Дитячі інтернати по-новому: тюрма замість реформи?

На сайті Мінсоцполітики з'явився для обговорення проект Типового положення про дитячий будинок-інтернат (ДБІ). Закладів, де можуть перебувати до семи тисяч дітей щорічно, в країні 55. Здавалося, саме час упроваджувати глибинні, революційні реформи в інтернатній системі для дітей з інвалідністю, пропонувати альтернативні можливості реабілітації таких дітей поза межами державних інституцій. Але міністерство має власні думку й підхід до реформування - зацементувати існуючий інституціональний підхід у наданні соціальних та реабілітаційних послуг.

ДБІ так і залишається стаціонарним соціально-медичним закладом для проживання дітей з інвалідністю віком від 4 до 18 років, а в разі наявності молодіжного відділення - до 35. Держава в особі Мінсоцполітики і далі наполягає на тому, що найкращий "догляд" дитина може отримати в будинку-інтернаті, причому практично ігноруючи світовий і європейський досвід реабілітації в громаді, поза межами спеціалізованих закладів.

Позитивною новелою проекту положення є можливість створення в закладі відділення денного догляду, відділення п'ятиденного стаціонарного догляду та відділення надання паліативної допомоги. Однак без належної уваги залишилися питання забезпечення дітей з інвалідністю відповідними реабілітаційними заходами. Питання ж організації харчування та медичного обслуговування, навпаки, прописано окремими розділами.

Складається недобре враження, що єдина мета розробників цих документів - будь-що зберегти заклади стаціонарного догляду, бо вести мову про якісне функціонування всіх цих відділень на базі нинішніх інтернатів дуже важко.

Конче потрібно змінювати матеріальне оснащення, фінансування, систему управління, штатний розпис тощо. Останнє - майже невирішуване питання, бо знайти кваліфікованих реабілітологів (а саме вони насамперед повинні працювати з дітьми з інвалідністю), лікарів, соціальних працівників у невеличких містечках і селах, де здебільшого розташовані заклади соціального захисту, як показує практика, неможливо.

А Мінсоцполітики продовжує вражати новелами, які покликані "покращити" життя дітей з інвалідністю. Зокрема, у пункті 2.7 проекту Типового положення зазначено: "У разі необхідності будинок-інтернат вживає заходів стосовно вирішення щодо підопічних, які потребують опіки та піклування, питання про їх недієздатність чи про обмеження їх дієздатності відповідно до законодавства та про призначення їм опікуна або піклувальника".

Виникає справедливе запитання: а чому саме на інтернат покладено таку функцію? Чому цим не може опікуватися управління соціального захисту або служба у справах дітей? І чи може цим зловживати інтернат, якщо в разі відсутності у дитини піклувальника чи опікуна сам заклад здійснює опіку та піклування? Чи можна підозрювати матеріальну зацікавленість, скажімо, за наявності можливості розпоряджатися пенсійними виплатами підопічного? Чи зацікавлений інтернат у збереженні якомога більшої кількості вихованців, які б і надалі перебували у стаціонарі?

Маючи багаторічний досвід відвідування ДБІ, ми виступаємо категорично проти навіть наявності процедури позбавлення дієздатності. Якщо адміністрація інтернату матиме таке право, це створить лише додаткові приводи для зловживань.

Зауважимо також, що повноцінні реабілітація та адаптація можливі лише тоді, коли дитина чи підопічний можуть максимально самостійно та/або за підтримки розпоряджатися своїм життям, а з позбавленням дієздатності людина назавжди втрачає таку можливість.

Цікавим у положенні про ДБІ є також припис, згідно з яким заклад водночас може ініціювати заходи щодо поновлення дієздатності підопічних. Проте в українському законодавстві порядку такої процедури не прописано!

Наступні запропоновані зміни взагалі не мають нічого спільного з реабілітацією дітей з інвалідністю, а здебільшого нагадують правила внутрішнього розпорядку виправної колонії.

Так, у п. 2.4. проекту положення визначено те, чому повинна сприяти адміністрація будинку-інтернату, а саме:

"2.4.1. Налагодженню родинних зв'язків та підтриманню прагнення спілкування вихованців, підопічних із членами сім'ї та родичами, опікунами, піклувальниками, іншими законними представниками шляхом створення умов для їх відвідування, зустрічей з ними наодинці, ведення листування, телефонних переговорів, інформування членів сім'ї, родичів, опікунів, піклувальників, інших законних представників про стан вихованця, підопічного та події в його.

2.4.2. Реалізації права вихованців та підопічних виконувати релігійні обряди, зустрічатися наодинці зі священнослужителями офіційно зареєстрованих конфесій, отримувати газети та журнали".

Разом з тим цей пункт містить і таке: "Адміністрація будинку-інтернату може обмежити права вихованців, підопічних, зазначені у пунктах 2.4.1., 2.4.2. цього положення, за рекомендаціями лікарів у випадках, якщо їх здійснення викликає безпосередню небезпеку для вихованця, підопічного".

Чинне нині положення про ДБІ не містить такої норми, і моніторингові візити громадських організацій до дитячих будинків-інтернатів підтверджували лише поодинокі випадки обмеження спілкування дітей з батьками.

Навпаки, у своїх візитах Харківський інститут соціальних досліджень, який здійснює моніторинг різних місць несвободи з 2005 року, фіксував узагалі нечасті відвідування багатьох дітей родичами.

Чому ж запроваджено можливість таких обмежень? І наскільки взагалі реально уявити, яку небезпеку для вихованця може становити, наприклад, листування чи телефонні розмови? Або як може зашкодити дитині інформування її родини про стан дитини, про те, що відбувається в її житті? Чи, можливо, все навпаки? І якраз заборона спілкуватися з родичами є вкрай небезпечною для дитини і позбавляє її єдиної можливості повідомити про себе важливі факти або взагалі поскаржитися на жорстоке поводження? А єдиною ця можливість є тому, що часто такі діти просто не знають, кому, крім батьків, поскаржитися на дії вихователів, директора, інших вихованців та ін.

Недоліки проекту положення Мінсоцполітики можна продовжувати розбирати по пунктах, але головним, на нашу думку, залишається консервування функції інституціональної реабілітації дітей з інвалідністю. Це означає, що у будь-якої іншої форми реабілітації дитини з інвалідністю практично немає шансів з'явитися, бо вона має потужного конкурента у вигляді інтернатної системи, що її щедро фінансує держава.

В країні відбуваються реформи у багатьох сферах, змін потребує й інтернатна система, яка зможе запропонувати ефективні підходи в реабілітації дітей з інвалідністю, але чомусь не робить цього…