Декомунізація: звільнення від минулого чи насаджування візії майбутнього?

Процес декомунізації складний і тривалий, бо це не просто механічне очищення від радянської символіки чи топоніміки. Це глибокий, подекуди травматичний процес для пострадянських країн, і України зокрема, який можна аналізувати з багатьох аспектів.

Сьогодні ми здатні дати відповідь на запитання, що таке декомунізація, навіщо вона потрібна і як її імплементувати в українських реаліях, але сказати, що нас чекає після цього ідеологічного катарсису, надзвичайно складно.

Чергова масштабна хвиля декомунізації розпочалася в Україні нещодавно - на тлі масових протестів і Революції Гідності. Закон про декомунізацію заборонив радянські символи та Комуністичну партію.

Перший етап очищення від радянського минулого - це перейменування населених пунктів і вулиць, демонтаж радянських символів. Однак настрої в суспільстві щодо цих змін не надто оптимістичні. Як показує опитування Соціологічної групи "Рейтинг", на запитання "Як ви ставитеся до ініціативи демонтувати всі пам'ятники Леніну в Україні?" 48% громадян відповіли, що не підтримують ініціативи, 41% виступає за демонтаж, і 11% українців вагалися з відповіддю. Ставлення до ініціативи перейменувати міста i вулиці в Україні неоднозначне. В цілому її швидше не підтримують (57%), ніж підтримують (35%). Водночас якщо припустити, що перейменування може відбуватися вибірково, то ставлення до ініціативи значно пом'якшується, і кількість прихильників уже перевищує кількість противників (49% проти 44%). Так, 34% вважають, що змінювати потрібно лише назви на честь радянських політичних діячів, які вчинили злочини проти українського народу і це документально доведено, 15% - усі назви на честь радянських політичних діячів. Проте 44% все одно не підтримують ідеї перейменування вулиць узагалі, а 7% - не визначилися.

Попри слабку підтримку населення, декомунізація таки відбулася. Попереду - робота на адміністративному рівні. Після формального "розлучення" українців з тоталітарним минулим наступним кроком має бути просвітницька діяльність, взаємодія з суспільством, себто найскладніший пласт роботи, бо доведеться мати справу зі світоглядом, ба більше - з ментальністю.

На цьому етапі декомунізацію може спіткати чимало проблем.

Суспільство від часу розпаду СРСР перебуває ніби між двома історичними перспективами. Так зване переписування історії не унікальне явище, деякі суперечливі питання здавна відкладаються у свідомості українців без відповіді на них. Наприклад, згідно з опитуванням "Рейтингу" українці майже однаково позитивно ставляться до таких постатей, як Іван Мазепа (52%) і Петро І (50%). Ці парадоксальні показники свідчать про амбівалентність суспільної думки щодо неоднозначних історичних питань. Тому декомунізація має уникнути схем, які провокуватимуть когнітивний дисонанс і в майбутньому. Водночас спостерігаємо тенденцію дегероїзації одних історичних персоналій і героїзації інших. Звільняючись від Леніна, ми культивуємо Бандеру, тоді як обидва політики є тоталітарними лідерами. У цьому контексті виникає запитання, чи справді Бандера це той символ, який може об'єднати українців і звільнити від радянського минулого?

А ностальгія за радянським минулим - це ще один не менш важливий аспект. Головний наратив цих спогадів формується переважно через споживацьке сприйняття того часу. Сумується зазвичай за величчю, молодістю і ковбасою. У Чехії, здавалося країні зразковій, 49% населення згадує радянське минуле як приємне, а Комуністична партія має підтримку 14% (!). Попри це, ностальгія - це радше романтизовані ілюзії. Можна сумувати за СРСР і водночас підтримувати демократичні цінності.

Спогади про минуле мирно уживаються з радянською ментальністю - особливою формою сприйняття світу і набором поведінкових звичок, які визначають діяльність людини, взаємодію із соціумом. Декомунізація за своєю суттю працює з молодою аудиторією. Однак треба розуміти, що зміна поколінь не веде до змін, відтак потрібно шукати методи роботи з людьми, які мають так званий ген homo soveticus. Якщо декомунізація зупиниться на топоніміці і не дасть відповіді на інформаційний запит, якого потребує суспільство, це може закінчитися рекомунізацією і перетворитися на нескінченний процес зміни табличок.

Здійснюючи декомунізацію, маємо розуміти, що перед нами стоїть надскладне завдання - переосмислити минуле і, можливо, знайти нові смисли.

Доктор історичних наук Ярослав Грицак вважає, що найефективніший спосіб позбутися пережитків комунізму - це послідовно й якісно впроваджувати політичні та економічні реформи, які поліпшують рівень життя. Чому це так важливо? Тому що ідеологія комунізму чітко пов'язана з бідністю. Вона подобається тим, хто хоче подолати бідність викоріненням багатства (класова боротьба).

Крім цього, є небезпека обрати хибний шлях створення якоїсь національної міфології. Можна сформувати пантеон героїв, що суперечливо сприйматимуться в різних регіонах країни. Переконливою трійцею лідерів, які абсолютно універсальні для українців, виявилися культурні діячі - Іван Франко, Леся Українка і Тарас Шевченко.

Ярослав Грицак пропонує Богдана Хмельницького - як консолідуючу силу з-поміж суперечливих політичних постатей. А от серед сучасних символів виокремлюються особистості, які мають авторитет у суспільстві, - Святослав Вакарчук і Сергій Жадан. Тема, яка об'єднує переважно всіх українців і, що показово, на східних і західних теренах, - Голодомор.

Шлях до успішного завершення декомунізації достеменно невідомий. Схоже, ми лише намацуємо ґрунт перед багаторічною працею. Гадаю, проводячи декомунізацію, треба бути обережними, щоб вона не перетворилася на насильницьке звільнення від минулого і насаджування візії майбутнього, хоч яким світлим воно здається.