Дешева праця — убоге життя

Знецінювання праці в країні породжує в громадян відчуття незадоволеності життям, що призводить до пошуку інших джерел заробітку, часто «тіньового» характеру. Багатьох наших людей висока вартість повсякденного життя часто змушує братися за будь-яку оплачувану роботу, міняти професію або підробляти. За останніми даними моніторингових досліджень Інституту соціології НАНУ люди, які отримували додаткову плату за роботу в неробочий час, становлять майже третину населення. З року в рік ці опитування показують, що половині наших громадян бракує можливостей підробляти; майже 48% готові братися за першу ліпшу роботу, аби тільки платили добре. Заради більшої плати чверть опитаних здатні пожертвувати улюбленою професією, якщо вона не дає достатнього заробітку.

Коли зарплата менша
ніж половина середньодушового доходу

- Про знецінення праці треба говорити на підставі даних про зниження частки витрат на оплату праці у структурі собівартості виробництва продукції - на сьогодні питома вага зарплати обчислюється в межах 9%, тоді як у країнах Західної Європи вона становить 45%, а в США - 75%. Середня зарплата в Україні нині в передостанньому рядку європейського рейтингу (нижче тільки Молдова), - розповідає старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ Ольга Іващенко. - Водночас досвід країн Центральної та Східної Європи свідчить, що реальні зрушення в економіці цих країн почалися лише після зростання середньої зарплати до рівня, еквівалентного 300 доларів і вище, - тільки тоді вона ставала стимулюючим фактором розвитку виробництва на внутрішньому ринку й відтворення робочої сили.

В Україні, як у більшості посткомуністичних країн, збереглися сформовані ще в радянські часи принципи «системи низьких зарплат», які доповнювалися ієрархічною системою пільг і привілеїв, - тепер вони стали інституціональною пасткою, що блокує модернізаційний розвиток. Тому в пострадянських країнах такий живучий феномен працюючих бідних, зокрема й висококваліфікованих. Постійно руйнується зв’язок між освітньо-професійним статусом, доходами та престижем. Навіть за даними Держкомстату, у групі з найменшими витратами частка працюючих становить майже 40%, а частка непрацюючих пенсіонерів -14%.

Знецінюється й професійна праця - за даними нашого моніторингу, 75% респондентів не можуть знайти роботу за спеціальністю із задовільною оплатою. Тому в нас увесь час знижується частка працюючих за фахом: нині таких близько половини, причому тих, хто працює відповідно до свого рівня кваліфікації, ще менше - 30%. Дискваліфікація, депрофесіоналізація, зниження мотиваційного фактора зарплати, руйнування професійної культури - ось соціальна розплата за дешеву робочу силу. З таким трудовим потенціалом важко говорити про модернізацію.

- А як люди оцінюють свою зарплату?

- За даними опитування ISSP (Міжнародної програми соціальних досліджень, до якої 2009 року приєднався наш інститут), тільки 16% респондентів вважають, що оплата їхньої праці така, якої вони заслуговують. Загальна незадоволеність оплатою своєї праці й оцінка її як несправедливої по країні дуже висока й коливається від 67% у Центральному регіоні країни до 81% у Східному.

Економіка, що базується на низькій вартості робочої сили, не може забезпечити високі стандарти споживання, якісне відтворення робочої сили, призводить до зниження трудової мотивації, зумовлює відплив найбільш мобільних, економічно активних громадян в інші країни, а в багатьох громадян, які залишилися вдома, формує переважно зростаючу залежність від соціальних виплат.

Адже в структурі доходів наших громадян зарплата становить менше ніж половину доходів, до 40% - соціальні виплати, і ця цифра з 1990 року зросла майже втричі. Рівень соціальних виплат зростає в міру віддалення з Заходу на Схід, саме в Донбасі статистика фіксує найвищі значення соціальних виплат. За даними Міністерства соціальної політики, в нас тільки 8% населення живе на мінімальну зарплату, в Європі ж кількість таких працюючих становить 10-12%, але там мінімальна зарплата становить не менше ніж 2,5 прожиткового мінімуму! Про цей факт офіційно не згадується.

Я б хотіла наголосити на іншому: в людей працездатного віку при низькій заробітній платі виникає залежність від державних виплат, допомог тощо. А відтак ринкова свідомість не формується, а, навпаки, люмпенізується, що в нас традиційно використовують популісти на виборах. Взагалі сама по собі люмпенізація - це процес декласування, тобто випадання певних соціальних груп із системи праці й навіть системи опіки. Тільки за даними наших досліджень дуже помітна частка тих, хто ніде не працює й не має джерел доходу, - 4,4% (у 2000 році таких було до 12%), і зростає частка тих, хто не має постійної роботи і живе на випадкові заробітки, - з 3% (у 1993 році) до 6,3% (у 2010-му).

Очевидно, що наша економічна та політична еліта забуває або не знає про те, що підвищення заробітної плати, зокрема й мінімальної, має розглядатися як своєрідна ціна, яку треба платити за підтримання соціального миру.

Життя без потенціалу?

- Надія багатьох з тих, «хто виживає», - тіньова економіка?

- Люди пристосовуються до безлічі викликів, що їх породжує соціально-економічна ситуація. Інша річ, що ці виклики не знімаються, пролонгуються, загострюються в кризові моменти, і людям доводиться вже вишукувати додаткові ресурси, часто - тіньового походження. У нас із початком 2000-х скорочувалася кількість бідних, але після 2008 року вона знову почала зростати. А під час криз іще більше актуалізується тінізація, яка й без того поглинає половину економіки. Хоча багато фахівців вважають, що саме за рахунок «тіньового» сектору суспільство легше проходить кризові періоди, наприклад, отримання готівки багатьох виручає за рахунок так званої тіньової подушки.

Звичайно, немає країн без тіньового сектору: нормативна його межа - 12-15%. Та є країни, де вона навіть нижча ніж 10%, - Австрія, Швейцарія. А в нас уже 1995 року дослідники оцінювали неформальну економіку в 55-56%, і ця цифра так досі й не знизилася. Треба сказати, що тіньова економіка - це не породження тільки пострадянського періоду. За даними зарубіжних досліджень, у Радянському Союзі тіньова економіка була на рівні 10-12%, а з 1980 року почало спостерігатися її зростання, пов’язане з низкою факторів, в основному за рахунок зрослої грошової маси в населення при системі товарного дефіциту, і 1989 року в УРСР уже було 25% тіньової економіки.

Нині розвиток тіньової економіки супроводжують зарегульованість економіки, жорстка податкова політика, що змушує населення ухилятися від значного податкового тягаря, а також соціально-культурні зразки поведінки наших людей, схожі з південноєвропейськими країнами, - наприклад, щодо хабарництва, так званого дарування й віддяки тощо.

Для мене, однак, найважливішим дослідницьким висновком, співзвучним з думкою відомого австрійського фахівця з тіньової економіки Шнайдера, стало твердження про те, що люди, зайняті в неформальній економіці, зазвичай не мають часу на протестні виступи, на участь у демонстраціях, бо вони активно захоплені іншим процесом демократизації, а саме свого рівня життя. Вони пристосувалися, не світяться, - у цьому й криється наша загальна проблема: неначебто незадоволені всі й усім, але на протести виходять одиниці. І будь-яка наша влада добре використовує цей «важіль соціальної стабільності», тому тіньовий сектор за всі п’ятнадцять років після 1995-го так і не скоротився. Методи боротьби з тінізацією економіки давно відомі, й, за бажання або навіть застосувавши політичну волю, можна було б їх задіяти. До речі, в нас була така спроба, якщо я правильно зрозуміла причину зустрічі 2008 року Ющенка з відомим перуанським економістом Ернандо де Сото - дослідником неформальної економіки, реформатором і автором багатьох новаторських книжок з економіки, серед яких перший його бестселер «Інший шлях. Невидима революція в третьому світі». Але це вже історія…

За рахунок чого живуть наші люди? Крім неформальної економіки, їх «підживлює» економіка сімейна або соціальний дохід, отримуваний від соціального сімейного оточення. А 44% нашого населення - це вихідці з села, що зберегли свої родинні зв’язки. Зазначу, що саме на селі, яке так підтримує міських родичів, 80% зайнятості населення - неформальна. І все це змушує згадати знайомі з радянських часів технології виживання. І це при тому, що за всі роки наших соціологічних спостережень відсоток фермерів не перевищував 0,1, а кількість самозайнятих була в межах 4-6%. Не можна не згадати й про трудових мігрантів, які утримують в Україні сім’ї.

- Чи можна говорити про підприємницький потенціал українських громадян?

- На жаль, за двадцять років в Україні не склалася підприємницька культура в таких масштабах, як це передбачалося з переходом до ринку. Ринкова свідомість доволі фрагментарна і в основному зведена до пошуку вигоди за всяку ціну, адже неформальна економіка - це не результат розвитку ринкової свідомості, а наслідок тривалого некомпетентного управління, нереформованої економіки, квазіринкового неконкурентного середовища, і звідси - викривленої соціальної політики, що тільки збільшує кількість економічно залежних від виборчих піків державної «щедрості».