Дещо про жовтий папір та комплекс жебрака...

Редакція у центрі міста — не жарти. Будь у кого можуть очі розгорітися... Тому почнемо з кінця: нещодавно дитячий журнал «Соняшник» витурили з приміщення, яке він орендував багато років. Київська міська державна адміністрація вмила руки. Не допомогли ні прохання, ні депутатські запити. «Якщо ви бідні, то чому виходите на такому дорогому папері?» — чи то запитував, чи то апелював до здорового глузду чиновник...

Але спочатку трохи передісторії від головного редактора Лесі Вороніної...

— «Соняшник» виник на початку 90-х. Романтичні часи проголошення Незалежності. Тому від початку журнал замислювався як щось абсолютно нове. Без тих традиційних розмежувань за червоними датами календаря. Вільна творча розмова. Весела і серйозна водночас. Розповіді про рідну історію, традиції й звичаї. Хотілося показати дитині, що можна зовсім по-іншому, ніж учили у школі, сприймати літературу і малюнок. «Соняшник» починали робити надзвичайно талановиті художники. Разом прийшли Кость Лавро, котрий тепер в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», і Володя Харченко. Кожен привів за собою цілий «хвіст» молодих колег і друзів. Згодом чудова художниця Катерина Штанко, неповторний Олег Петренко-Заневський, Віка Хайдурова, Катя Білетіна, Кирило Гриньов, Максим Німенко... Почалося зовсім інше спілкування з дитиною. Малюнки не були солодкавими. Тому «Соняшник» був несхожий на традиційні українські журнали: «Піонер» для підлітків, «Барвінок» для молодшого віку та «Малятко» для найменших. Я не скажу, що ці журнали погані, але вони були інші. В чомусь наперед запрограмовані. Такий собі жорсткий каркас, на який нанизувалися всі матеріали. «Соняшник» хотів бути українським і водночас сучасним.

— Мабуть, для цього і дітей треба любити...

— Безумовно. Хоча бувають винятки. Ось, наприклад, Роман Скиба. Він пише абсолютно геніальні дитячі вірші. І не тому, що неймовірно любить дітей — просто він сам дитина. Згадайте, з чого починається дитяча творчість? Наприклад, тебе запроторили до піонерського табору. Щоб згаяти час, починаєш розповідати страшні історії або майже мексиканські серіали про нещасного хлопчика, якого покинула мама. Дуже часто дитина починає в такий спосіб захищатися від жорстокого світу, нарощує панцир і вчиться фантазувати...

— Чому тоді у дитячих журналах немає страшилок? Якщо вже їх так люблять діти...

— У нас є такі історії, але вони завжди добре закінчуються. Не жахливі, а просто страшненькі і завжди смішні. Хоча, пригадую, у нас якось був конкурс на найцікавіший сон. І діти описували свої нічні страхіття. Дивовижні речі, майже фільми жахів. Знаєте, коли лякачка відверто страшнюча — це порушення правил гри. Бо найголовніше для дитини відчувати себе захищеною. Згадайте себе в дитинстві.

Сьогодні у нас часто створюються журнали за напрацьованими схемами. Впроваджується західна модель та її стандартні образи: Барбі, голлівудські мультяшні персонажі. Копія з копії — закон ринку. А монополізація та глобалізація дитячого світу — реальність. Тому дуже важливо для дітлахів зберегти свої оригінальні журнали. Бо я вже бачила в одному дитячому часописі конкурс «Хочеш заробити 500 гривень?» Або як Гаррі Поттер з українським хлопчиком мандрує Україною... Жахливий несмак.

— У вас була нагода порівнювати «Соняшник» з дитячими журналами інших країн?

— Так. Мені дуже подобаються чеські, французькі, польські журнали. Особливо польські. Свого часу їх було понад десяток. Розкішні, неймовірно веселі й дотепні... В них малювали відомі художники. Один такий часопис — журнал «Чухча» (дитяча назва паротяга — «чух-чух-чух») я особливо любила... На жаль, ці суто польські журнали потроху зникають. У всьому світі відбувається процес уніфікації. Нещодавно була в Естонії і зайшла до книгарні, запитала про дитячі часописи. Спершу мені запропонували кліше: Міккі Мауса з мальованими історіями... Але раптом хлопець-продавець, з котрим я розмовляла ламаною англійською мовою, з такою гордістю почав мені розповідати про їхні автентичні дитячі журнали... І про те, що їхню книгарню часто відвідує Лейло Тунгал — головний редактор дитячого журналу «Хороша дитина». «Вона чудова письменниця, вона дуже любить дітей, я виховувався на її казках». І уявіть, блукаючи вуличками Таллінна, я підійшла до кіоска і спитала в бабусі, чи є у неї «Хороша дитина»... І вона теж, наче зачарована, повторювала — яка то прекрасна жінка, їхня Лейло, і що їй 52 роки і вона дуже добра і гарна. Щось подібне у нас можете уявити? Або таке... Ще в радянські часи, відвідавши Латвію, зайшла вранці до редакції дитячого журналу. Там сиділа сама прибиральниця. «У нас тут нікого немає. Всі працюють удома. А потім збираються на каву й обговорюють ідеї. Приносять нові малюнки, вірші, оповідання...» Сьогодні таке вже не здається чимось дивовижним, але тоді це для мене стало моделлю щастя.

— А ви зіштовхувалися з таким фактом, коли художники з вами спочатку співпрацюють, а потім стають надто дорогими...

— Їх не можна за це осуджувати. Експлуатувати художника задурно — це дорога в нікуди. Людина тоді ні за що не відповідає, а журнал мало-помалу опускається до рівня стіннівки. Розумієте, ми створювали «Соняшник» як журнал найвищого професіонального рівня, покликаний об’єднувати дітей України та діаспори. Хоча з часом виявилося, що це багато в чому нездійсненні мрії. 1995-го року мене запросили до Канадського інституту українських студій робити проект для двомовних україно-англійських шкіл. Але рівень знання української мови у тамтешніх школярів дуже низький. Ми не знали, як бути... Коли працювати на рівні знань дітей Канади, то стане нецікаво нашим дітям або навпаки. Тому в Канаді невдовзі стали набагато менше передплачувати «Соняшник». Зрештою, проблемами Великої України там переважно переймаються люди старшого покоління. А у них особливе уявлення про естетику. Чудова жінка, яка нам допомагала, писала мені: «Лише одне не тямлю: чому у вас посеред журналу така велика морда вепра? Невже не можна було намалювати якусь лисичку у вишитій сорочці або вовчика у кептарику?» Вони хочуть, щоб «Соняшник» друкував патріотичні віршики, повчальні історії, і все це гранично спрощено, з розставленими акцентами й розтлумаченою мораллю. Старенькі бабусі з діаспори... Вони дуже хороші, але, гадаю, сучасна дитина потребує іншого рівня спілкування. І патріотизму можна вчити без декларацій та вказівних пальців. Для мене основним був інтерес розвиненої, цікавої, талановитої української дитини. Знаєте, «Соняшнику» завжди щастило. До нас «притягалися» розумні талановиті люди. Колись один наш автор назвав це «тяжінням Соняшникової системи». У нас друкувалися Євген Гуцало, Микола Вінграновський, Ігор Калинець, Іван Малкович, Ірен Роздобудько, Юрко Бедрик, Віра Вовк, Іван Драч, Юрій Винничук. Ось прибігає, скажімо, до редакції Скиба і каже: «Я написав ще один геніальний вірш». Або питаю в Івана Андрусяка : «Ви пишете дитячі вірші?» Він каже : «Спробую». І приносить такі класнючі речі! Або Сергій Жадан. Колись він написав для нас вірш «Якось вийшли на зорі симпатичні слимаки...» І як вони ідуть в похід, які пригоди з ними відбуваються... Дуже оптимістичний і радісний вірш з посвятою: «Діти, любіть українських слимаків!»

Коли 1991 року ми започаткували «Соняшник», то вирішили: ніколи не будемо виходити на убогому жовтому папері. У нас і так багато часописів мають за правило повторювати дітлахам, що вони бідні, ображені, що їхня доля важка, бо народилися у країні з трагічною історією. І пішло, і поїхало... Я заприсяглася, що ми ніколи не будемо викликати у дітей комплекс жебрака. Убогі часто ненавидять того, хто подає милостиню. Треба бути дуже сильним, щоб допомагати іншим. Щоб вистачало любові на тих, хто слабший за тебе, і на руденького котика, і на папугу...

Ми зробили в журналі рубрику «Міс Няв» та «містер Гав». Спочатку хотіли покепкувати з усіх цих конкурсів «міс Всесвіту» та «міс Подвір’я»... Але діти нам прислали стільки листів зі світлинами своїх улюбленців, що нам нічого не залишалося, як влаштувати конкурс найвродливішого собачки та котика. Один хлопчик надіслав історію... От скажіть, це лякачка чи ні? Якось його папуга пролітав над великим баняком з борщем, і птаха потоком вітру затягнуло у той борщ. Нещасного швидко витягли і засунули під холодну воду. Він зовсім облисів. Але його гріли синьою лампою й у нього наросло нове свіже пір’ячко... Діти надсилають інколи такі зворушливі історії... Одне дитя зі Львова написало, як у них з подвір’я гицлі хотіли забрати собаку і як малюки дружили з тим песиком, як переховували його... В принципі, дитинство це часто дуже тяжкий та жорстокий період у житті. Маленька людина абсолютно беззахисна. Вона залежить від виховательки у садочку, від учительки в школі. І не завжди ті дорослі бувають розумними й добрими. Дитина випускає свої колючки, як Троянда у «Маленькому принці». Наче спроможна когось налякати...

— Якось так повелося, що нам легше сісти навпочіпки і сказати дитині «усі-пусі»...

— Це велика помилка. Як і те, що для дітей треба писати спрощено й солодкаво. Я спробувала написати іронічну прозу. Коли б ви знали, як діти від цього кайфують. Цілком органічно сприймають іронію. Певний час у нас у журналі було мало авторів-чоловіків. Тоді я придумала собі чоловіче псевдо... Зрештою, вперше воно засвітилося, коли я працювала над проектом для двомовних шкіл Канади. Від мене вимагалася неймовірна адаптація текстів. Фраза повинна була складатися десь із трьох слів, а слово приблизно… з трьох букв. Сказитися... Я придумала псевдонім Гаврило Ґава і понаписувала жахливо примітивних віршиків. Думала, що ми разом із замовниками посміємося з мого віршованого жарту. Почала читати... «Канадська сторона» зайшлася непідробним захватом. Тож я залишила собі це псевдо і надалі підписувала ним свої комікси. У мене був персонаж Гордій. Хлопчик спочатку був гладкий, грав на скрипочці і всі з нього кепкували. А потім він зустрів казкового героя, який допоміг йому повірити у власну місію рятівника світу. Він став мужнім і сильним пластуном і здійснював різні фантастичні подвиги. Зокрема у селі у своєї бабусі він розкрив злочини жадібних підприємців. Вони вирощували гігантських бройлерів, годуючи їх різними таблетками. Наприкінці, коли пластун Гордій викрив таємницю птахофабрики, він запитав тих нещасних птахів: «Куди ж ви тепер подінетеся?» — «Полетимо на свою історичну батьківщину — до Америки...» А тоді саме активно завозилися «ніжки Буша»... І кури стріпнули крильми і затягнули сумну пісню: «Летить бройлер через море, літаючи кряче: стануть вам поперек горла стегенця курячі»...

— М-да, «ніжки Буша», «пташиний грип»... Навмисне і не придумаєш... Так само, як і те, що такий хороший, оригінальний, талановитий «Соняшник» позбавили приміщення на вулиці Воровського...

— Так, нас нещодавно витурили. Київська міська адміністрація відмовила нам у подовженні терміну оренди. Бюрократична тяганина тривала кілька місяців і супроводжувалася різноманітними приниженнями. Пригадую, як кілька років тому наші могутні сусіди по оренді поставили замки на всі туалети. Така собі новітня секретна зброя боротьби з конкурентами.

— Що за сусіди?

— Тепер це частково власники всього того будинку на вул. Воровського — фірма «ЗовнішЕкспоБізнес». Директор Валерій Іванович Соколовський. Наші кімнати віддають їм. І це незважаючи на те, що «ЗовнішЕкспоБізнес» заборгував місту велику суму за оренду. А ми не могли дозволити собі таку розкіш — платили за оренду щомісяця, навіть коли не було грошей на зарплату. Добитися бодай якогось конкретного пояснення, чому редакцію дитячого журналу позбавляють приміщення і нічого конкретного не пропонують натомість, я так і не змогла. Заввідділом розміщення орендарів у Головному управлінні комунального майна пані Надія Михайлівна Тригубенко відрубала : «Для вас у міста приміщення немає! І взагалі — звідки я знаю, хто ви такі? Якийсь там журнальчик!» А потім протягом двох місяців я просто не могла до неї додзвонитися. Було кілька депутатських звернень до головного управління комунальної власності щодо долі «Соняшника». Відповідь від начальника Головного управління комунального майна І.Лисова прийшла оригінальна: «…у встановленому порядку у разі виявлення придатних приміщень вони будуть запропоновані дитячому журналу «Соняшник»...

— Цинічна відповідь чиновника. Тому що у разі «не виявлення»...

— Ми не збираємося накладати на себе руки чи робити харакірі. Ми знайдемо приміщення. Або в якійсь зі шкіл, або допоможе якась організація. Незважаючи на наступ червоних мурашок, будемо робити свій «Соняшник»... Коли іде перерозподіл майна, мурашки особливо збуджені. Перетирають усе оцими своїми «жувальцями». І будують свої термітники. Колосальні, жахливі і блискучі, щоб уже здалеку всім було видно: «Тут був Вася...»