Діагноз чи епікриз?

Мова йтиме не про лікування хвороб. Хоча те, що відбувається на наших очах із продажем найважливіших, а головне — прибуткових державних підприємств, дійсно нагадує затяжне, що уже стало хронічним, захворювання як керівної і спрямовуючої влади, так і апатичного товариства. Діагноз простий і, на жаль, уже звичний до безнадійності — «усе на продаж».

Та за розмовами, обережними «думками» чиновників, попередженнями аналітиків про недалекі наслідки безчесної гри в «прихватизацію», висловлюваними під тихе ремство генетично слухняних народних мас, забуто очевидне. Україна — це не тільки країна в центрі Європи, а й малі та великі міста і села, а також працюючі там підприємства, люди. Свою лепту вносить кожен, формуючи політичну й економічну основу держави. При цьому обов’язково повинен враховуватися реальний, у тому числі й матеріальний стан суспільства, тобто народу — потенційних виборців.

Приватизація сертифікатами, що насправді виявилася обманом державного масштабу, призвела до плачевних результатів. Спритники при владі прибрали до рук близько дев’яти тисяч (!) підприємств. Саме таким чином було «куплено» більш як 60% виробництв ГМК країни. Тим, хто й сьогодні активно працює «на електорат», накидаючи народу міф про національну незалежність України, хочеться нагадати, що ще три з половиною роки тому більше половини надходжень в український державний бюджет йшло від панів новинських та іже з ними, тобто від російського бізнесу. Така от у нас із вами вийшла незалежність...

Крім усього іншого, сертифікація породила клас «нових українців», які володіють в основній своїй масі низьким рівнем як виробничої, політичної й економічної, так і загальнолюдської культури (не плутати з наявністю дипломів). Цей клас і став фундаментом живучої централізації влади і виробничого монополізму. Такий стан справ не міг не призвести до виключення з ринкового життя країни підприємців різного рівня, до відсутності прозорої конкуренції між власниками. Так, сьогодні владними руками штучно звужується коло допущених до участі в торгах, створюються передумови, коли перехід від державного до приватного стає елементарно небезпечним. Немов спеціально створені тепличні умови для глибшого проникнення корупції в усі державні структури, що не тільки завдає шкоди міжнародному іміджу країни, а й призвело до того, що національна мораль деградувала як така. Можливим стало все, адже з найважливішого процесу продажу нажитого народом добра був виключений сам господар — народ, якому історичний процес, що відбувається на очах у всього світу, виявився непідконтрольним. Як наслідок, у суспільній свідомості українців зародилися й утверджуються зневіра, цинізм, озлобленість... Лжесертифікація стала початком шляху до духовного та фізичного зубожіння мас, безвір’я, втрати надії на краще майбутнє, розчарування в нинішньому керівництві.

Групове неподобство, принаймні у «прихватизації» підприємств гірничо-металургійної галузі, уже нічим прикрити. Хоч би що казали сьогодні ЗМІ, хоч би скільки політичних партій добровільно-примусово віддавали свої голоси за «єдиного і неповторного» кандидата на роль вождя нації, хоч би скільки вичавлювали (під загрозою звільнення) із робітників на місцях підписів-заготовок задовго до виборів (може, для підкидних бюлетенів у день Х?)...

Наведу наочний приклад. В одному зі столичних видань недавно було опубліковано інтерв’ю з М.Чечетовим. Шановний чиновник ФДМ України відповідає на запитання журналіста про обрану стратегію приватизації: «Звісно, обрана стратегія і тактика зумовлені фактом передвиборної кампанії… (Ось так би й пояснили всьому світу, у тому числі й учасникам тендерів! — В.П.) Щодо «Криворіжсталі» позиція фонду така: я не вважаю, що ми повинні розглядати приватизацію тільки з позиції сьогодення. Що собою представляє головний аргумент противників продажу «Криворіжсталі»? Навіщо, мовляв, продавати підприємство, яке і так гарно працює? А потім, що коли його доведуть «до ручки», воно вже нікому не буде потрібне». Ось, виявляється, яку перспективу підготували Кривбасу!

Така «істина в останній інстанції» звучить, щонайменше, дивно. По-перше, на думку директора Міжнародного інституту приватизації, управління власністю й інвестиціями пана Рябченка, «...вбачати тут політичне підгрунтя не зовсім доречно». А по-друге, хотілося б запитати у М.Чечетова: чи не Віктор Пінчук і Ко мають намір довести стабільно успішні підприємства Криворіжжя «до ручки»? У всякому разі ЦК галузевих профспілок у листі на ім’я Президента зазначає: «...як свідчать результати вже проведеної безоглядної приватизації підприємств ГМК України, позитивних прикладів її успішного проведення в галузі мало... Зазвичай після приватизації падає рентабельність виробництва, відчутно знижуються платежі підприємств у бюджети різних рівнів, ліквідується соціальна сфера... Ефективна приватизація та соціально-відповідальний власник, на жаль, в Україні швидше виняток, аніж правило».

Та й справді. Візьмемо, приміром, ВАТ «Запорізький сталепрокатний завод», «Дніпроспецсталь» чи ж «Запорізький втормет»... Всі ці підприємства — приватні, і в усіх, за твердженням того ж джерела, один спільний негативний знаменник — падіння обсягів виробництва, скорочення робочих місць, соціальних пільг і гарантій, невчасна виплата зарплат, відділення структурних підрозділів тощо. Досить нагадати, що тільки по Дніпропетровській області близько 80% уже приватизованих підприємств гірничо-металургійної галузі збиткові! Чи це не головний доказ неефективності проведеної приватизації?!

На жаль, і на криворізькій землі подібних горе-прихватизаторів вистачає, не кажучи вже про масштаби всієї країни. Що до побоювання пана Чечетова за майбутнє колишніх держпідприємств, які, мовляв, довели б «до ручки», після чого вони вже нікому не були б потрібні, то тут він лукавить. У всякому разі, одне тільки перерахування зробленого до приватизації на «Криворіжсталі» та Криворізькому залізорудному комбінаті (КЗРК), а також того, що було намічено зробити панами А.Сокуренком і 55-тисячним колективом металургів «Криворіжсталі», Ф.Караманицем і його 11-тисячним загоном гірників КЗРК, мером Кривого Рогу Юрієм Любоненком, зайняло б не одну сторінку. Чим, власне, твердження Михайла Чечетова стовідсотково й спростовується. Якщо, звісно, вірити вищезгаданим, шанованим у своєму краї людям. Тоді, питається, звідки вітер дме, якщо не з боку нових «дружбанів» зазначених підприємств? Ось тобі й епікриз із діагнозом.

А оскільки «Укррудпром» продають за повністю аналогічною діючій на «Криворіжсталі» схемою-захопленням народного добра, то той же М.Чечетов тут як тут.

Дозволимо собі навести ще одну цитату глави ФДМ: «Оскільки «Укррудпром» — це гігантський об’єкт, до вирішення всіх пов’язаних із ним проблем (соціально-економічних і екологічних) потрібно підходити комплексно. А такий підхід може бути забезпечений тільки за умови його продажу одному хазяїну. І оскільки в Україні немає нікого з таким гаманцем, було вирішено, що для приватизації «Укррудпрому» повинен бути створений консорціум із кількох ФПГ».

А ще ж недавно голова Фонду держмайна авторитетно стверджував зворотне і боровся за те, щоб приватизувати «Укррудпром» окремо! До того ж твердження М.Чечетова, що, мовляв, в Україні «немає нікого з таким гаманцем», неправдоподібне і просто принизливе для фінансової еліти країни. Взяти, приміром, директора Маріупольського меткомбінату пана В.Бойка. Хіба він не пропонував близьку до реальної і втричі вищу суму за той же КЗРК? Але ж своїм треба віддати якомога дешевше, як, власне, і було запрограмовано ще задовго до тендерів у нашенських «кремлівських» кулуарах.

Ось тільки де ж обіцяна цивілізована прозорість процесу приватизації, на котрій неодноразово і так, щоб почули західні політики, наполягав гарант Конституції? Де вже нам прорватися в Європу й у НАТО? Та нас туди просто не приймуть, коли слово у нас так розходиться з ділом. Схоже, «приватизованим» українцям одна дорога — до кордонів поближче. Історія має властивість повторюватися... Тому помиляється шановний Анатолій Сокуренко, голова правління ВАТ «Криворіжсталь», говорячи про те, що Україна хоче інтегруватися у світову спільноту, щоб розширити власні ринки й усталити позиції.

Значно реалістичніше в місцевих умовах звучить інша думка авторитетного виробничника про поки віртуальні цілі інвестора: «Наприклад, «розвивати» комбінат униз, тобто зосередитися на сировинному компоненті і перетворити комбінат на «вічного» постачальника напівфабрикатів для подальшої обробки на інших потужностях. Або регулювати товарні потоки в регіонах, де «Криворіжсталь» комусь заважає. Адже 7 млн. тонн — це серйозна частка на ринку».

Ось це ближче до дійсності. За такого розкладу штучне заниження вартості КЗРК у три-чотири рази цілком з’ясовне й зрозуміле. До чого тут державний бюджет і недоотримання грошей від продажів, питається? Адже КЗРК — це сировина (та ще й яка за якістю) і так і не узаконені загальнонаціональні надра! Чи не для «прихватизаторів» «Криворіжсталі» вони призначені? Якщо така вона, приватизація по-українськи, то дійсно — рано нам у Європу... Добре, щоправда, що це поки лише діагноз, та й то тільки одного з претендентів на президентство, затято «розкручуваного» у визнаних владою ЗМІ. Епікриз, крий Боже, буде після виборів. Здогадалися? Ото ж бо!

Спостерігати за всім цим було б смішно, коли б не було так сумно. «За державу прикро», коли читаєш в офіційних листах своєрідні сигнали, ігноровані чинною владою: «не витримують критики умови багатьох договорів купівлі-продажу акцій» або «нові власники не вкладають кошти в розвиток і модернізацію виробництва». Не вірити не можна, доводилося бачити як звітну, так і реальну документації, наприклад, на деяких ГЗК: «нагору» рапортують одне, а на ділі виявляється зовсім інше... Досить згадати гру «в котики-мишки» з ІнГЗК, а також те, чим, по суті, це дійство закінчилося, кому і які принесло дивіденди....

До речі, міські чиновники дивуються тому, що за приватизацію «Криворіжсталі» в обласний і місцевий бюджети досі не надійшло ні копійки, тому, що гроші за продавані трудящими акції комбінату «перетікають» з одного банку в інший і з гарним наваром. Звісно, все це, зі зрозумілих причин, лише чутки, котрі непокоять регіон. Але, як відомо, диму без вогню не буває....

Тим більше що, як стверджують працівники київських контролюючих органів: «...внесення покупцем інвестицій, як правило, закріплюється на останні роки». Тобто в перші роки власник викачує з підприємства по максимуму, ховає все в офшорах і тільки потім повертає на підприємство частину коштів (та й то, незначну) у вигляді нібито власних інвестицій. Це потрібно розуміти як «інвестиційний кредит», а по суті — відсотковий грабунок «обдертої липки», тобто успішного в минулому державного виробництва.

Ну а на що при цьому перетворюються наші міста, який стан екології, якими виростуть наші діти, майбутнє України, — це сьогодні мало хвилює представників скоростиглого «крутого» бізнесу, котрі не вклали душі в регіон, у країну, що дала стартовий капітал, не примножили турботи свої не тільки прибутковою, а й душевною справою — майже забутим нині меценатством. До речі, наші власті, певне, поки не здатні аналізувати настільки рідкісні внески українських бізнесменів у суспільний розвиток, у цивілізований образ регіону чи рідного міста. Чи не тому, не прикипівши серцем до свого краю, до малої батьківщини, нувориші виявляються здатними тільки на «халявну прихватизацію», грабунок власних країн і народу?

На щастя, у місті-герої нашої розповіді все ж є знакові сліди добрих справ і меценатства бізнесу, що вселяє надію на поступове видужання. Тисячу разів правий той, хто сказав, що народ не помічає свого уряду і президента тільки тоді, коли в країні добробут. Так і в нашому випадку. Крім виробничої сфери, бізнес Кривбасу цікавиться (і без ідеологічної обробки, до речі) всім, чим живе рідний край. Змінений вигляд Кривого Рогу — найкращий тому доказ! На відміну від стернових державного корабля, місцева влада плідно співпрацює з великим бізнесом: чимало коштів уклали меценати в розвиток соціальної сфери, у підтримку дитячих будинків для дітей-інвалідів, у спорт тощо.

Переконана, якби в Україні, як у правовій і дійсно демократичній державі, приватизаційні процеси відбувалися на рівних для всіх умовах — відкрито і без кулуарних інтриг, бізнес Кривбасу не опинився б зараз у вузькій, штучно заготовленій ніші. Але життя триває або, як кажуть оптимісти, ще не вечір, панове прихватизатори.