Димер. 35 днів в окупації

04 квiтня, 2022, 20:05 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Розповідь очевидиці

Димер. 35 днів в окупації
© Сухопутні війська ЗСУ/Facebook

31 березня у стрічці Фейсбуку я побачила пост Олі Симонової:

«Друзі! Всі повідомлення від вас бачу. На жаль, немає змоги всім відповісти!

ЖИВА!

Радіти рано, але видихнути на один вечір, мабуть, можна!

35 днів в окупації, зміна свідомості і ще більше любові до мого краю!».

Олька Симонова — психолог і лікар. З нею я познайомилася в таборі для дітей з прифронтових територій «Лісова застава». Дівчина-свято, завжди усміхнена, завжди енерджайзер. На слуху були Ірпінь, Буча, Вишгород, Катюжанка... Але в ці дні я чомусь зовсім не згадувала про Димер, де базувалася «Лісова застава» і звідки родом була Оля...

facebook/Ольга Симонова

Я написала їй, попросила поговорити. Коли буде готова. За два дні Оля зателефонувала мені: «Готова!».

У потік її слів, у цей калейдоскоп почуттів я дозволяла собі втрутитися лише зрідка, щоб щось уточнити. Додам тільки одне. Говорячи про росіян, які вдерлися в Україну, Оля не використала жодного з купи слів, якими їх сьогодні позначають. Тільки «вони». І «ми». Думаю, несвідомо. Але промовисто...

 

«У Димер вони заїхали вже на наступний день війни. Ніхто цього не чекав. Ми чули винищувачі, як техніка почала заходити. Але не розуміли, що то за техніка. Тільки потім уже побачили на крилах літаків V і Z. А згодом — найперші відео, відзняті хлопчиною з квартири на початку Димера. Як зупиняється техніка, виходять військові і палять прапор України. Тільки тоді ми зрозуміли: щось пішло не так.

Ще 25 лютого в нас було світло. 26-го ополудні пропало й досі нема. Дякуючи «Лісовій заставі» і нашим улюбленим походам на виживання, в нас були сонячні батареї. Бо ми показували дітям, як це треба робити. Цього вистачало, щоб зарядити телефони. Ну і в людей, як з’ясувалося, було чимало генераторів.

Дитячий табір
Дитячий табір
facebook/AndriiProtsPhotography

Вони одразу почали обстрілювати всі вишки зв’язку. Однак перший тиждень Димер якось оминали. Він був для них не дуже зручним, бо територіально містився наче в кишені. Росіяни, кадировці, ОМОН уже стояли в Катюжанці. Вони почали брати Козаровичі, тобто всю лінію, яка біля Київського водосховища. А ми ще могли виходити на вулицю й навіть примудрялися передавати інформацію.

Почалися активні бої. Моя мама працює лікаркою в лікарні. А ми (Оля і її чоловік. — А.К.) їздили туди щодня волонтерити. Почали привозити поранених цивільних. Якось ми виходимо з лікарні, щоб їхати додому, і вже стоїть їхній блокпост. Почали забирати «сімки», в багатьох позабирали телефони. Один із моїх телефонів розстріляли.

Спочатку в них було багато сил. Вони були «дєрзкіє», «борзиє». Порозкрадали всі магазини. Де була решітка, прив’язували її до БРДМів, зривали, заходили в магазин, потім роздавали все те як свою гуманітарку.

Коли наші почали частково їх вибивати — накривали артою, трошечки «Байрактарами», ми одразу відчували то на собі. Чуємо вночі прильоти, десь їх розбомбило, хмари диму — зранку встаємо, а вони — як орки, злі.

Моя бабуся — дитя війни. Я не розуміла її вислову: «Кому — війна, а кому — мати рідна». Був у нас такий... Досі є, але, сподіваюся, на волі ненадовго лишиться. Його матір померла в нашій лікарні на третій день війни. Батька, що був із нею, відкачали. Інфаркт. Приїхав син. Уже стояли військові. Ми просили довідки для поховання. Мусили вчитися жити по-новому. В будь-яких питаннях. Від того, де знайти туалетний папір, як зарядити телефон, де взяти воду, щоб зуби почистити, — і до того, як поховати людину. Ми були відірвані від усіх, Ірпінь уже теж окупований.

Ну от, ми допомогали матір поховати, а він ходив по лікарні. В той момент техніка йшла. Я її рахувала. Кожен із нас ще намагався передати якісь дані. Я вже розуміла, що в нас нестача ліків. Їх треба було десь шукати. Волонтерські рухи ще не були налагоджені. Ми вийшли на МОЗ. Але їм треба було довести, що ми з лікарні. А як фото передати? Інтернету нема. Хіба СМС. Я бігала й фотографувала поранених, будівлю. Щоб дати знати: ми — лікарня, і нам потрібні ці ліки. У нас ані шовного матеріалу, нічорта немає. Тому що лікарня не призначена була для операцій.

І ось одного дня на блокпосту мене відводять убік і кажуть: «Если ты еще раз будешь что-то передавать, из Дымера не выйдешь. Ты меня поняла?». Я кажу: «Ну, у вас оружие. Поэтому вы правы». Дарма я це сказала. Після того думала, що вже не вийду з блокпоста. Але відпустили. Вони, типу, благородні, нас «с колєн прієхали поднімать».

Та щось було не так. Через три дні на блокпосту мене знову відводять убік, забирають телефон. Стоїть той хлопчина, в якого матір померла, тицяє в мене пальцем і каже: «Ти даєш наводки. Ще й неправильні». За три дні до цього в нас «прилетіло» по цивільному будинку, вбило чоловіка й жінку. Я йому: «Коля, ти що робиш?» Почала пояснювати: передавала, що нам потрібні ліки. Що ще я передавала, їм знати було не потрібно. Ледь вирулила. Але зрозуміла: дехто тобі всміхається, та заради своєї дупи готовий робити погані речі. Незабаром ми побачили, як зняли прапор із селищної ради. І нового мера — одного з місцевих наркоманів, який почав усім розповідати, що Росія працює, аби в нас усе було добре. «Підождіть, — кажу. — Так хто ми? Росія? Чи димерська народна республіка?» Ніхто не відповів.

Але разів два нам дозволили переправити гуманітарку. Міст і дамбу на Козаровичах підірвали. А Київське море ж штучне. Вода туди перекачувалася з річки Ірпінь. У школі в нас висіли картини, й історики розповідали, що по цій річці судна ходили. Видно було величезне гирло цієї річки, але всі мої 30 років життя звідти витікав невеличкий струмочок. А тут річка почала набиратись і набула отих своїх історичних об’ємів. Тепер як Дніпро. А хворих у нас дедалі більше ставало. Треба було якось налагоджувати процеси, щоб хоч доставити елементарний шовний матеріал і відправити важких 300-х. Десь вони йшли на поступки, десь — ні. На одному блокпосту стояли одні військові. На іншому, на сусідній вулиці, — зовсім інший підрозділ. Їм не дозволяли між собою спілкуватися.

Вони прийшли з ідеєю, що «поднімают нас с колєн». Були впевнені, що візьмуть Київ за три дні. Потім казали: готуйтеся, 12-го будемо брати Київ, потім — 16-го. Вони в це свято вірили. Все шукали бандерівців і шухевичів. Питаю: «А хто такий Бандера?» — «Фашист, націоналіст». — «А хто такий націоналіст?» Мовчать. Армія зомбаків. Люди, які не мислять узагалі. Це дуже страшно.

Але не це було найстрашніше. Було дуже багато поранених. Серед них — дівчинка Даша, яку дідусь прикрив собою. Вони тікали, а їх обстрілювали. Батька вбили в машині, в неї на очах. Даша розповідала: «Вони в мене попадають і сміються: «Цель, цель, цель». Священник привіз дівчинку до нас, ми її виходили...

...Матір вивозила дітей з Ясногородки. А вони по ній стріляли. Поцілили в щелепу. Жінка встигла довезти дітей до лікарні й знепритомніла.

Мій друг поїхав із гуманітаркою. Вся машина була напхана продуктами. Виїхав о п’ятій вечора, і немає. Дружина почала шукати. На ранок кажуть: машина лежить у кюветі в центрі Димера. Дружина їде туди, на блокпосту говорить із тим, хто розстріляв її чоловіка, і він каже їй: «Нефиг так быстро ездить»...

...Хоча б дозволили його забрати й дали змогу поховати. Перед тим заходили на КПВВ, знімали розтяжки, а потім знову мінували цвинтар...

У Димері ми їх особливо багато не бачили, вони окопувалися по полях навколо. А в Катюжанці — по дворах, прямо навколо школи. Там пройти нереально. І напис у школі на стіні: «Дети, мы не хотели тут все крушить. Но ваши нас обстреливали. Поэтому мы вынуждены были защищаться».

Спочатку був страх. Але за тижні кротячого життя починаєш інакше сприймати питання життя і смерті: «Ми вас тут не чекали». Почався період санкцій. Ми їх питали: «А ви бачили, скільки у вас долар коштує? Ви повернетесь у країну, в якій крах. Ви про це знаєте?»

Якщо раніше вони шмонали будинки навколо точки, в якій стояли, то останні три дні — всі вулиці по Димеру. Вивозили все. Заїжджали БТРами. Виїжджали — як цигани на бричці. З бетеера стирчали подушки, люстри, згорнуті килими, а зверху сиділи вони.

Не знаю, чим вони керувалися, коли грабували хати. Офіцери були більш притомні. З ними можна було комунікувати. Нам пощастило. Нашою вулицею йшли офіцери. Навіть у двір не зайшли. Іншими йшли «срочники». Там була всяка шушваль, алкашня — жах. Вони заходили у двори, наставляли на людей автомат. Казали: «Бегите». Люди бігли. І вони робили що хотіли.

У вчителя фізкультури був невеличкий магазинчик. До нього прийшли й сказали: «Или ты откроешь, и мы возьмем все, что нам нужно, или мы тут все развалим». Він відкрив. Вони набрали тушонки, того, що довго не псується, розвернулись і пішли.

У Катюжанському училищі страусів поїли. Там була страусина ферма.

З гімназії на рядно виносили ноутбуки, проєктори. Все, що можна було винести. З Катюжанської школи винесли буквально все. З нової їдальні — всі столи, варильні панелі...

Віджимали машини в людей. Найстрашніше було з атовцями та причетними до поліції, органів. До них заходили насамперед. Спочатку ніби шукали зброю. Потім дуже сильно били. У нас тут є завод «Вікналенд», у ньому — підвал, де вони тримали полонених. Тих, хто, на їхню думку, міг їм якось загрожувати.

Днів за чотири, як вони звідси пішли, наші з «Байрактара» розбили «Вікналенд». Там був їхній склад боєприпасів. Дуже сильно горів. Вони тікали звідти, як пацюки з тонучого корабля.

Сусід працював охоронцем і знав, що в підвалі є полонені. Під кулями поліз туди, збив замок і випустив 22 людини. Один із тих хлопців добіг до нас. Інженер по дамбі в Козаровичах. Вони його тримали, бо хотіли дізнатись, як відкачати воду з Ірпеня та зробити переправу. Жоден понтон через річку, яка розлилася, не кинеш.

...Зникло чимало наших людей. Виходили з дому й не поверталися.

31 березня, коли виходили з Козаровичів, вони самі підпалили склад. Дуже сильно смерділо, й ми розуміли, що там палили своїх, не вивозили. У них було дуже багато поранених і трупів. Знайомий розповідав, що коли брезент у ЗІЛах, що їхали, закидався, він бачив навалені трупи. Стікала кров...

У Катюжанці вони своїх ховали. Точно знаємо — що біля училища. І ще за клубом. Найцікавіше те, що під час Другої світової там була братська могила німецьких солдатів. І вони закопували своїх на тому самому місці...

Якось один із них прийшов помитись у лікарню. Молодий, років 18–19. 40 хвилин плакав у душі. А потім вийшов і поставив автомат. Сказав: «Это вопрос времени, когда меня убьют. Или здесь. Или, когда я буду возвращаться домой, меня убьют там». За дезертирство їм давали 14 років. Але це — кому пощастить. У нас була жінка, яка з двома дітьми вийшла з Оране (це біля села Дитяток). Не знаю, як вони вийшли. Розповідала, що в них стояли кадировці, і їхнім завданням було розстрілювати дезертирів-росіян. Вони про це знали. Що їх будуть просто вбивати.

Він так плакав. Казав: «Я ехал на учения...»

Їх це не виправдовує. Бувало, я ловила себе на тому, що в мене, мабуть, стокгольмський синдром. Інколи мені здавалося, що я бачила серед них нормальних людей, адекватних, освічених, які вміють розмовляти. І я не розуміла, що вони тут роблять. Але, з іншого боку, це — окупанти. І в них завжди був вибір здатися. Ніхто не здавався. Обкрадали магазини з чоловічим одягом. Мабуть, щоб потім дезертирувати. Дівчатам, із якими романи крутили, вони казали, що треба тікати. Про випадки зґвалтувань не знаю. Можливо, десь було. Тут знаю баришень, які самі були не проти. Якось у лікарню привезли чоловіка з простреленими ногами. Він розказував, що до якоїсь дівчини чіплялися. Але вони пили разом.

...Коли вони пішли... Зранку ми прокинулись, а блокпостів нема. Спочатку не розумієш, що відбувається. Весь цей час, коли виходили на вулицю, здавалося, що в Димері нікого нема. Жодного вцілілого магазину, всі вітрини розбиті, всюди сміття. А тут виходиш — люди, діти сміються. У перший день я не могла ні з ким розмовляти. Був ступор, просто заморозка. А зараз у мені дуже багато злості. Поки вони тут були, ми, фактично, нічого не могли зробити. Тоді на блокпосту, коли я сказала, що в нього зброя, тому він правий, він відповів мені: «Я улыбаюсь не потому, что хочу увидеть улыбку в ответ. А потому, что я в принципе добрый». Але поруч із людиною зі зброєю ти нічого не можеш зробити. Тобі кажуть віддати телефон, розстрілюють його, йдуть грабувати твій магазин — і ти нічого не зробиш.

Зараз ця внутрішня злоба мене дуже сильно мотивує. Я трансформую її в енергію. З дітьми і з дорослими треба починати говорити про протимінну безпеку. Ну й моя давня історія з дітьми війни. Раніше вони приїжджали до нас із Донбасу. Тепер вони тут, поруч.

Ми — як діти підземелля. Ми з нього повилазили, і в нас нарешті з’являється конструктивна енергія. Ми почали їздити по всіх селах, запитувати, що кому потрібно. Дивитися, де які діти є. Є чимало діабетиків, астматиків, тих, кому потрібні ліки. Їздили на переправу. Щоб зрозуміти, як нам тепер переправляти все, не через Червоний Хрест, бо там теж була своя історія. Монополія на переправу, коли забирати дозволяли тільки окремим людям. А потім посилки десь дівалися...

facebook/helena.rozvadovska

Туди, де була «Лісова застава», я боюсь їхати. Там окопано все. Вони там жили. З Димера до Катюжанки в них був жорсткий тил. Там усюди їхні бліндажі, спалена техніка. Вже не підеш у ліс по гриби та ягоди. Поки сапери туди не зайшли, нічого не відомо. У нас усе заміновано. Ми ходимо тільки по асфальту, тільки тими дорогами, якими вони ходили.

Коли в «Лісовій заставі» я працювала з дітьми, то в мене завжди було якесь відчуття провини. Що діти — там, а я — тут, де спокійно. Я їм щось розказувала, а вони мені говорили: «Олю, ну ти ж не знаєш, як це, коли бомблять». І щоразу, коли в нас були прильоти всього — градів, артилерії, я сиділа й згадувала цю фразу. Думала: тепер я знаю. Знаю, як мені далі з вами працювати. Під лікарнею було бомбосховище, де жили діти. В нас були поранені діти. Я завжди знаходила свою аудиторію. Тепер у мене вся країна — діти війни. Масштаби значно більші.

...Найбільше ми чекали побачити людей у формі, які тобі не погрожують, а всміхаються. Яких можна обняти...».

Більше статей Алли Котляр читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: Кількість загиблих внаслідок удару РФ по Кременчуку зросла до 13 Про остаточну кількість жертв російської атаки ще рано говорити. Російські окупанти обстріляли натовп людей в Лисичанську: щонайменше вісім жителів загинули Серед загиблих – підліток 2007 року народження. Україна закликає остаточно виключити Росію з FATF і внести її до “чорного списку” організації Держава також розробляє рекомендації щодо ризиків операцій з російськими активами. Російські військові використовують дерев’яні макети танків на Харківщині, намагаючись ввести в оману ЗСУ – Генштаб Тим часом українські захисники відбили ще кілька російських штурмів у Харківській області. Війська РФ мають частковий успіх поблизу Лисичанська й Бахмута – Генштаб ЗСУ Росіяни хочуть закріпитися на двох ділянках поблизу цих міст. На кількох інших напрямках на Донбасі захисники України відбивають ворожий наступ.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК