ДІТИ НАЦИЗМУ

Вони були породженням нацистської програми по створенню так званої чистої «раси панів». Їхні спроби дізнатися про своє минуле довгий час наштовхувалися на стіну мовчання...

Ще в ранньому дитинстві у Хельги Кахрау було відчуття, що вона чимось відрізняється від свого оточення. Хельга народилася в нацистській Німеччині на початку Другої світової війни, і в її пам’яті все ще збереглися рештки спогадів про елегантну обстановку, поважних людей у мундирах, привілейоване і комфортне життя. Хельга знала, що її мати Матільда Кахрау працювала секретаркою, спочатку у помічника Гітлера Мартина Бормана, а потім у начальника нацистської пропаганди Йозефа Геббельса, проте вона відмовлялася згадувати бодай словом війну. Хельга почала досліджувати минуле своєї родини лише в 1993 році після смерті Матільди — результати цього розслідування вразили її до глибини душі.

ХРОНіКА ЗЛА

Програма «Лебенсборн» виникла не на рівному місці, вона була частиною більш широкої нацистської політики «расової чистоти», що визрівала роками.

Січень 1933. На хвилі обіцянок зміцнити німецьку расу й очистити її від «недостойних» елементів у Німеччині до влади приходить Гітлер.

Травень 1933. Нацисти законодавчим шляхом забороняють арійським жінкам робити аборти. Жінки звільняються від трудової повинності і, незалежно від родинного стану, заохочуються до народження якомога більшої кількості дітей. Подальше збільшення рівня народжуваності стимулюється наданням позичок молодим, субсидіями на дітей і офіційними нагородами «матерям-героїням», які мають чотирьох і більше дітей. Бездітні пари піддаються гонінням і наклепам.

Січень 1934. Починається стерилізація понад чотирьохсот тисяч чоловік, включаючи пацієнтів психіатричних клінік, повій, злочинців, деяких бідняків і чорношкірих німців.

Вересень 1935. Приймається Закон про захист німецької крові і честі, який забороняє німцям неєврейського походження мати зв’язки з євреями.

Серпень 1936. Гіммлер відкриває перший лебенсборнський будинок у передмісті Мюнхена.

Липень 1938. Нове шлюбне законодавство дозволяє арійським жінкам одружуватися у віці шістнадцяти років і спрощує процедуру розлучення у випадку безплідності партнерів.

Жовтень 1939. Запущено програму евтаназії, у результаті якої знищується понад сто тисяч розумово відсталих дітей і дорослих. Через рік, у результаті протестів із боку церкви, реалізацію програми зупинено.

Квітень 1940. Нацисти окуповують Норвегію. Лебенсборнські будинки відкриваються в цій країні, а також у Франції, Бельгії і Люксембурзі.

Січень 1942. Ванзейська конференція формально узаконює масове організоване вбивство мільйонів євреїв. Мішенню нацистської машини знищення стають слов’яни, цигани, гомосексуалісти й інші «небажані» особи.

Березень 1943. З метою боротьби за підвищення рівня народжуваності, що стрімко падає, нацисти встановлюють страту для лікарів, які роблять аборти арійським жінкам.

Травень 1945. Капітуляція Третього рейху. Лебенсборнські будинки розформовані союзницькими військами.

Батьки Хельги були ледь знайомі. Ревна прибічниця нацизму Матільда Кахрау зустрілася з майбутнім батьком своєї дочки, офіцером вермахту, на прийомі, присвяченому захопленню Франції гітлерівськими військами в червні 1940 року. Це був роман на одну ніч, і через дев’ять місяців під Мюнхеном, в одному із будинків системи «Лебенсборн», — що по- німецькому означає «джерело життя» — на світ з’явилася маленька Хельга. Цей будинок був одним із більшості подібних йому закладів, розкиданих на території окупованої нацистами Європи. За функціонування цих будинків відповідав особисто Генріх Гіммлер і довірені йому війська СС. Саме есесівці «піклувалися» про незаміжніх вагітних жінок, расові особливості яких — світле волосся, блакитні очі, відсутність єврейської крові в роду — відповідали арійським ідеалам нацистів. Сам факт народження від подібних батьків робив новонародженого обранцем фюрера, одним із дітей «чистої раси» майбутнього покоління тисячолітнього рейху.

Незабаром Матільда віддала дочку на виховання до високопоставленого нацистського офіцера секретної поліції. Хельга росла в нацистському анклаві в передмісті Лодзі на території окупованої Польщі. В цей саме час у розташованому неподалік концтаборі Хелмно її вітчим відправляв у газові камери тисячі євреїв. Фрау Кахрау згадує, що протягом перших чотирьох років життя її вихователями і наставниками були представники нацистської еліти. «Я була тісно пов’язана із вбивцями», — свідчить вона.

Тисячі європейців середнього віку сьогодні ведуть боротьбу з наслідками одного із найболючіших соціальних експериментів: створення «раси панів». Після закінчення війни більшості лебенсборнських дітей довелося рости в атмосфері презирства, із принизливим тавром «нацистських байстрюків» і моральними муками щодо свого походження. Ті, що намагалися хоча б щось дізнатися, наштовхувалися на стіну мовчання, тому що німці не хотіли повернення до свого нацистського минулого, а біологічні або прийомні батьки часто мовчали про лебенсборнську програму. Німецькі засоби масової інформації протягом десятиліть взагалі не згадували про расові експерименти Гіммлера. Істинне походження лебенсборнських дітей стало ще більшою таємницею у зв’язку із знищенням підрозділами СС тисяч документів в останні дні Другої світової війни. Проте близько двадцяти тисяч чоловік, що народилися в «Лебенсборні», усе ж одержали відповіді на запитання, що їх мучили. У грудні минулого року німецькі тележурналісти оприлюднили факт існування тисяч невідомих до останнього часу файлів лебенсборнської програми, що зберігалися в архіві німецького уряду в Берліні, а дві громадські організації в Норвегії стали все активніше надавати допомогу більшості колишнім лебенсборнським дітям у пошуку своїх батьків.

Сама лебенсборнська програма була результатом нав’язливої ідеї, що охопила нацистів — ідеї про расову винятковість. У німецьких родинах на той час заохочувалася якомога більша народжуваність. У 1933 році нацисти, що прийшли до влади, заборонили арійським жінкам робити аборти. Потім підрозділами СС під керівництвом Гіммлера були збудовані двадцять будинків «Лебенсборн» у самій Німеччині, а також в інших європейських країнах. Там істинні арійки мали можливість таємно спороджувати на світ своїх незаконнонароджених дітей. З метою додержання таємності відомості про батьків — а ними часто були офіцери СС — зберігалися в спеціальних папках окремо від списків новонароджених, зареєстрованих у місцевій міській раді. Деякі матері в подальшому самі виховували своїх дітей. Але сотні жінок, боячись осуду й ганьби або з економічних причин, віддавали дітей прийомним батькам, або просто залишали їх напризволяще. Есесівці, крім того, викрадали дітей арійської зовнішності в Польщі і на території інших окупованих країн. Потім їх привозили в лебенсборнські центри, виховували як німців і передавали прийомним батькам-нацистам.

Найбільш трагічно складалася доля цих дітей у Норвегії. Нацисти були дуже небайдужі до норвезьких жінок, у жилах яких текла кров вікінгів. Тому після того, як у 1940 році німецькі війська вторглися на територію цієї країни, командувачі вермахту всіляко спонукали солдат і офіцерів до інтимних стосунків із норвежками, щоб від них народилося якнайбільше «чистокровних» нащадків. Як наслідок, тисячі жінок пройшли через будинки «Лебенсборн». У повоєнний час як дітям, так і їхнім матерям довелося спізнати на собі увесь гнів своїх звільнених співвітчизників. Більшість матерів і дітей піддавалися приниженням і побиттю, сотні дітей були силою загнані в спеціальні інтернати. Близько чотирнадцяти тисяч жінок, звинувачених у зв’язках із солдатами вермахту, були відправлені поліцією в табори для інтернованих. Головний лікар найбільшої психіатричної лікарні Норвегії заявив, що жінки, які переспали з німецькими солдатами, є «розумово відсталими», і, отже, вісімдесят процентів їхніх дітей теж необхідно вважати такими.

Паулю Хансену довелося десятки років носити на собі це тавро. Він став плодом короткого роману норвезької прибиральниці з офіцером люфтваффе, і був залишений матір’ю відразу після народження. Зараз Хансену 57 років. Лише перші три роки свого життя він провів у досить комфортних умовах лебенсборнського будинку, який був розташований неподалік від столиці Норвегії. Після закінчення війни життя хлопчика перетворилося на жах. Спочатку його перевели до спеціального центру для лебенсборнських дітей, бажаючих всиновити яких не знайшлося. До того ж Хансен був хворий на епілепсію. Чиновники служби соціальних проблем класифікували таких дітей як розумово відсталих і направляли їх до психіатричних лікарень. Хансен пройшов увесь кошмар примусового утримання в подібному закладі з усіма супроводжуючими це знущаннями і стражданнями. Йому не вдавалося вийти на волю, незважаючи на його постійні заяви про те, що психічно він цілком здоровий. Його просто не бажали слухати. Пауль Хансен одержав волю лише тоді, коли йому виповнилося двадцять два роки.

Він знайшов крихітну квартирку й роботу на заводі, відразу розпочавши пошук батьків. Норвезькі лебенсборнські файли були суворо засекречені, але за допомогою норвезького відділення Армії Порятунку Хансен дізнався, що його батько помер у Німеччини в 1952 році. Материні сліди губилися в НДР. Довгоочікувана із нею зустріч відбулася в 1965 році, але син був глибоко зневірений прийомом рідної матері. «Їй усе було байдуже», — згадує він. Розказавши їй про свої страждання в психіатричних клініках, у відповідь він почув: «Ну і що! Ти був не один такий». Більше він ніколи з нею не зустрічався.

За останні декілька років життя Хансена набуло нового змісту, і цьому великою мірою сприяло спілкування з колишніми дітьми норвезького будинку «Лебенсборн», що вирішили відкрито заявити про своє існування й обмінятися один з одним спогадами про пережите. Хансен, за його словами, знаходив «нових братів і сестер». Тепер він — член групи підтримки, а недавнє оприлюднення лебенсборнських файлів дозволило більшості дітей військового часу дізнатися про своє походження. У лютому цього року Хансен із шістьма іншими колишніми дітьми «Лебенсборна» пред’явили уряду позов на суму в мільйони доларів про компенсування шкоди, нанесеної їм десятиліттями жорстоких поневірянь. У переддень нового 2000 року вперше за останні півстоліття прем’єр-міністр Норвегії привселюдно вибачився від імені уряду за «гоніння і кривду», що мали місце по відношенню до дітей військового часу.

Хельзі Кахрау довелося чимало пережити в процесі пошуків свого рідного батька. Після смерті Матільди Кахрау, яка завжди говорила дочці, що її батько був солдатом і загинув під час Другої світової війни, Хельга все ж продовжувала наполегливо вивчати ті деякі документи про «Лебенсборн», які вдавалося знайти в бібліотеках, а потім їй до рук потрапили розсекречені файли штабу німецької розвідки. З них вона дізналася про злочини свого вітчима. У березні 1994 року, саме в день її народження, у квартирі Хельги пролунав телефонний дзвінок, який круто змінив її життя. Дзвонив чоловік, що представився її справжнім батьком. На запитання, чому він вирішив зателефонувати через п’ятдесят три роки, чоловік відповів, що йому вже за вісімдесят і він смертельно хворий. Пояснив також, що останнім часом він усе більше думає про свою доньку, що народилася під час війни.

Зустріч батька з дочкою відбулася наступного дня. «Це була любов із першого погляду,» — згадує Хельга. Він розповів їй про роман із її матір’ю Матільдою, про свою службу в окупованому Парижі і про те, як у повоєнний період став мільйонером, займаючись нерухомістю. Через те, що стан здоров’я батька постійно погіршувався, дочка цілодобово доглядала за ним, розраховуючи одержати якусь частку його майна. Проте після його смерті в 1996 році Кахрау як незаконнонароджена дитина нічого не успадкувала.