ДИТИНА, ЯКОЇ НЕ ПРИЙМАЄ ЖОДЕН ІНТЕРНАТ УКРАЇНИ

Його життя схоже на знеструмлений ліфт, що застряг між поверхами і з якого немає виходу. Славко Дубовицький — єдина в Києві сліпоглухоніма дитина, якої не приймає жоден інтернат України. У нашій країні немає фахівців, спроможних надати його життю хоч якогось сенсу. За колишніх часів для таких дітей існувала єдина на весь Радянський Союз школа-інтернат у підмосковному Загорську (нині Сергіїв Посад). Але коли Україна стала незалежною, шлях туди для наших громадян виявився закритим.

Славко був найважчою дитиною в пологовому будинку. Через зупинення дихання він два місяці пролежав у кувезі, з допомогою якого в його легені надходив кисень. Тоді через чиєсь нехлюйство в організм новонародженого було занесено стафілокок, який лікарі заходилися активно лікувати антибіотиками.

Після виписки з пологового будинку особливих проблем зі здоров’ям малюка не було до півроку, а потім почало косити одне око. Олена Дубовицька звернулася в Інститут мікрохірургії ока. Діагноз, поставлений професором, котрий оглядав її сина, був несподіваний і страшний: кувезний кисневий опік сітківки обох очей. За прогнозами лікаря, на дитину чекала повна й невідновна втрата зору.

Це сталося через три місяці. Заради лікування Славка батьки його загиблого батька продали квартиру. На ці гроші Олена побувала з сином у всіх відомих клініках очних хвороб України та близького зарубіжжя, але безрезультатно. Лікарі сказали, що зір можна було б частково врятувати, якби фахівці розпочали лікування дитини відразу після виписки з пологового будинку.

Слух Славко втратив, коли йому виповнилося два роки. За словами отоларинголога, який оглядав його, це сталося через велику дозу антибіотиків, якими медики лікували в хлопчика пневмонію.

Так діагноз дитини «сліпоглухонімота» став для Олени Дубовицької реальністю, з якою треба було змиритися й навчитися жити. Потягнулися довгі роки майже безрезультатних спроб прищепити малюку бодай елементарні побутові навички. Матері, яка тисячі разів механічно повторювала з ним одне й те ж саме, інколи здавалося, що вона сама стає сліпоглухонімою. Всі ми знаємо: ранній розвиток дитини відбувається стихійно, зокрема мавпувально; вона постійно чує мову, бачить рухи губів, міміку, інтуїтивно опановує основи світоустрою, засвоює значення оточуючих предметів. Нічого цього не відбувається, коли в малюка обірвано найважливіші канали зв’язку зі світом — зір, слух і мову. Якщо не компенсувати цього обриву спеціальною, дуже трудомісткою роботою вихователів, сліпоглухоніма дитина і в дво-, і в десятирічному віці буде здатна лише на одне — нескінченне, безтямне погойдування з боку в бік. Залишати її без нагляду не можна ні на хвилину.

Таких педагогів для свого сина Олена відчайдушно намагалася знайти. Їй пішли назустріч два київських дефектологи. Один — фахівець із роботи зі сліпими дітьми, другий — із глухими. Протягом року вони займалися зі Славком, але результату це не дало. Стало остаточно ясно, що дитині потрібна школа-клініка, вихователі якої спеціально навчені роботи зі сліпоглухонімими. До того ж рік у рік матері ставало дедалі складніше контролювати поведінку сина. Коли такі діти відчувають, що їх не розуміють, вони стають агресивними, бо лише так можуть виявити свої емоції.

Колись у Харкові був інтернат для сліпоглухонімих, що працював під керівництвом талановитого педагога Івана Соколянського. Але 1938 року його закрили, а вихователів обвинуватили в шкідництві. Через три роки, під час гітлерівської окупації, фашисти спалили всіх дітей, які залишилися, стверджуючи, що життя таким не потрібне. Професор Соколянський вижив і продовжив роботу зі сліпоглухонімими в Москві, в інституті дефектології. А 1968 року в Загорську було створено школу-інтернат для таких дітей. Її засновники хотіли довести, що діти з обмеженим зором і слухом так само соціально затребувані, як і нормальні, — вони не менш успішно можуть навчатися й навіть вступати в університети. Окремим її випускникам це вдалося. Найвідоміші з них — доктор психології Олександр Суворов і доктор філософії Сергій Сироткін, обидва закінчили МДУ.

За унікальністю методик цьому інтернатові немає аналогів не лише на території колишнього СРСР, а й за кордоном. Річ у тому, що в західному суспільстві впевнені: досить дитині-інваліду створити комфортні для життя умови, і вона буде щаслива. У Сергієвому Посаді переконані: за умови збереження інтелекту сліпоглухоніма дитина спроможна засвоїти більшість зі створеного людством. Тож і навчають вихованців за спеціальною методикою спілкування, читання, письма.

Олена, звикнувши жити зі своїм горем віч-на-віч, була просто вражена, коли дізналася, що в Сергієвому Посаді — 170 сліпоглухонімих дітей, із якими займаються висококваліфіковані викладачі. Всі вихованці живуть на повному держзабезпеченні.

— Коли я звернулася туди з проханням прийняти мою дитину, мені відмовили, оскільки ми не є громадянами Росії, — каже Олена. — Але по-людськи порадили розв’язати проблему через Міністерство закордонних справ України. Я написала туди лист відповіді на який чекала два роки. Минулого грудня я одержала відмову. Мотивували її тим, що між Україною та Росією немає договору про соціальне обслуговування осіб, котрі живуть на території інших країн.

Проте через місяць Дубовицька одержала ще один лист, у якому повідомлялося, що Міністерство праці й соціальної політики РФ повторно розглянуло її прохання. Як виняток їй надавали можливість відправити сина в школу-інтернат для сліпоглухонімих за умови, що українська сторона збереже за ним громадянство, право на житло, соціальний захист і забезпечить матеріальне утримання в Росії.

З останнім і вийшла головна «заковика». Сума, яку виділяє російська влада на кожного вихованця, дорівнює 450 дол. на місяць. Де їх узяти самотній українській матері, котра живе на гроші, одержувані у зв’язку з інвалідністю сина та втратою годувальника? У розпачі Олена заходилася писати листи в усі інстанції — Міністерство освіти, Міністерство праці й соціальної політики, Мінздоров’я, мерію Києва, благодійні організації і навіть Президенту. Але звідусюди одержала офіційні відмови — мовляв, немає в держави ані найменшої можливості оплатити утримання дитини-інваліда за кордоном.

Збившися з ніг у гарячкових пошуках грошей, Олена готова була вдатися навіть до крайніх заходів — оформити фіктивний шлюб із росіянином. У такому разі її сина, як громадянина Росії, узяли б в інтернат безкоштовно. Але так і не змогла знайти чоловіка, котрий погодився б усиновити сліпоглухоніму дитину. Тоді жінка звернулася до директора школи-клініки в Сергієвому Посаді Галини Епіфанової з проханням прийняти її сина безоплатно хоча б на місяць. За цей час стало б ясно, чи підходять йому умови інтернату. І та на свій страх і ризик погодилася.

— Приїхавши в Сергіїв Посад, я була просто вражена умовами, створеними для сліпоглухонімих дітей, — каже Олена Дубовицька. — У кожного малюка свій вихователь, чудове харчування, басейн, масажі. Дуже здивувало, що вихованці не здаються глибоко нещасними. Вони сміються, жартують, граються у свої прості ігри.

Класи там маленькі — від трьох до восьми осіб. З кожною дитиною працюють індивідуально, терміну навчання як такого немає. Ставлення до дітей — трепетне й делікатне. Годують їх буквально з ложечки: для сліпоглухонімих харчуватися самостійно — проблема. Підраховано: необхідно в середньому 30—40 тисяч разів спільної «роботи ложкою» педагога та його вихованця, щоб дитина опанувала її як щось природне.

Календар для сліпоглухонімих нічого спільного з нашими звичайними календарями не має. І мета його значно важливіша, ніж просто орієнтування у днях, тижнях та місяцях. На столику — набір скріплених між собою відкритих коробочок. У першій — мильниця, у другій — пластмасова тарілочка, потім лялькова в’язана шапочка й у кінці — крихітна подушечка. Вранці вихователька, піднявши дітей, підводить їх до такого «календаря» і обмацує разом із ними предмет за предметом, які є для вихованців інтернату символами майбутніх подій дня: мильниця — умивання, тарілка — сніданок, шапочка — прогулянка і так аж до подушечки, що означає сон. Якщо викладач бачить, що дитина сприйняла зміст хоча б одного символу, їй пропонується вже не предмет, а полотно, на якому прикріплено об’єкти аплікації тих самих предметів. Ясна річ, цей шлях не такий прямий і послідовний, і хтось із малюків назавжди застряє на його нижніх щаблях. Але більші чи менші кроки роблять всі.

За словами Галини Епіфанової, нині в інтернаті живуть сліпоглухонімі з України, Казахстану, Грузії та інших колишніх республік СРСР. Однак усіх їх було прийнято до 1992 року. З’ясувалося, що Олена Дубовицька — не єдина українка, яка намагається влаштувати свою дитину в цей заклад. Заради цього одна сімейна пара вирішила переїхати в Росію, прийнявши її громадянство. Інша, не маючи такої можливості, вже не перший місяць благає керівництво інтернату прийняти їхню дитину безкоштовно «як виняток». А стосовно Славка, то його успіхами в Сергієвому Посаді не можуть натішитися.

— За той короткий час, що Славко перебуває в нас, він дуже змінився, — каже Галина Костянтинівна. — Навчився орієнтуватися в просторі, став організованішим, знайшов контакт із викладачем, чудово спить. І це попри те, що дитина — важка, дуже запущена. Нам щиро жаль хлопчика, але якщо мати не знайде коштів на його утримання, ми будемо змушені відправити його додому.

На жаль, швидше за все, так і станеться. Час, виділений керівництвом інтернату на пошуки грошей, минув без якихось результатів.

— Я не маю права на хворобу чи смерть, — каже Олена Дубовицька. — Якщо зі мною щось станеться, мій син буде нікому не потрібний. Це один із парадоксів нашої країни: намагаємося облагородити алкоголіків та бомжів, створюючи для них реабілітаційні центри, і водночас забуваємо, що серед нас є неповноцінні люди, для котрих допомога й підтримка суспільства — питання життя і смерті.