ДЕ ВИ, СПОРТИВНІ КАПІТАНИ?

«Масовість фізкультури і спорту — основа найвищої майстерності чемпіонів і міцна база для виховання нових талантів». Перечитуючи цей постулат, який протягом десятиліть слугував мені компасом і був надійним інструментом в роботі на спортивній ниві, ловлю себе на думці, що останніми роками дедалі рідше натрапляю на його втілення. Що це — закономірність чи випадковість? Питання риторичне — з огляду на ті мізерні кошти, які рік у рік виділяє Державний бюджет на розвиток фізкультури та спорту в Україні. А між іншим, кожна спортивна телепрограма вабить до екранів мільйони людей. Парадокс?! Чим швидше спортивне життя України звужується до «куцих» масштабів, тим активніше зростає армія його пасивних спостерігачів. Інколи здається, що настане день, коли багатьом буде важко відірватись від дивана, щоб виглянути у вікно і ... Жаль, але заповнені дитячим гомоном подвір’я, облаштовані різноманітним спортивним знаряддям, та дворові футбольні команди поступово стають історією. Хоча не так давно саме тут, у дворах, здобувалися перші спортивні перемоги, щоб через декілька років повернутися сюди вимпелами, кубками, медалями, світовою славою.

Новий час малює нову картину. І не тільки в межах дворів, а й у масштабах цілих регіонів. Особливо чітко це виявляється в періоди щорічних призовів на військову службу. Давно вже не таємниця, що дві третини допризовників не вміють плавати, багато хто не може підтягнутися на перекладині. Дехто навіть не тримав у руках хокейної ключки, жодного разу не стріляв у тирі, а про такі донедавна масові види спорту, як бокс, фехтування та боротьба, знає лише з чуток.

Нинішніх абітурієнтів спортивних навчальних закладів заганяє в глухий кут елементарне запитання: «Як розшифровується абревіатура ГПО?». А колись цей термін був таким самим популярним, як тепер «менеджмент», «комп’ютер», «спонсор»... До речі, про спонсора. В колишньому СРСР спонсором фізичної культури і спорту була практично вся держава, десятки її організацій, від місцевих профспілкових комітетів — до райвиконкомів, обкомів та навіть керівників центральних партійних організацій усіх братніх республік.

«Ностальгуєш за тим, що кануло в Лету?» — запитаєте ви. Відповім без образи: «Так, ностальгую!» Надто швидко з нашого громадського та й спортивного життя зникає те, що не повинно зникати. Згадаймо: навіть ліниві сором’язливо відходили в бік, коли на шкільних уроках гірше від однокласників долали стометрівку або не забивали м’яч у ворота. Бути спортсменом в СРСР завжди було престижно. На тих, хто носив значки першорозрядників, дивилися заздро. Енергія молодості спрямовувалася в потрібне русло. Тоді нікого не дивували такі захоплення, як плавання, лижні змагання, ковзанярські хороводи... Вони вважалися звичним доповненням до буденного життя співвітчизників.

«І кому це заважало?» — мовлять гострослови з посмішкою на сумних обличчях. Та в тому-то й річ, що нікому, але...

Не гріх згадати спортивні «меридіани» України. Так склалося, що мені як одному з українських спортивних керівників протягом багатьох років довелось опановувати цими «меридіанами» шляхом безпосередніх контактів у горішніх ешелонах влади, у тому числі й з моїм земляком Володимиром Васильовичем Щербицьким.

Пригадую випадок, коли я, очолюючи обласну спортивну організацію, провів незвичайні футбольні змагання серед керівників області. З огляду на солідний вік членів команд, матч тривав усього три хвилини, з перервою в 30 секунд. Вкрай виснажені «форварди», впавши на траву, запитали: «Скажіть, Михайле Макаровичу, скільки в нас на Дніпропетровщині платять клубним футболістам?» Я назвав суму. «Вони заслуговують удвічі більше», — промовив один із недавніх «захисників». Решта ж лише стомлено покивали на знак згоди.

Сміх-сміхом, але тоді, в 60-ті роки, жоден важливий захід на Дніпропетровщині, де першим секретарем обкому був В.Щербицький, не відбувався без звітів про культурно-масову та спортивну роботу. За прорахунки в роботі не тільки серйозно критикували, а й на пленумах та колективних зборах звільняли від посад. Постійну практичну допомогу у виправленні недоліків надавали партійні й комсомольські комітети. В. Щербицький особисто займався принциповими проблемами розвитку спорту в області.

З ініціативи ЦК КПУ, в республіці була прийнята програма сприяння розвитку фізкультури та спорту. І вона повністю виконувалась. На критику роботи спортивних керівників у пресі обов’язково реагували: спочатку обговорювались виявлені недоліки, потім накреслювалися шляхи їх подолання. Після чого систематично перевірялось виконання прийнятих рішень. Тиск? Звичайно. Але він завжди спрацьовував.

На зустрічах, які проводились в обкомі партії та ЦК комсомолу, в обов’язковому порядку обговорювались питання військово-патріотичної і фізичної підготовки молоді. Це я знаю напевно, адже в минулому був головою комісії ЦК комсомолу саме на цьому напрямі. Згодом мене обрали до складу Української ради профспілок. Звідти також надходили відповідні рекомендації.

Мої співрозмовники часто порушують тему «Футбол і Щербицький». Адже Володимир Васильович був не лише пристрасним уболівальником, а й постійним куратором найважливіших проблем, що торкалися цієї улюбленої народом гри. В ті роки стадіони були переповнені навіть під час проведення не зовсім касових матчів. У найкращих трудових колективах столиці ідеологічні працівники відділу ЦК розповсюджували квитки на цікаві ігри. За моїм наказом, у касах завжди залишали дві-три тисячі квитків для гостей із областей. Щербицький часто відвідував Центральний стадіон разом із іншими керівниками різних рівнів. Як правило, вхідні квитки «перші особи» купували за власний кошт.

Партійний лідер України був ще й уважним уболі глядачем. Бувало, оцінюючи гру, я кажу: «Не поталанило цього разу «динамівцям» — подали п’ять кутових, і безрезультатно».— «Не п’ять, а сім», — упевнено заперечує Володимир Васильович. І це згодом підтверджували в управлінні футболом, де працювало 18 осіб, у тому числі такий відомий спортивний оглядач як Валерій Мирський.

Щербицький постійно цікавився і побутом спортсменів та членів їхніх сімей. Він добре знав, що нам далеко до світових стандартів. Тому весь час нагадував: «Люди, які приносять славу Україні, повинні мати постійну підтримку держави».

Незабаром наш відділ отримав ще одного куратора. Ним став секретар ЦК КПУ Яків Петрович Погребняк. Саме він запровадив проведення лотерей, естафет та вручення призів перед початком футбольних матчів. «Налаштовувати глядача на хороший настрій варто заздалегідь», — казав Яків Петрович. Ці традиції збереглись і донині.

Втім, не лише футболом жила Україна. Наприкінці сімдесятих— у вісімдесятих роках процвітало багато видів спорту. Це доводили спортсмени своїми перемогами на світових аренах.

Чого ж бракує фізкультурі та спорту в незалежній Україні? Згідно зі статистикою, у нас практично призупинено будівництво спортивної матеріально-технічної бази. Не існує планової державної системи з її розширення. Порушені майже всі традиції масово-оздоровчої та спортивної роботи. Зокрема не практикується створення спортивної бази за місцем проживання людей за місцеві кошти та ресурси міністерства житлово-комунального господарства. Тоді, коли цим відомством керував В.Площенко, такий механізм досить часто використовували для посилення життєдіяльності фізкультури та спорту. 3% відрахунків від квартирної плати виділялося на створення місцевих стадіонів, басейнів, дитячих майданчиків, клубів за інтересами.

Це поверталося сторицею. Підростаюче покоління мало цікаве «хобі». «Складних» підлітків організовували в окремі групи. Існував інститут платних та громадських інструкторів фізкультури. Їм допомагали батьківські комітети. І тих, хто ще вчора був в «обіймах вулиці», досить швидко залучали до районних спортивних команд. Про юних фізкультурників і їхніх наставників писали газети, формувалися дошки пошани, що піднімало бійцівський дух новачків та спонукало не відставати від «зубрів».

Дніпропетровський міськвиконком навіть прийняв рішення створити всі необхідні умови для занять фізкультурою і спортом за місцем проживання так званих «важких» дітей та дітей-сиріт. У неробочі години їм безкоштовно виділялися спортивні зали шкіл, технікумів та вузів. Керівники трудових колективів в обов’язковому порядку систематично проводили дитячі масово-оздоровчі заходи.

Не займатися спортом тоді вважалося ганьбою для молоді. Моя прихильність до активного способу життя з юних років збереглась донині. І я тішуся, що зумів передати її своєму внуку-тезці. Він майже не сидить на місці, постійно рухається, впевнено почувається на «шведській стінці», піднімається по канату майже до стелі, а про футбол і нагадувати не доводиться.

…Та продовжимо розмову про роль особистості керівника в оздоровленні людей. Досить велику увагу розвитку фізкультури і спорту приділяв і Олександр Павлович Ляшко — колишній голова Ради міністрів України. На жаль, у жовтні 2002 року він пішов від нас назавжди. Перш ніж доповідати главі уряду про стан спортивної роботи в Україні, я погоджував важливі питання з кураторами, працівниками міністерств, відомств та Держпланом. Це допомагало мені залучитись об’єктивною інформацією: «з масово-оздоровчої роботи ми займаємо провідне становище в СРСР, з великого спорту — перші або другі на Всесоюзних спартакіадах, за кількістю кадрів — на 14-му місці, а за фінансуванням — на останньому. Отож є потреба ліквідувати таку несправедливість». Знаючи, що такі проблеми вирішуються не в Києві, О.Ляшко послав мене з групою до Москви, пообіцявши всіляке сприяння. У підсумку вдалося вдвічі збільшити видатки із союзного бюджету на український спорт.

З такою ж самою наполегливістю ми пробивали й кадрові питання. Попри заборони з Москви, в Україні було створено 10 училищ олімпійського резерву. Велику допомогу в цьому надавало республіканське міністерство освіти й особисто Валентина Семенівна Шевченко — вона тоді була членом колегії цього відомства. Вдалося нам відкрити і 19 факультетів фізичного виховання при педагогічних вузах. У Дніпропетровську, Харкові та Донецьку вони переросли в інститути фізичної культури. А Київський національний профільний університет, очолюваний Володимиром Миколайовичем Платоновим, став центром науково-спортивної роботи. Тут було створено кафедри з усіх видів спорту та комплексні наукові бригади, які обслуговували республіканські міжнародні збірні команди.

Саме такий цілеспрямований та різноплановий підхід перших керівників України до проблем спорту дозволив нашим спортсменам успішно виступати на міжнародних форумах. Адже кожен четвертий представник колишньої радянської збірної був українцем.

Мені як керівникові Держкомспорту України випала честь бути присутнім майже на всіх Олімпійських іграх, починаючи з 1952 року. До речі, про те, що мені присвоєно звання Заслуженого тренера СРСР, я дізнався у Барселоні, вже будучи на пенсії. Закордонні поїздки дозволяли прискорити будівництво спортивних об’єктів у різних регіонах України. Значну допомогу в розвитку спортивного руху надавали місцеві керівники. Правофланговою в цьому сенсі була Київська область і її перший секретар обкому В.Цибулько, а згодом і його наступник Л.Павленко: у Києві, Борисполі, Броварах організовувались нові футбольні, баскетбольні, гандбольні та хокейні колективи, команди з легкої атлетики, плавання; започаткували школу олімпійського резерву. В області було засновано спортивне училище та факультет фізичного виховання, які готують нову спортивну зміну і тепер.

Стан спортивного сектору в Україні рік у рік поліпшувався саме тому, що тон задавав перший секретар ЦК КПУ Володимир Васильович Щербицький. Неофіційно мої колеги по праву називали його спортивним капітаном нашої держави.

Важливою складовою іміджу кожної країни є її спортивне обличчя. На жаль, сьогодні обличчя України має не найкращий вигляд. І це не може не турбувати моїх співвітчизників. Ще донедавна потрапити в олімпійську збірну СРСР було досить непросто навіть тим українським спортсменам, хто мав титул чемпіонів світу та Європи. Сьогодні ж дорога до спортивного «олімпу» повністю відкрита. Проте замість 25 олімпійських нагород у минулому на останніх зимових іграх Україна отримала лише дві.

Напрошується запитання: «Що ж потрібно зробити, аби повернути колишню спортивну славу?» Насамперед, не варто вдавати, що на цьому напрямі є реальні зрушення, коли насправді їх немає. І слід частіше звертатися по досвід до ветеранів спортивного руху: їм є що розповісти, чим поділитись, і вони радо допоможуть. Бездіяльності тут допускати не можна. В цьому аспекті пригадуються слова одного з моїх наставників: «Ваше величество, госпожа Лень, не будь дурой — занимайся физкультурой». Від того, коли і як ми почнемо діяти, залежить майбутнє України. Наша зміна має бути молодою, сильною, здоровою, щоб упевнено робити самостійні кроки. Має виховувати в собі ні з чим незрівнянне відчуття перемоги над власною лінню, над своїми вадами, яких завжди стає менше, коли людина залучається до спорту. Це — аксіома!