Держава і народ: як заліпити тріщину?

Говорячи про Україну, про її складне геополітичне становище, європейськість і різновекторність, розбудову державності та націєтворення, найчастіше забувають, що новітня українська держава витворювалася в 90-х роках на руїнах іншої держави, руїнах, що не перестають виростати, можливо, й досі. Направду дивний процес: коли щось будують, водночас іде руйнація! Чи можливо створити державність таким чином? Нібито, за логікою, спершу треба демонтувати старе, розчистити територію, а відтак — ставити новий фундамент і так далі. Але держава — не хата, її не збудуєш за один сезон. Точніше, це геть хибний образ, який культивується роками, й інакше державу уявити не можуть. А жаль. Оскільки нехтуємо іншим, більш фундаментальним, виміром держави. Власне, тим виміром, що руйнується.

Відразу скажемо прямо: не перестає руйнуватися соціальна держава. Тобто спільнота маленьких людей, котра більше не відчуває себе спільнотою і, понад те, не вірить у великі бісмарківські проекти «спускання благ зверху». Власне, й «верхи» — тепер не взірець відкритості, оскільки вже давно переживаємо поступову приватизацію публічних органів влади. Влада сама по собі, народ сам по собі. Що їх тримає купи? Можливо, тотальний бюрократизм. Ось чого-чого, а «етатизму без справжньої держави» (Етьєн Балібар) хоч відбавляй! Влада й економіка злилися в єдине ціле: держава — державно-ринкова. Як це впливає на політичну солідарність? Влада і бізнес ще відчувають дух «команди», об’єднуються в транснаціональні корпорації та клуби для обраних, народ же розпорошується на елементарні частинки у броунівському русі. Буржуазія глобалізується, а народ? Існує Європа, але чи є європейський народ? Чи можлива держава в Європі?

Щоб хоч трохи відповісти на ці запитання, спробуймо згадати деякі обов’язкові складові держави. Що є, і що має бути. Держава має два основних виміри: політичний та соціальний. Звісно, це два боки однієї медалі, що залежать один від одного, однак вони мають істотні відмінності. Політичний вимір, який найчастіше й називають «державним», утілений у чільних органах влади, репрезентований як всередині чітко зафіксованих кордонів, так і на міжнародному рівні певним набором засадничих текстів та символів державності: конституцією, прапором, президентом, парламентом тощо. Включно з підручниками з історії та філології, що встановлюють Історію цієї держави й кодифікують її Мову. Тут-таки, задля справедливості, додамо: цей «державницький» вимір окреслюється репресивними апаратами придушення та насильства (армія, поліція, бюрократія), що сприймаються як прикрі, але необхідні чинники «розумного» існування дер­жавного тіла. Ці органи насильства «освячені» законом та правом (у м’якшому вигляді — залежно від епохи чи рівня ефективності — церквою, інтелектуалами, медіафункціонерами). Відтак, як казав Макс Вебер, насильство держави є легітимованим, а отже, ніби й не є насильством…

Проти кого — чи, може, заради кого — націлені цей «розум» і це «насильство»? Звичайно, проти і заради народу, суспільства, населення, маси. Держава схожа на стрічку Мьобіуса: вона використовує своє населення як інструмент, ресурс, і водночас населення є, в широкому сенсі, державою. Соціальне — амбівалентне як саме поняття «суб’єкту»: це і «підданий», і «незалежна одиниця». Тому вважається, що цей «соціальний» вимір держави часто-густо протилежний політиці, державі. Як-от, люди живуть своїм тихим і мирним життям, працюють, відпочивають, кохають абощо. На «велику політику» їм, за великим рахунком, начхати. Однак це далеко не так. Кілька століть тому у світовій історії відбувається цивілізаційний злам: маси вриваються у велику політику (селянські повстання, міські революції, релігійні війни), стають дійовим чинником історії; настає епоха демократизації. З іншого боку, тоді ж інтерес держави стає питомо «соціальним»: саме під її регулювання і контроль переходить сфера «приватного» — комунальні послуги, медицина, харчування, освіта, релігія, подружнє життя, сексуальні та інтелектуальні обмеження (борделі і божевільні). Мішель Фуко назвав цю фундаментальну турботу про «приватний простір» людини з боку дер­жавних служб «біополітикою» (від грецького слова «bios» — життя серед людей, на відміну від «zoe» — аполітичне, «голе» життя). До цього процесу слід додати «етнізацію» (якщо не «расіалізацію») держави, прикріплення її до певної території, мови, раси та культури, — форма дер­жави націоналізується й націоналізує. Врешті-решт, сучасна форма дер­жави є національно-соціальною.

Уже виходячи з цієї двозначної генеалогії сучасної форми держави, можна помітити амбівалентність ідеї «народної влади» — демократії (як сучасної форми держави) в добу капіталізму. Вона криється в тому, чим є народ. Адже молодь, яка підпалює машини у бідних передмістях у самому серці західних демократій, — також «народ». Але чомусь він не почувається повноправним «сувереном», не висуває жодних політичних вимог і геть не зважає на комунікативний вимір демократії. Та й сама офіційна влада платить їм тим самим: вважає їх «терористами», «покидьками», «фанатиками» тощо. Мішель Фуко, який писав про біополітику, також слушно відзначив цей темний бік «народу», що його він називає «плебсом» або «світом переможених»: «Так, мені дуже хотілося б написати історію переможених… дати, нарешті, слово тим, хто досі не зміг його взяти, тим, хто був приречений на мовчанку історією, жорстокістю історії, всіма системами панування й експлуатації. Але є дві складнощі. По-перше, переможені… це ті, у кого за визначенням відібрали право голосу! І якщо їм випадало говорити, то не своєю мовою. Їм нав’язували іноземну мову. Вони не німі. Ні, вони говорять такою мовою, якої люди, судячи з усього, не розуміли і досі не мають бажання чути. Оскільки вони були підкорені, їм нав’язували певну мову і певні поняття. Й ідеї, котрі їм таким чином нав’язували, — це сліди від рубців пригнічення, якого вони зазнали. Рубці, сліди, що наклали відбиток на їхнє мислення. Скажу навіть: що наклали відбиток на їхню тілесну поведінку…»

Говорячи сьогодні про демократію, вкрай важливо не забувати про цей темний бік поняття народу. Вважаючи простий люд, плебс аполітичним, ми просто застосовуємо щодо нього чужу йому візію політики, що має справу з державницьким дискурсом ідеального «Народу», «Нації» з великої літери, але навмисно витісняє біополітичний вимір «голого життя» народу. Ідеологічний дискурс його не вловлює, радше слід звернутися до художньо-мистецьких практик. На думку відразу спадають дві чудові фрески світового кінематографу: «Декамерон» Пазоліні та «Час циган» Кустуріци…

Видатний італійський філософ Джорджо Агамбен у статті «Що таке народ?» продовжує це дослідження. Він вирізняє в понятті народу дві суперечливі сутності, що зрештою розривають його зсередини, — це і політичний суб’єкт, і клас усунених, пригнічених, бідняків: «Італійське поняття «popolo», французьке «peuple» й іспанське «pueblo»… і пізньолатин­ські поняття «populus» та «popularis», від яких усі вони походять, у простій мові, як і в політичній лексиці, вказують на все громадянство як на цілісну політичну постать (як-от «італійський народ» чи «giudice popolare» [присяжний засідатель]), додаючи й тих, що становлять ранго­во нижчі класи (як-от «homme du peuple» [простолюдин], «rione popolare» [робітничий район], «front populaire» [народний фронт]). Навіть анг­лійське «people», значення якого най­менш диференційоване, все-таки збе­рігає розуміння звичайного люду як протилежності багатіям та аристокра­тії. В американській конституції ми, таким чином, можемо прочитати без жодного розрізнення: «Ми, народ Сполучених Штатів...» Проте, коли Лін­кольн у Геттизберґзькій промові проголошує: «Правлін­ня народу, народом, для народу», — повторення ім­пліцитно має на увазі інший народ, з огляду на попередньо згаданий».

Отож, висновує Агамбен, «оформ­лення людського виду в політичну постать відбувається завдяки засадничому розщепленню, і в понятті «народ» нам не важко буде розпізнати концептуальну пару, означену раніше як категорію, що визначає первинну політичну структуру: голе життя («народ») і політична екзистенція («Народ»), виключеність та включеність, «zoe» i «bios». Поняття народу завжди містить у собі фундаментальний біополітичний розрив, тріщину». Кожна держава намагається склеїти або витіснити цю фундаментальну тріщину, цей класовий антагонізм, що пронизує її зсередини. До певного часу їй це вдається, але «коли, починаючи від Французької революції, суверенітет було вручено саме народові, «народ» перетворюється на бентежливу наявність, а бідність і виключеність уперше постають як нестерпний скандал у будь-якому сенсі. У сучасну епоху бідність і виключеність є не просто економічними та соціальними поняттями, а й по-справжньому політичними категоріями».

Лібералізм та соціалізм були такими спробами. Фашизм і націонал-соціалізм — також. Уся західна політична культура — на свій лад — б’ється над залагодженням цієї тріщини. З одного боку, послухаємо ліберала Дізраелі: «Дві нації, між якими немає ні зв’язку, ні співчутливості; котрі так само не знають звичок, думок і почуттів одне одного, як мешканці різних планет; котрі по-різному виховують дітей, харчуються різною їжею, навчають різних манер; котрі живуть за різними законами… Багаті і бідні». Відзначимо властиво біополітичні відмінності (на рівні тілесних практик), на які вказує Дізраелі. З другого боку, Агамбен пише про Маркса: «Насправді те, що Маркс називає класовою боротьбою… є ніщо інше як ота міжусобиця, що розділяє всіх людей. Вона скінчиться тільки тоді, коли накладуться одне на одного «Народ» і «народ» чи то в безкласовому суспільстві, чи то в месіанському царстві, і тільки тоді, коли вже більше не буде, власне кажучи, жодного народу».

Йдеться ні про що інше, як про кінець політики в утопії — перехід до передполітичних «чистих» категорій: «солідарність», «автономність», «безкласове суспільство», «спільнота», «нація». Це те утопічне ядро, що залягає в кожній європейській ідеології і власне конституює фантазм «переходу по той бік» горизонту: для лібералів це «вільний ринок», для соціалістів — «саморегульоване суспільство», для анархістів — «пряма демократія», для нацистів — «чиста раса» тощо. У цьому сенсі фашизм, у широкому розумінні, також є проблемою демократії. Фашисти мріяли спродукувати міфічний Volk (Народ) «як народ, що здатний загоїти первинну біополітичну тріщину». Агамбен додає: «І саме тому нацистська верхівка так вперто наполягала на тому, що, ліквідовуючи євреїв і циган, вони, фактично, працюють і задля інших європейських народів». І невтішно підсумовує: «…сьогодні, в інший, але все-таки аналогічний спосіб, капіталістично-демократичний план ліквідації бідності не просто відтворює всередині себе виключений народ, а й прирікає все населення Третього світу на голе життя».

З вищесказаного зробимо два висновки. Останній приклад украй важливий для розуміння ілюзії існування людини як «чистої» або вічної категорії. Людини як такої, що її можна уявити поза історією чи політичним устроєм, просто не існує! Небезпека позірної аполітичності «голого життя» вперше виявилася в добу тоталітарних режимів і стала кричуще невідворотною в добу сучасного імперіалізму. Як переконливо показала Ханна Арендт, якщо в людини немає набутих у політичній боротьбі позитивних прав, для держави така людина — «ніщо», порожнє місце (як-от у випадку з нелегалами, біженцями, безправними трудящими, жінками, молоддю тощо). Отож права громадянина та громадян­ська дія передують і більш фундаментальні для існування людини, ніж фундаментальні «природні» права людини. Точніше, одне без одного втрачає сенс… Стаючи громадянами, індивіди колективно конституюють «державу»; громадянська ініціатива і є, у певному сенсі, державою як рухливим, пливким, радикально-демократичним процесом. Саме з цього тиглю народжується (чи абортується) шанс на існування людини.

По-друге, кожна держава намагається експлуатувати неполітичні за своєю суттю мрії та прагнення людей, тим самим постулюючи їх як вищу мету свого існування. Звідусіль чуємо, що нашій державі необхідні «єдність», «стабільність», «європейські цінності» тощо. Саме це утопічне ядро залягає всередині всіх ідеологій. І все ж таки слід визнати, що це ще не сама ідеологія, радше її протилежність! Не треба соромитись ідеології, як сьогодні заведено, набагато краще прояснити, в чому її практичний зміст. Замість того, щоб запитувати в держави «що?» (зазвичай відповіддю є: «мир», «злагода», «добробут»), слід ставити запитання: «як?» У цьому зміні регістру — суть ідеології. Фашисти експлуатували природне прагнення народних мас до солідарності, порядку, справедливості, але той спосіб, у який вони ставали на шлях реалізації цих бажань, і те, як вони вишукували «корінь зла», і були властиво фашистськими (знищення євреїв, інакодумців тощо). Ідеологія — визначення способу реа­лізації апріорі привабливих і навіть чудових ідей. Але це не означає, що ідеї є визначальними. Навпаки, швидше, їх обумовлює ідеологія, тобто політика. Конкретні досвід і практика. Сьогодні ж у державному просторі панує утопічно-ангелічний дискурс, що є вкрай небезпечною тенденцією. Інфантильність? Лицемірство? По­пулізм? Здається, це просто знущання і неповага до свого народу. «Європейська інтеґрація» чи «вільний ринок» — утопічні прагнення, як і «покращення вашого життя вже сьогодні», яким можна протиставити, буває, такі ж чудові і малозмістовні заклики. Запитайте у політиків, як вони бачать конкретну реалізацію цих проектів, — і ви почуєте, швидше за все, відповідь геть не про Європу і не про вільний ринок…