ДІМ, У ЯКОМУ МИ ЖИВЕМО

Ми стали снобами, закрившись від природи своїми знаннями про неї. Ми вже не жахаємося грози, не вимираємо від хвороб і не віримо в прикмети. І нам не потрібно захищатися від навколишнього світу, виконуючи незліченні обряди і ритуали, наділяючи магічними символами кутки, двері та вікна своїх квартир і будинків, усі предмети, які в них знаходяться, усі події, що в них відбуваються.

А все ж колись люди жили світліше і простіше, попри всю складність життя, пронизаного вигадливими віруваннями та регламентованого різноманітними ритуальними й обрядовими діями. Кожна річ мала своє місце, кожен предмет — своє значення. Кожна билина в полі, кожне деревце в лісі і мох на землі, і камінь біля дороги, і піщинка під ногами були в їхньому світі наділені особливою магією свого буття.

Осередком цього світу, його суттю і сенсом, кінцем і початком, центром тяжіння, що забезпечує безперервність зв’язку між поколіннями минулими і прийдешніми, був дім.

Будівництво нового дому

Для майбутнього дому слід було в першу чергу знайти підходящий ліс. А це було непросто, бо в наших предків існувала сила-силенна так званих заборонених дерев — священних (наприклад, дуже високі або дуже старі) або проклятих (у Харківській губернії, наприклад, до проклятих відносили ялину і сосну). Сухі дерева вважалися мертвими, бо не мали життєвих сил. Поганою прикметою було, коли дерево при рубанні падало кроною на північ.

Сила-силенна обмежень ускладнювала і вибір місця будівництва: дім не можна було зводити там, де раніше проходила дорога, де було знайдено людські кістки, де перекинувся віз, де хтось поранив руку чи ногу до крові, де колись була хата, залишена через хвороби, повені, пожежі, чи стояла лазня. Не слід було ставити будинок і на спірній ділянці землі, на яку претендують кілька сімей, бо життя в такому будинку супроводжуватиметься постійними сварками.

Щасливим же місцем вважалося те, на яке лягала відпочивати велика рогата худоба. Вибір же конкретного місця розташування будинку, його стін і кутів, відбувався за допомогою гадань.

Дуже важливо було і правильно визначити час будівництва. В Україні зазвичай починали будувати в дні, присвячені пам’яті преподобних. У день пам’яті великомученика, навпаки, не слід було починати роботу, бо її не буде доведено до кінця. Не можна було розпочинати будівництво ні в понеділок, ні в середу, ні в п’ятницю. Це важкі дні, у які взагалі не варто починати жодну справу. Щодо суботи: вважалося, що, розпочавши якусь справу цього дня, лише по суботах і зможеш його просувати. Неділя — святий вихідний. Для початку будівництва залишалися таким чином лише вівторок і четвер.

Обряди заселення нового будинку

Перехід або переїзд у нову хату в наших предків супроводжувався різноманітними ритуальними діями. Спочатку на подвір’я запускали півня: де півень, там й інша живність з’явиться, і корови гарно доїтимуться. У дім же першою впускали кицьку (іноді чорного кота), оскільки вона першою зустрічає хазяїна на тому світі, і була прикмета, що хто першим у новий будинок увійде, той помре протягом року.

Безпосередньому переселенню людей у новий дім передував ряд дій, пов’язаних з обов’язковим переселенням домовика. Хазяїн вночі в старому будинку кланявся на всі чотири боки і просив домовика завітати в нове житло. У новому домі на горищі чи в підпіллі йому вже було приготовлено частування: скибка хліба із сіллю та кухлик горілки. Іноді домовика символічно переносили в постолі, поклавши туди шило й вугіллячко. Існували й інші способи, наприклад, домовика зазивали в мішок чи в горщик із кашею і переносили в них.

Час самого переходу в різних регіонах вибирався по-різному. Це і «рівно опівдні по сонцю», і «якомога раніше перед сходом сонця», причому не в понеділок і не в суботу. Переїжджали і вночі, у ті часи, коли на небі високо стоять Стожари: щоб хазяїна у темряві не бачила нечиста сила, перед місяцем уповні — «щоб усього повно». Щасливими днями для новосілля вважалися свята, особливо Уведення в храм Божої Матері.

Існував і певний ритуал вхідчин. В Україні господар вносив у будинок ікону, а господиня — рогач і кочергу, яким хрестила всі кутки: «щоб ніякі комахи не водилися в хаті». Ставши на порозі, хазяїн читав «Отче наш» і по закінченні молитви входив до господи і ставив ікону на покуття. Потім повертався до дверей, брав у дружини діжу і, вносячи її в будинок, казав: «Як у цій діжі повно хліба, дай Господи, щоб так повно було й у цій хаті хліба і всякої худобини». Після чого діжа ставилася на лавку навпроти печі. Цікаво, що ікону і хліб мав внести обов’язково хазяїн, решта речей переносилася іншими членами родини.

У дім домочадці входили відповідно до віку, бо вважалося, що хто раніше увійде, той раніше і помре. Тому часто першими в новий будинок добровільно ступали старі, котрі вважали, що вже «зажилися» на світі. Входження в новий дім часто асоціювалося також із подорожжю в інший, незнайомий, а отже повний небезпек світ.

Величезне значення після переходу надавалося «оживленню» печі, тобто першому розведенню вогню. Якщо вогонь горить ясно — тож жити в новому будинку буде весело, якщо дим пішов у дім — не уникнути сварок між господарем та господинею.

Після того, як поставлено ікони і після прочитання молитви починалася спільна трапеза за столом. Розсідалися суворо за ієрархією: на чолі столу, на покутті, — хазяїн, справа — чоловіки, зліва — жінки і діти. Причому значимішим вважалося те місце, яке було ближче до господаря, і поволі до протилежного кінця столу втрачало свою ієрархічність. Сам акт першої трапези в новому домі символізував поновлення усталеного раніше життєвого укладу.

Наступний етап освоєння нового будинку — новосілля, на нього запрошувалися в основному родичі. Гості були неодмінно з хлібом-сіллю. Часто запрошували священика освятити дім. Гарною прикметою вважалося, коли священик забував щось у домі і повертався до нього.

Двері, вікна і поріг будинку

Дверям і вікнам наші предки надавали особливого значення: вони розглядалися ними як прикордонні об’єкти між світом зовнішнім і внутрішнім, як вихід назовні і як захист від ворожого світу. На ніч слід було вікна та двері перехрестити, щоб у них не могла ввійти нечиста сила. З цією ж метою до косяка дверей прибивали підкову, ніж або уламок коси. Для захисту від відьом в Україні прийнято було вішати на вікнах і дверях жаливу.

Хворому давали випити й умитися заговореною водою, змішаною з золою і вугіллям з печі, тією ж водою обмивали одвірки, щоб не могли ввійти в дім інші недуги та хвороби. Наші предки уявляли, що всі хвороби приходять через поріг із зовнішнього світу (у світлі наших знань про віруси та бактерії вони зовсім не помилялися).

Всім діям, виконуваним біля входу-виходу, надавалося особливе значення. Біля порогу оселі люди часто зупинялися і промовляли стислу молитву, особливо при вході в чужий дім. Звідси пішов і звичай сідати перед далекою дорогою.

При тяжких пологах слід було відчиняти всі двері та вікна, усі замки відмикати, всі вузли розв’язувати, повиймати з вух породіллі сережки, познімати з пальців каблучки: материнське лоно ототожнювалося із дверима, воротами, і дитині в такий спосіб полегшували входження в цей світ, усуваючи всі перепони на її шляху.

Вікна хати для наших предків символізували зв’язок із сонцем. Звідси й переважання сонячної символіки в орнаментах наличників. Спочатку в домі завжди мало бути три вікна: в ім’я Святої Трійці.

Існувала певна система заборон, пов’язаних із вікнами. На відміну від середньовічної Європи, у вікно заборонялося виливати воду, помиї, плювати, викидати кістки, кицьку тощо, бо під вікном стоїть ангел Господній, який, коли його образити, залишить дім. Ангел стоїть під вікном, бо в домі іноді вимовляють лайки, значить йому там не місце: де лайки — там знаходиться дідько.

Під вікном також було місце прохачів та праведників — жебракування в старовину розглядалося як знак святості. Звідси і приказка: «У вікно подати —Богу дати». Взагалі їжа, подана у вікно, набувала сакрального значення. Різноманітним звісткам, отриманим через вікно, також надавалося особливе значення: вважалося, що вони завжди достовірні, а пророцтва обов’язково збудуться.

Покуття

Покуття — найбільш цінна і важлива частина житла, тому воно називалося ще переднім, верхнім, старшим, почесним, святим, Божим, великим або першим кутком. Орієнтувалося покуття завжди на схід чи південь, і освітлене було краще за інші кутки. Усе в домі було зорієнтоване на покуття: до нього було розвернене узголів’я постелі, головою до ікон клали небіжчика, на образи в цьому кутку молилися, у ньому відбувалася трапеза тощо.

На покутті знаходилися речі, що несли в собі вищу культурну цінність: стіл, образи, Біблія, молитовні книги, хрест, свіча, а пізніше — фотографії померлих членів сім’ї. Покуття завжди розміщалося діагонально стосовно печі — ще одного важливого місця в домі.

На найпочеснішому місці на покутті за столом завжди сидів хазяїн дому. Напевно, звідси пішла народна прикмета: якщо тріщить великий кут — це на смерть хазяїна. Ближче до покуття знаходилася в домі довга, «чоловіча» лава. «Жіноча» лава, на якій сиділи жінки і діти, розташовувалася під вікном, що виходило на вулицю. Під час здійснення весільного обряду наречений, котрий вважався головною особою на цьому дійстві, мав викупити місце на покутті під образами для себе, а наречена сідала ближче до дверей.

Важливу роль покуття грало і в процесі пологів. Якщо пологи були важкими, породіллю слід було періодично водити навколо столу, що стояв на покутті. Після пологів там закопували дитяче місце.

Під образи на покуття саджали почесних гостей і сватів. Тут же на сороковий день після смерті одного з домочадців стелилася чиста постіль: небіжчика чекали додому, на стіл ставили тарілку та ложку. Якщо помирав хтось із старших домочадців (батько, старший брат), то горщик, із якого обмивали небіжчика, теж ставили на покутті.

Найважливішим елементом усього житла був стіл, і те, що його ставили на покуття — специфічна східнослов’янська риса. Стіл завжди ставився уздовж мостин, позаяк поперечне розташування, на відміну від подовжнього, вважалося негативним (не на добро), навіть сидіти намагалися «уздовж підлоги». Лише спали впоперек, у зв’язку з тим, що уздовж підлоги клали покійного.

Святість столу визначалася тим, що на нього клали хліб, освячені свічки, святу воду та інше. Скатертиною стіл покривався не завжди, а лише у певні дні, наприклад, у водохресний святвечір — тоді намагалися їсти дуже акуратно, щоб на скатертину не падали крихти. Після вечері скатертину знімали і дивилися під стіл: якщо там раптом виявлялися три зернятка — житнє, ячмінне і пшеничне, — прикмета обіцяла врожайний рік.

Гріхом вважалося покласти на стіл шапку, пустити туди кішку, курку чи дитину. Якщо на столі опинялися ключі — це віщувало сварку. Не слід було на ніч залишати на столі ніж, оскільки ним може скористатися нечиста сила.

У наших предків існували певні правила, що регламентують поводження з іконами. Приміром, ікони не могли бути продані, але їх дозволялося обмінювати. Їх не можна було палити чи знищувати іншим чином, а можна було лише закопати чи пустити по воді. Чистити ікони слід було двічі на рік: перед Різдвом і Великоднем. Воду, якою миють ікони, виливали зовні хати під покуть. Повернути ікону до стіни вважалося блюзнірством (іконі в цьому сенсі протиставляли образ сокири, що клали під лаву завжди сокирищем до стіни).

Подалі від покуття, біля дверей, стояла так звана жебрацька лава, що отримала свою назву тому, що на неї дозволялося сідати злиденним і будь-якій іншій не запрошеній людині навіть без дозволу хазяїв. У сінях — перехідній зоні між будинком і подвір’ям — зупинятися вважалося непристойним, а проходити у внутрішню частину дому без дозволу хазяїв було вкрай непристойним.

Піч і пічний кут

Другим, після покуття, центром дому в наших предків була піч із навколопічним простором. І це не випадково. Адже піч служила одночасно і джерелом тепла, і місцем приготування їжі, і місцем, де спали.

Піч використовувалася при лікуванні від найрізноманітніших захворювань, так як у слов’ян були поширені уявлення про очисні властивості прирученого вогню.

При кладці печі хазяйка всіляко намагалася піддобрити пічників, щоб піч не диміла, добре випікала хліб, довго тримала тепло і мало потребувала палива. Щоб піч не диміла, слід було закладати в її стінки шматочки ладану, а іноді між цеглинками клали і гроші.

До пічного вогню існувало особливе ставлення: у нього не можна було плювати, при ньому не можна лаятися. Попіл із нього слід замітати чистою мітелкою, хрестити, ставити на ніч горщик із водою і дровину — так задобряли вогонь.

Приготування їжі супроводжувалося різноманітними прикметами. Приміром, при випіканні хліба, приготуванні каші стежили, у який бік хиляться верхівки хлібів або виходить із горщика каша — якщо усередину печі, це віщувало прибуток, везіння, щастя, якщо до виходу — бідність, розорення, збитки. В Україні, посадивши в піч паски спеціальною лопатою, нею ж тикали навхрест у кутки дому, примовляючи при цьому: «Геть таргани і стоноги з нашої хати». Перед посадкою в піч пасок вигрібали на припічок вогонь і золу від нього берегли доти, доки приходив час саджати капусту. Тоді цією золою посипали капустяні грядки, щоб уберегти паростки від попільниці.

Якщо на печі збігало молоко, то у вогонь або на те місце, де стояв горщик із молоком, кидали трохи солі: щоб у корів не тріскалися дійки. У такий спосіб процес приготування їжі в печі пов’язувався із землеробством, домашньою худобою тощо.

Цікавий зв’язок печі з розумінням «свого». Існувала приказка: «Хто на печі в домі сидів, той уже не гість, а свій».

Із піччю у наших предків були пов’язані уявлення про чоловічі і жіночі обов’язки: пекти —жінка, вогонь — чоловік, процес розпалювання вогню розглядався як шлюбний союз. Водночас у печі є чоловічий і жіночий бік: стане тріщати напалена піч з лівого боку — помре хазяйка, із правого — хазяїн.

Часто свати, приходячи свататися до батьків нареченої, підходили до печі й у будь-яку пору року спочатку гріли об неї руки, а вже потім починали сватання. У Чернігівській губернії під час цих переговорів наречена залазила на піч, а свати просили її зійти вниз. Якщо вона спускалася, то в такий спосіб давала свою згоду вийти заміж і, залишивши свою родину, перейти в дім нареченого. У деяких регіонах України наречена під час сватання виказувала своє бажання вийти заміж інакше: колупала припічок, що означало згоду.

Безпосередньо в печі розташовувався так званий пічний або череневий куток, який також мав назви кут, жіночий кут, прикомірок. Це була винятково жіноча частина дому, що протиставлялася простору біля дверей, так званого підпоріжжя — чоловічої частини, де працював, а іноді і спав хазяїн. Жіночий кут відокремлював від основної частини хати пироговий брус, уздовж якого вішалися фіранки, створюючи якийсь інтимний куточок. Саме з жіночого кутка під час весільного обряду виходила наречена на покуття, до нового життя.