювань, і на питаннях оформлення "Висновків про стан здоров'я, фізичного та розумового розвитку дитини", які додаються до анкети дитини, що підлягає всиновленню.

Розмова вийшла цікавою. З одного боку, за словами професіоналів, у наказі Мінздоров'я нарешті з'явилися діагнози, які справді дають хворій дитині можливість якомога швидше потрапити на виховання в сім'ю всиновителів, нехай і іноземних. Однак слід звернути увагу на те, що в новому документі переважають не конкретні захворювання, а їхні рубрики, що дають чималий простір "для фантазії".

Поясню. Зараз у світі відходять від Міжнародної класифікації хвороб (МКХ) і визначають індивідуальні потреби, використовуючи Міжнародну класифікацію функціонування, обмеження життєдіяльності та здоров'я дітей і підлітків (МКФ), оскільки той самий діагноз може свідчити про різний рівень функціонування. Яскравий приклад - діти з діагнозом ДЦП. Лікарі рекомендують звернути увагу, зокрема, на кардіологічні діагнози. Наприклад, відкрите овальне вікно діагностується в новонароджених дітей досить часто, і ця вада без медичного втручання може виправитися до досягнення дитиною півтора року. Саме тому такі діти перебувають під лікарським контролем, і тільки після того, як їм виповниться 18 місяців, ухвалюється рішення про наявність/відсутність цього діагнозу. За словами лікарів, нічого кримінального для дитячого кардіолога не буде, якщо до 18 місяців він поставить діагноз "порок серця", - це може бути одним з трактувань цього пороку. Та для процесів усиновлення це означатиме, що дитина відразу отримає правові підстави для міждержавного всиновлення, і далі її долю й країну майбутнього проживання може швидко вирішити сума "винагороди".

До цього слід додати факт відсутності достатньої кількості висококласних кардіологів у районних, міських, а іноді й в обласних лікарнях, а також обладнання, що дозволяє провести точну діагностику. Слід згадати й про те, що на Сході України йде війна, і в Луганській області взагалі немає дитячої лікарні третього рівня, а в Донецькій області вона тільки в березні 2019 року створена в Слов'янську, і зараз там не вистачає ні обладнання, ні досвідчених лікарів.

Крім того, досі немає затвердженої інструкції щодо заповнення "Висновку про стан здоров'я, фізичного та розумового розвитку дитини". У цьому документі в розділі "остаточний діагноз" зараз є застарілі норми, що потребують змін. Відсутність чітких стандартів, яких уже багато років чомусь не можуть або не хочуть погодити МОЗ і Мінсоцполітики, помножені на розширений і "розмитий" у діагнозах новий Перелік Мінздоров'я, можуть призвести до того, що найближчим часом пишним цвітом "буятиме" торгівля дітьми".

А що в цьому поганого? - заперечує багато хто з небайдужих людей і волонтерів, які допомагають дітям. - Підняти дитину з важким діагнозом під силу тільки дуже забезпеченій родині. Це дуже дорого. Наша держава практично не підтримує таких дітей програмами. А за кордоном програм - безліч. Що поганого в тому, якщо навіть здорова дитина виїде за кордон, у нормальну країну й у нормальну сім'ю? Якщо навіть дитину "продали" в нормальну родину, хіба їй від цього буде гірше? Гірше буде нам, бо корупція - це завжди погано.

Та ми їм вклонитися маємо до землі. Тим, хто бере з жахливих інтернатів дітей з важкими діагнозами й вивозить, даючи їм шанс не згнити в рідній країні, під рідними прапорами, гаслами й молитвами про сиріт у спецінтернатах.

Насправді ідеалізувати іноземних усиновителів усе ж таки не варто. "Я не претендую на репрезентативну вибірку, але не пам'ятаю жодного випадку, коли іноземці їхали б в Україну з твердим наміром усиновити тут хвору дитину старшу 10 років, - каже національна програмна директорка "СОС. Дитячі містечка - Україна" Дар'я Касьянова. - Усі вони, так само, як і українці, хочуть узяти у свою сім'ю маленьку й здорову дитину.

Треба визнати, що дітей старшого віку й з діагнозами іноземці в результаті беруть частіше, ніж українці. Але є й інший бік. Наприклад, зараз у Дніпропетровській області українка хоче всиновити двох дітей - не родичів, але з однаковим діагнозом. І чиновники їй у цьому перешкоджають, щиро не розуміючи, яким може бути мотив жінки, яка хоче всиновити хворих дітей".

Хворих дітей українці, хоч і не так часто, але все ж таки беруть у свої сім'ї. "З нового списку у моїх дітей було два діагнози, щоправда, іншого ступеня. І ми готові були їх усиновити", - каже мама-вихователька ДБСТ зі Слов'янська Ксенія Корчма.

"У мене в сім'ї є дівчинка навіть із діагнозом з першого варіанта списку, ще до правки. Знаю й інші аналогічні випадки", - стверджує мама-вихователька одного з перших в Україні ДБСТ Ірина Кожухарова.

Проте волонтерка з Одеси Катерина Ножевнікова вважає, що "поки держава не створить нормальних умов для своїх дітей, вона програє іноземному всиновителеві на всіх фронтах, і не треба брехати самим собі. Тут - не про корупцію (у нас намагаються заробити всі, скрізь і на чому тільки можна). Тут - про власну державну неспроможність у першу чергу".

"Зараз у систему накидали багато безстатусних дітей на радість адміністрації інтернатів, яка на них паразитує. Мене дуже засмучує той факт, що діти почали рідше виходити з інтернатів, через те що ми штучно стримуємо міжнародне всиновлення, а альтернативні форми буксують, суддів на місцях не вистачає... З інтернатів треба найближчим часом вивести не менше тисячі дітей, що дозволить реформувати будинки дитини остаточно. 200 тисяч бездітних українських пар не врятують півтори тисячі сиріт, прости мені, Господи, ці слова. Але ми їх вирвемо з системи, яку нам буде легше реформувати. Це моя цинічна й суб'єктивна думка щодо цього питання", - коментує головлікар Харківського обласного Будинку дитини №1 Роман Марабян.

І все ж таки, вважаю, неспроможність потрібно ліквідувати, а не розписуватися в ній. На жаль, спрощуючи міжнародне всиновлення (а саме такі спроби зараз прослідковуються), ми не наводимо ладу в національному. Тим часом пріоритет національного всиновлення визнається, більше того, утверджується в усьому цивілізованому світі. Навіть не так, найвищий пріоритет - це біологічна сім'я дитини. В інтересах дитини - залишитися вдома, з мамою, у звичному їй середовищі. Навіть якщо мама не така багата, як чужоземний усиновитель. Навіть якщо комусь з боку здається, що дитині буде краще за кордоном.

Але для того щоб дитина залишилася вдома з мамою, іноді потрібно провести з нею роботу. І якщо робота не привела до успіху, тоді йдеться про національне всиновлення або ж альтернативні сімейні форми виховання вдома, у країні походження дитини. Але цієї роботи у нас зараз не провадять. І замість того щоб нарешті її розпочати й упорядкувати всі процеси, ми просто будемо віддавати дітей за кордон - "в інтересах дитини", а насправді - дуже часто в інтересах деяких корисливих дорослих?

Ну тоді давайте відкличемо ратифікацію Україною Конвенції ООН про права дитини, перепишемо національне законодавство і чесно визнаємо перед усім світом - ми не хочемо й не можемо навести в себе лад, візьміть наших дітей. І перестанемо витрачати гроші на деінституціалізацію й на виплати сім'ї при народженні дитини. Цілішим буде бюджет. Тому що не можна однією рукою віддавати дітей іноземцям, розчищаючи в такий спосіб заклади для реформ, які насправді не проводяться, і при цьому другою рукою роздавати (й підвищувати) виплати при народженні дітей з демографічною метою. Ці виплати, безумовно, є підтримкою для кожної, у тому числі середньостатистичної благополучної української сім'ї. Та тільки для кризових сімей вони нерідко виявляються стимулом народжувати. У результаті ми просто запускаємо конвеєр. Там - віддаємо, а тут - поповнюємо. І як і раніше нічого не робимо. Будьмо чесними…