«До нас в науку! ми навчим, почому хліб і сіль почім!»

Якщо хліб — усьому голова, то транспорт — ноги. І дуже зле для суспільства, коли ці життєво важливі органи починає лихоманити. Населення України не так давно на власних гаманцях відчуло всю «чарівність» цієї недуги, коли, під тиском підприємців, влада змушена була дати згоду на значне підвищення цін на хліб, м’ясопродукти, а на транспортні послуги, піддавшись спокусі надприбутків, сама вчетверо підвищила тарифи. Проте все це вже було… І не в буремні революційні часи, а у відносно стабільну епоху промислового капіталізму кінця ХІХ століття. Ні, цар чи міська дума не підвищували цін на муніципальні послуги, але настрій приватним підприємцям своїми нововведеннями псували, що призводило до незадоволення останніх. А інколи й до страйків.

Тож чому булочники, м’ясники, візники відмовлялися працювати? Тяжкі умови праці, низькі заробітки, безробіття, пов’язане з впровадженням прогресивних технологій, — зрозуміло. Але це стосується великих підприємств. Чому 1884 року «баламутили» студенти університету святого Володимира? Теж зрозуміло: не пустили на святкування 50-ї річниці «альма-матер», ввели новий університетський статут, який, на думку страйкарів, обмежував права студентів. Але й страйком це важко назвати, щось аналогічне можна нині спостерігати ледь чи не після кожного футбольного матчу. Студенти розповсюдили прокламацію з вимогою звільнити деяких викладачів, під спів патріотичних пісень пройшлися по Бібіковському (Шевченка) бульвару й Хрещатику, піднялися Костьольною, а потім Володимирською повернулися до університету. Де їх, звісно, чекала поліція. Увечері група молодиків повибивала шибки у квартирі ректора на розі Шулявської (Толстого) і Кузнечної (Антоновича), чим ледве не до млості довели професорських доньок. У результаті: 34 студенти постали перед судом, багатьох відрахували з університету або перевели до інших навчальних закладів.

Але що підштовхнуло в другій половині ХІХ століття до протестів малих підприємців, достаток яких повністю залежав від особистої праці? Почнемо з суспільно-політичної ситуації в Російській імперії. Не лякайтеся, лекції не буде. Лише спробуймо провести паралелі з сьогоденням, адже погляд у минуле пояснює теперішнє. Тезисно: демократичні перетворення в Європі; селянська реформа 1861 року; повстання поляків 1863—1864 років; упровадження низки реформ майже в усіх сферах державного та громадського життя: судова та земська реформа (1864 р.), міста отримали самоврядування (1870 р.), припинилися переслідування старообрядців, відкривалися нові університети, народні школи для дітей і недільні для дорослих, з’явилися публічні бібліотеки, читальні, музеї тощо, кількість газет і часописів із 20 найменувань (1850 р.) зросла до 700 (1881 р.)!.. І що натомість отримав царський уряд? Купу антидержавних організацій на кшталт «Землі і волі», «Народної волі», «Чорного переділу» тощо і, як результат, убивство революціонерами ініціатора реформ Олександра ІІ. Далі — «ліберальна» політика Олександра ІІІ, якому навіть у ювілейному виданні «Трехсотлетие дома Романовых 1613 — 1913» присвятили лише одну сторінку. Звісно, і простий люд піддався впливові всіляких «народовольців» і вседозволеності.

Булочники

Утім, повернімося до страйків. Почнемо з «голови», тобто з булочників. Царський статистичний комітет цю категорію трудящих зараховував до ремісників. За даними міської поліційної управи, 1887 року в Києві ремісники становили майже 7% (10862 особи) від загальної кількості населення. Найбільше була розвинена кравецька справа, якою займалися 2645 киян (серед них 520 жінок); шевців трудилося 2144; перукарів — 178 (лише дві жінки). А були ще шапкарі, корсетники, пічники, бондарі — виготовляли діжки; шмуклери — виготовляли золочені та срібні китиці, тасьму, торочки; шорники — виготовляли ремінну збрую; золотошвейники; гострильники; щіткарі — виготовляли щітки; решітники — виготовляли решета; навіть два живописці — ремісники, які розфарбовували вивіски, афіші тощо. Цех булочників налічував 268 осіб (у т. ч. три жінки), і тримали вони лише 22 спеціалізовані крамниці. Для порівняння: книгарень у Києві було 50, магазинів готового одягу — 53, а суконно-мануфактурних — 52. Така мала кількість булочних пояснюється тим, що більшість киян традиційно випікали хліб удома, а багаті городяни мали власні хатні пекарні.

Тож чому такий малий загін булочників вирішив страйкувати? Річ у тому, що ненависний царат усе ж таки дбав за добробут своїх підданих. Низка законодавчих актів, як-то ст.2, п.6 «Городового положения» (1870 р.), ст.1949 «Общего губернского учреждения» (1876 р.), регламентували правильність встановлення цін на найважливіші продукти харчування. А «Устав об обеспечении народного продовольствия» (1857 р.) безпосередньо давав право: «…в отвращение произвольного повышения цен на нужнейшие предметы продовольствия, а именно на печеный хлеб и на мясо, городским общественным управлениям, с утверждения губернаторов или градоначальников, устанавливать цены, именуемые таксами». Київська дума скористалася своїми правами сповна, ба навіть пішла далі — оскільки «в законе не содержится никаких ограничений, стесняющих в чем-либо право городского общественного управления пользоваться в этом случае теми или другими известными уже указаниями», запровадила принагідно фіксовані ціни на міські пасажирські перевезення, дрова, воду, а згодом і на газ, електроенергію тощо.

Міська влада так заповзято врегулювала ціни на предмети першої необхідності, що в багатьох містах імперії киянам почали заздрити. Газета Kurier Warszawski писала: для Варшави також потрібно ввести такси на хліб, тому що «пани булочники геть не знають межі своєї ненажерливості. Незважаючи на те, що ціна на борошно останніми роками впала майже на 25%, ціна на хліб залишається незмінною, причому буханці у вазі ані на грам не збільшилися, а їх якість і поготів не поліпшилася. Дуже важливе для населення питання, щоби про нього серйозно не подумати».

У 80-х роках ХІХ століття обговорення доцільності встановлення фіксованих тарифів вийшло за межі чиновницьких кабінетів. Економічний оглядач газети «КіевлянинЪ» зазначав, що питання регулювання таксами цін на предмети першої необхідності «досить давнє, досить важливе й досить суперечливе… Важливість його обумовлюється тим, що воно стосується більшості міського й сільського населення… і охоплює найважливіші продукти харчування — хліб та м’ясо; нарешті — воно суперечливе й тому, що доцільність таксування цін вперто заперечують економісти, що призвело в одних містах до законодавчого скасування такс, а в інших — до фактичного їх знищення» («КіевлянинЪ», 1884 р., №156).

Противники усіляких такс стверджували, що встановлення фіксованих цін взагалі не може входити до питань діяльності будь-якої влади. Це справа вільної конкуренції, яка найкраще задовольнить потреби населення. При верховенстві конкуренції власна вигода кожного продавця примусить його, з метою розширення збуту продукції, знижувати ціни до тієї межі, до якої вони приноситимуть прибутки. У свою чергу, прихильники фіксованих цін запевняли: «сподіватися на існування конкуренції не доводиться. Життя підтверджує, що домовленості виробників і торговців стосовно цін трапляються досить часто і в найрізноманітніших сферах економіки… Внаслідок домовлених або прихованих угод між продавцями ціни можуть встановлюватися набагато вищі, ніж це потрібно для вигідного виробництва. Якщо йдеться про предмети першої необхідності… то дорожнеча приносить виробникам надмірні зиски, обтяжливі для публіки, тим більше що основний тягар лягає на найбідніші верстви населення. Суспільна влада, якій дано право регулювати ціни на предмети першої необхідності, не тільки може, а й зобов’язана вживати заходів проти такого зла…» («КіевлянинЪ», 1884 р., № 156).

І київська міська управа (яка, звісно, відчувала змовницький характер дій монополістів на харчовому ринку) вживала адекватних заходів. У пресі щомісяця друкувалися тарифи на основні продукти. Ось одна з таких об’яв: «Такса на печений хліб у м. Києві, встановлена міською управою згідно з постановою Київської міської думи, на жовтень місяць 1884 року: булка французька звичайна вагою 1 фунт
(1 російський фунт = 0,4095 кг — В.О.) — 8 коп., грецька з пшеничного борошна американки — 6 коп., буханка проста з борошна другого сорту — 5 коп., пуд (16,38 кг — В.О.) хліба з житнього борошна (ситний) —
90 коп., 1 фунт хліба питльованого — 5 коп. Середня обов’язкова вага при перевірці визначається зважуванням хлібин не по одній, а в певній кількості, на розсуд контролерів». Зазначимо, що хліб, навіть при фіксованих тарифах, був досить дорогим і прирівнювався за ціною одиниці ваги до м’яса (!).

Хоч звучали заклики міської управи не підвищувати ціни, хліб продовжував дорожчати. 1869 року кореспондент газети «Кіевскій телеграфъ» (№99) обурювався: «…чітко простежується впертість пекарів тримати високі ціни; не можна не визнати, що теперішня ціна по 70 коп. за пуд, при ціні жита в найближчих містах і містечках 40 — 45 коп. за пуд, зависока. Дивує, чому не дешевшають булки і в кращих булочних до цього часу продаються за ціною, встановленою 2 роки тому, при найбільшій ціні пшеничної муки 10 коп. за фунт… За яким правом деякі, наприклад, хрещатицькі булочні дозволяють собі продавати свій товар майже вдвічі дорожче за реальну вартість, товар, який є предметом не розкоші чи примхи, а нагальної потреби. Не можна не бачити у цьому зла, котре слід переслідувати як незаконне грабування мешканців».

Нарешті в міських урядників терпець увірвався, і вони вдалися до рішучих дій, чим і спровокували страйк київських пекарів. На початку літа 1884 року спеціальна комісія провела контрольну випічку 12 хлібин і встановила, що булочники отримують надприбутки. Питання винесли на розгляд міської думи. Незважаючи на протести булочників, які доводили, що ніколи куль борошна (вміст сипучих тіл у мішку розміром 1,2 м х 2,3 м; 1 куль муки = 119 кг) не може дати припічки 70 фунтів, як це сталося під час проведення 12 дослідів, гласні (депутати) постановили: «через помітне здешевлення борошна, а також маючи дані, отримані експериментально, залишити таксу на хліб без змін».

Утім, дума врахувала побажання й булочників і провела повторну перевірку. Цього разу в булочній Ільїна комісія випекла вже 99 хлібин і встановила, що пекарі з одного пуда борошна вищого ґатунку, вартістю 2 руб. 50 коп., отримують чистого прибутку 1 руб.
51 коп. (з борошна 2-го сорту — 1 руб. 14 коп.), а також, що «пани булочники продають хліб згідно з встановленими таксами по 4 коп., однак знайшли за потрібне продавати буханки неповноцінні, повноцінні ж продають по 5 коп. Зважування показало, що у всіх булочників, за винятком Ільїна, існує недовага від 5 до 7 золотників (1 золот. = 4,27 г — В.О.) у фунті». Але штрейкбрехерство Ільїну не допомогло. Невдовзі його впіймали на продажі черствого хліба, який санітарний лікар Щербина визнав шкідливим для вживання. Мировий суддя, розглянувши справу, оштрафував горе-пекаря на неймовірну на ті часи суму — 100 рублів. Для порівняння: київського булочника Мехмед-огли за продаж хлібини із запеченим щуром (!) покарали лише на 15 рублів.

Страйк булочників проходив без зайвого галасу, вони лише вигадували різні причини, щоб не випікати хліб. 21 червня 1884 року міська управа сповіщала київського поліцмейстера: «З отриманих звісток, булочник Климко з учорашнього числа перестав випікати хліб, а булочники Кирхгейм і Душичкін не купують більше дріжджів, щоби таким чином перестати пекти хліб. Дума просить п.поліцмейстера не допустити страйку серед булочників» («КіевлянинЪ»,
1884 р., №138). Слід віддати належне київській владі, яка не піддалася тиску з боку булочників і твердо відстоювала інтереси міщан. Протистояння, що то затихало, то знову спалахувало, тривало аж до самого жовтневого перевороту, коли через відсутність хліба потреба в булочниках зникла сама собою.

М’ясники

М’ясників царський статистичний комітет зараховував то до ремісничого стану, то до торговців, то взагалі до «інших професій» (разом із водовозами, різниками, поденщиками тощо). 1885 року в Києві налічувалося 180 м’ясних крамниць, рундуків і павільйонів. Міська влада, побоюючись спалаху епідемій, які часто траплялися в Києві, запровадила регулярні санітарні перевірки торговельних закладів. У спеціальній інструкції дума констатувала: «Кількість м’ясних крамниць і ковбасних магазинів у місті значно збільшилася. Необхідно охороняти кінцеві пункти міста, щоб не було таємного завозу в місто нетаврованого (що не пройшло санітарного контролю. — В.О.) м’яса. Тому в Києві запроваджуються нічні та ранкові чергування урядників і контролерів; повинні проводитися несподівані огляди складів сала, ковбасних фабрик. Також необхідно щоденно перевіряти м’ясні крамниці й рундуки». Першою ж перевіркою комісія забракувала й знищила лише м’яса майже 4 пуди, а також 1500 штук оселедців, понад 30 кг вершкового масла, 2 вагони кавунів тощо. Окрім того, «батьки міста» особливу увагу звертали на правила торгівлі. Газета «КіевлянинЪ» у №249 за 1884 рік повідомляла: «Незабаром міська управа буде перевіряти ваги. Зробити перевірку управа визнала за необхідне тому, що багато торговців користується нетаврованими вагами, а від цього потерпають як інтереси покупців, яких безцеремонно обважують крамарі, так і місто, що не отримує доходів за таврування ваг».

Але найбільше міській владі дошкуляла нестабільність цін на м’ясопродукти. 1861 року при думі створили комісію, якій доручили визначити реальну вартість м’яса. Комісія купувала худобу, забивала її, вираховувала витрати і встановлювала тарифи на м’ясо. «Проте, оскільки все приходить до забуття й оскільки з боку наглядачів немає особливого прагнення наполегливо слідкувати, а з боку торговців є, навпаки, велике бажання викрутитися, — то й такий захід утратив свою силу… Так, очевидно, відбувається тому, що м’ясна торгівля в Києві, фактично, складає монополію небагатьох осіб, яким легко організовувати страйки. Невже не можна зробити що-небудь і накласти яку-небудь вузду на це хронічне й нерозбірливе заміряння на кишені не лише багатих, а й неімущої братії!» — обурювався якийсь «N.», дописувач «Кіевлянина». «N.» вторив «Кіевскій телеграфЪ»: «Штучно утримуються високі ціни на м’ясо. Без сумніву, ціни по 7 і 8 коп. за фунт яловичини з великою надбавкою кісток нічим не виправдані, тоді як, наприклад, у Житомирі найкраща яловичина продається по 10 коп. за око, тобто за 3 фунти» (№99,1869 р.).

П’ять років потому чиновник Замбржицький доповідав міській управі: «Відвідавши у цьому місяці (жовтень 1884 року. — В.О.) різні місцевості в Київській та Полтавській губерніях, дізнався, що ціни на рогату худобу значно знизилися: за пару волів, які коштували раніше 120 руб., тепер беруть 60 руб.; корова колись коштувала 30 руб., а тепер продається за 10—12 руб. Відтак і ціни на яловичину там також знизилися. Тим часом у Києві ціни колишні: фунт яловичини сумнівної якості коштує 10 коп.» Зауважимо, що через 15 років таке ж м’ясо на Житньому базарі продавали вже по 15—17 коп., як сказали б нині: відбулося зростання цін внаслідок інфляційних процесів. Потерпали від нестримного зростання цін на продукти і навчальні заклади, лікарні, богадільні та інші аналогічні установи, в яких на харчування однієї особи виділялося 14—15 коп. на день.

Гласні з думської трибуни закликали м’ясників: «Пора б отямитися й знизити ціни на м’ясо, але найзручніше було б запровадити таксу на м’ясо, так само, як і на хліб. Утім, такса лише тоді матиме вагу, коли мешканці у разі порушення її продавцями заявлятимуть про це в управу, тому що самій управі, через велику кількість м’ясних крамниць, важко слідкувати за торговцями м’ясом». Слід віддати належне чиновникам: вони стримували ціни не лише адміністративними методами. Коли 1874 року на деяких київських базарах ціни на яловичину після Великодніх свят зросли до 11—12 коп. за фунт (досить знайома картина для сучасних киян, і не тільки…), а серед населення поширилися чутки, що це ще не межа, міська управа прийняла «нестандартне» рішення: «Через загрозу некерованості підвищення цін на м’ясо постало питання про встановлення такси або ж виклик м’ясоторговців і напучування їх збавити ціни. Але під час обговорення встановлення такси виявилося недосить визначеним у законі й невдалим за результатами багатьох спроб; умовляння ж м’ясників виявилося ще більш безнадійним. Зважаючи на це, міська управа зупинилася на такому рішенні: надіслано телеграмами запрошення до головних м’ясоторговців найближчих пунктів, у яких торгують худобою: в Бердичів, Переяслав, Білу Церкву, Житомир, Ніжин — із пропозицією отримати безкоштовно торговельні м’ясні місця на базарних площах Києва, але з умовою продавати яловичину за ціною, не вищою, ніж та, яка була в Києві до Паски».

Візники

Окрему касту становили київські візники. Правильніше б сказати «касти», адже вони поділялися — залежно від місця промислу: бульварні чи хрещатицькі, базарні чи театральні, вокзальні чи пристанські..; на одно- та парокінні; навіть — за віросповіданням. Скажімо, у візників-юдеїв була на Малій Васильківській (нині — вул. Шота Руставелі, у цьому приміщенні кінотеатр) своя синагога. Втім, коли справа стосувалася тарифів, годі було шукати більш згуртований робітничий стан. Тому міська управа досить пильно й прискіпливо ставилася до візників. Тим паче що фурманка давала чималий дохід у міський бюджет, який зростав рік у рік: якщо 1831 року з візничого промислу до міської скарбниці надійшло 4420 руб. сріблом (5,5% від усього бюджету), то 1882 року — 10089 руб. сріблом (увесь тогорічний київський бюджет становив 600 тис. срібних рублів, або 1 млн. руб. кредитками).

Траплялися й аварії з участю кінних екіпажів, навіть із трагічними наслідками; візників карали штрафами, а інколи їм перепадало й самим. Примітний випадок стався 1868 року на Васильківській вулиці. 15 вересня ополудні офіцер артилерійського парку Б-ський наздогнав однокінну повозку, яка везла двох пасажирів, і, незважаючи на протести візника, що додаткова вага не дозволить продовжити їзду, наказав везти його до Володимирської церкви (не збереглася, нині — територія Палацу «Україна»). Коли ж усні погрози не вплинули на їздового, бравий офіцер, зірвавши біржовий номер, вдарив бідолаху плиском шаблі по спині і з виглядом героя та здобутим трофеєм пішов геть. Господар кінного виїзду Ф.Полонецький у заяві до поліції справедливо зауважував: «Дозволю собі сподіватися, що цей випадок викличе співчуття благомислячих людей до потерпілої сторони, а начальство вживе заходів до приборкання таких охочих до дармової їзди, які випробовують силу довіреної їм зброї на спинах мирних громадян».

Як бачимо, стосунки між громадою та візниками складалися непрості. Останні всіляко прагнули ухилятися від сплати податків, не дотримуватися тарифів, а київська влада намагалася навести лад на київських вулицях. І нарешті терпець увірвався. Київський старший поліцмейстер, дійсний статський радник фон Гюббенет видав циркуляр, яким наказував: «Виходячи з того, що в Києві не повною мірою виконується закон про правильну та безпечну їзду (постанова міської думи від 26 листопада 1866 року. — В.О.), і бажаючи як запобігти нещасним випадкам, так і впровадити відповідальність, яку повинні нести винуватці, я маю за обов’язок об’явити всім мешканцям Києва: екіпажі завжди повинні триматися правого боку вулиці, при тисняві не обганяти передніх екіпажів, на перехрестях завчасно попереджати голосом про небезпеку, при необхідності, для запобігання нещасних випадків, зупиняти екіпажі …» («КіевлянинЪ», №106–1879).

Візникам, під страхом кримінальної відповідальності, заборонялося вимагати надмірну плату з пасажирів, їздити «вскач і непомірно швидко», особливо при з’їздах із гірок і на перехрестях, а виїзд із дворів допускався виключно кроком. Фурман, викритий у грубіянстві чи пиятиці, позбавлявся права на біржовий промисел. Міська влада приділяла увагу й зовнішньому вигляду візників. Згідно з обов’язковою постановою про фурманський промисел, фірманити дозволялося особам повнолітнім (із 17 років), благонадійним і раніше не судимим; візник мусив бути «чисто й охайно одягненим, мати свитку темно-синього кольору з кольоровим вовняним паском, літом бути в касторовому капелюсі, взимку — в хутряній шапці й рукавицях» (з правил для візників, що їх прийняла Київська міська дума 26 листопада 1866 року). А ось як описував тогочасного візника фейлетоніст: «Візник, одягнутий у вилинялу синю сірячину з великою чорною латкою на спині, поринув у солодкі сни, лише зрідка пробуджується у відповідь на ваші благання пришвидшити темп, починає вовтузитися на вузькому сидінні, загрозливо махати правицею, прицмокувати губами, посмикувати віжками…» («Жизнь и искусство», 1898, № 255).

Крім того, міська управа щомісяця п’ятого числа проводила огляд коней, екіпажів і збруї. Скажімо, у травні 1884 року міський поліцмейстер через несправність екіпажів не допустив до фурманки 60 (10% від оглянутих) екіпажів. А вже 1886 року у 121 візника відібрали ярлики на візничий промисел, 244 на огляд не з’явилися, а 8 екіпажів були визнані абсолютно непридатними.

У свою чергу товариство покровительства тваринам (було й таке) видало і височайше затвердило правила поводження з тваринами. Ними, зокрема, заборонялося брати до роботи хворих або поранених тварин; не дозволялося бити тварин твердими чи гострими предметами; бити по голові або в живіт; перевозити вантажі, що явно не відповідають силам тварин і стану дороги; коня, який упав, заборонялося підводити з допомогою батога тощо. Порушників цих правил треба було затримувати і передавати поліції «для поступления с ними на точном основании 29 ст. Устава о наказаниях, налагаемых мировыми судьями». Тож візникам жилося несолодко, однак, мабуть, вигідно, оскільки чисельність екіпажів збільшувалася, випереджаючи приріст населення.

Найбільше «діставали» міську владу і, звісно, міщан тарифи за проїзд, які візники постійно самочинно підвищували, хоча такса й так була непомірно високою. Наприклад, за проїзд на парокінному екіпажі з Подолу до Липок пасажир мусив викласти 50 коп. (на однокінному — 30 коп.), а за їзду весь день (з 9 ранку по 9 вечора) — від 2,5 до 4 рублів. Утім, тричі — у перший день Великодня, на Різдво й Новий Рік — такса не встановлювалася. Чи багато це? Судіть самі: річна платня старшого лікаря Кирилівських богоугодних закладів становила 600 рублів сріблом, старшого фельдшера — лише 150.

Проте й така висока ціна візників не задовольняла, і вони намагалися за першої ліпшої нагоди обдурити пасажирів, особливо приїжджих. Міській управі довелося видавати розпорядження, згідно з яким усі візники мусили мати при собі два примірники такс: один примірник, у вигляді книжечки, їздовий тримав у кишені й надавав на вимогу кожному пасажирові, а інший, надрукований на цераті, слід було прибити до передка дрожок. Також, для зручності клієнтів, які довіряли свій багаж перевізнику, в кожного фурмана на спині був пришитий до одягу номер, такий самий номер видавався кожному пасажирові, що було гарантією повернення багажу.

На початку ХХ століття міська дума вдалася до радикальних дій, примусивши власників виїздів встановити на легкові екіпажі таксометри, ліхтарі, гвинтові гальма та інші досягнення прогресу, що викликало бурю незадоволення перевізників і низку страйків у імперії, зокрема і в Києві.

Проте настали «чорні» дні й для візників. З часу появи на вулицях омнібусів — першого загальнодоступного міського транспорту — й прокладання конки (1891 р.) — трамваю на гужовій тязі — помітно поменшало візників, більше того, їх стало меншати відтоді, як серед населення поширилися чутки, що кінна залізниця в Києві стане до ладу. Так, у 1889 році в місті налічувалося 2558 легкових візників, 1890 — 2375, 1891 — 2178, а 1892 року, коли в Києві відкрили першу в Східній Європі електричну міську залізницю, легкових виїздів налічувалося лише 1849. Утім, ще довгі роки в Києві мирно співіснували і конка, і локомобіль — паровик, і трамвай, і, звісно, візник, що дрімав на передку.

Тож, повторюю, погляд у минуле пояснює теперішнє. Думка, звісно, не нова, але не так новизна, як справедливість додає ціни думці.

Цитата, винесена в заголовок, — слова з поеми Тараса Шевченка «Кавказ»