Де в дому — сто очей, а сад цвіте з каміння...

У пору відпусток траса на Крим нагадує фільм-катастрофу, в якому люди щосили намагаються втекти від вулкану, що ось-ось вибухне. Рятуватися всі як один вирішили на морському узбережжі. Там можна підживитися смачним татарським чебуреком, сісти на водний мотоцикл і заїхати якнайдалі у море або перечекати спеку з аквалангом серед риб.

Нова Євпаторія

Частина автівок повертає на Євпаторію, і тут уже не так допікають думки про апокаліпсис. На дорозі відносно спокійно. А заїхавши до старого міста й побачивши оголених і мокрих відпочивальників, відчуваємо вже майже святковий настрій.

— Де у вас тут гарний пляж? — щонайперше питаємо в готелі. Просто в центрі місцеві купатися не радять: брудно. Ліпше їхати за трамваєм на новий пляж, а потім протягти ще трохи за паркани: там берег чистий і грошей з туристів не беруть.

Переслідуємо один зі старих німецьких трамваїв, дотримуючись інструкції. Ось закінчуються рейки, а парканам, за якими манливо плюскотить море, не видно краю. Зрештою не витримуємо, вилазимо з авто і йдемо в одні з воріт.

— Десять гривен за вход и семь за шезлонг. С каждого, — зупиняє нас засмаглий хлопчина. Намагаємося посперечатися, мовляв, минулого року брали лише три гривні. Але, виявляється, тут ще беруть «по-божески». На сусідніх пляжах деруть по п’ятдесят (!), причому, без видимих переваг.

— Ми краще далі поїдемо, — відмовляємося. На що хлопчина робить відчайдушну спробу переконати нас лишитися:

— Ну, езжайте, если хотите загорать с нудистами.

Такий поворот навіть інтригує. Авто з місцевими номерами приводить нас на пляж, який обирають самі євпаторійці: подекуди валяється сміття, водорості на узбережжі не зібрано. Але зовсім безкоштовно і (яка прикрість!) жодних нудистів. Тут також нікуди не подітися від традиційного пляжного «сервісу». Тільки вмостився на гальці, над головою вже кричить мегафон: «Мы прокатим вас на банане, вырванном из самого сердца Колумбии, а для вашей безопасности оденем вас в жилеточки от Кардена, что в огне не горят, и в воде не тонут!» або пропонують зробити на згадку знімок з мавпою чи папугою.

І все ж таки найкращий пляж відкрився нам за 15 км від Євпаторії в селищі Штормове. Цей факт укотре довів: тримати курс до моря ліпше на машині.

Популярність Євпаторії щороку зростає. Багато відпочивальників мріють потрапити до великого аквапарку неподалік міста. Щоправда, в сезон відвідини атракціонів перетворюються на нестерпну муку: люди по півгодини чекають в черзі на спуск водяною гіркою. І все це під пекучим сонцем, з квитком вартістю від 80 до 140 гривень (ціна залежить від ранкової чи післяобідньої години).

Набагато ліпше провести вільний час у самому місті. Тим паче нинішнього року мерія розробила туристичний маршрут «Малий Єрусалим». Це чудова можливість пройтися історичним центром і відкрити для себе дивовижну міжконфесійну толерантність Євпаторії, де на території у два квадратні кілометри розмістилися храми різних релігій.

Прогулянка починається біля воріт Гезльова — так називалося середньовічне місто за часів панування турецького султана. Обираємо ракурс, аби сфотографуватися, але прицілившись, відчуваю, хтось смикає за рукав:

— Молодые люди, цепочка золотая, хорошая, недорого, интересует?

Заперечно хитаємо головами на пропозицію молодого татарина, що злодійкувато виймає з-за пазухи ланцюжок, і ховаємося у самих воротах. На другому поверсі тут облаштували кав’ярню, на третьому незабаром відкриють музей. Нам пощастило: трапилося вільне місце і за чашкою кави по-караїмськи можна спокійно порозглядати автентичні татарські речі — музичні інструменти, глеки, килими. Можна через вітражні вікна дивитися на старе місто, яке біжить кудись вузенькими вуличками. Кажуть, що назва «Гезльов» перекладається як «дім ста очей». І справді: місцеві жителі робили отвір для світла в даху будинку. За іншою версією, поселення дістало свою назву через велику кількість вогнів в оселях. Їх було видно далеко в морі й у степу. А ще «сто очей» — пост спостереження, яким Гезльов був для турецького султана.

Євпаторійці розповідають: ще минулого року на розбиті вулички середньовічного міста було страшно повертати. А вже цьогоріч місцева влада подбала про залучення туристів до Євпаторії. Перед курортним сезоном старі татарські будинки поштукатурили і пофарбували у бежевий колір, вулички виклали плиткою, а на перехрестях повісили дороговкази, що міряють кроки до центральних пам’яток. Скажімо, до мечеті Хан-Джамі 500 кроків, а до Караїмських кенас — 200. І навіть газові труби, що тяглися над будинками, замасковані під ажурні арки.

Гезльов забудовувався хаотично, а тому схожий на лабіринт з безліччю кривих і темних вуличок, тупикових провулків, суцільних стін — дувалів. У цьому своя перевага: чужинцеві нелегко було розібратися в їхньому переплетінні. Багато вулиць мали власні ворота, які жителі міста замикали на ніч від грабіжників. Зовні непривабливі будівлі приховували за високими парканами веселу гру вікон-вітражів, вишукане різьблення по дереву й каменю, розписані стіни. Все життя східного міста перебувало у прихованому від чужих очей дворі, в ізольованому від вулиць будинку.

Зазираючи з цікавістю до відтулених воріт, можна з упевненістю сказати, що звичка ця збережена й сьогодні. У дворах повнісінько людей, переважно відпочивальників, котрі в самих купальниках накривають столи, катають дітей на гойдалках, пораються під капотом авто. Щоправда, майже не лишилося вітражів і різьблення, зате повно прибудов й гаражів для курортників. Це неабияк потворить татарську традицію цілісного будівництва приміщень буквою «Г», так щоб не руйнувати затишну атмосферу подвір’я, а коли треба — влаштувати танці.

Та ось, нарешті, найбільша у Криму мечеть Хан-Джамі (Джума-Джамі). Сюди не пускають туристів у сороміцьких коротких шортах. Мечеть діюча, тож усім відвідувачам видають довгі халати, а жінки покривають голови хустками. Мусульмани дуже пишаються Джума-Джамі. З 1475 року, коли турецький флот підійшов до берегів Кримського півострова і захопив міста-фортеці Кафу, Сурож, Горзувіти й Чембало, кримських ханів почав призначати турецький султан у Стамбулі. Джума-Джамі першою зустрічала щойно призначеного кримського хана. Тут він проголошував свій перший указ і розписувався у спеціальному акті. Такий порядок існував до останнього хана.

Сьогодні мечеть активно реставрують. Тому не завжди чутно голос екскурсовода — гарненької молоденької татарки. Вона просить зняти взуття перш ніж стати на килим. Величезний, він поділений на сектори для кожного віруючого — в мечеті заведено молитися плече до плеча. Мусульмани звертаються строго на південний схід, тобто на Мекку, орієнтуються на «міхраб» — нішу в стіні, що вказує правильний напрямок. У мечеті вражає цілковита відсутність меблів й декоративних надбудов: просто й світло. А ще — прохолодно, хоч би яка спека стояла за стінами мечеті, всередині дихається легко. Певно знав славетний турецький архітектор Ходжи Сінан якийсь секрет...

Кожна з визначних пам’яток у старому місті — унікальна. Але чомусь особливо запам’яталися Караїмські кенаси. І річ не в тому, що їх, нарешті, відреставрували після атеїстичної радянської доби. Така реставрація нагадує підробку з побіленими стінами й бетонними плитами, замість мармуру й акуратної бруківки. І все ж таки, це дуже незвичайне місце, оплот культури караїмів, загадкового народу, про походження якого вчені й досі не дійшли одностайності. Кажуть, ця народність сформувалася у Криму в IV—XII ст. Але як предки караїмів потрапили до Криму?.. Можливо, караїми — нащадки тюркських племен Хазарського каганату й аборигенного населення Криму. Так чи інакше — це один з найменш чисельних тюркських народів. В Україні їх проживає не більш ніж тисяча, а у світі — близько 2000 людей.

Караїмська релігія майже одразу була визнана самостійною. Вони вірять в єдиного Бога й шанують книги Старого Завіту, переконані, що ті не потребують додаткового тлумачення. Хоча у них є своя мова, писемності немає. Тож усі богослужіння вони проводять біблійною (давньоєврейською) мовою. Караїми вчать давньоєврейську, не довіряючи перекладам Писання. Наглядачка храму розповідає, що у вихідні місцева громада приходить молитися. Перед молитвою обов’язково омивають руки і ноги у водограйчиках перед входом до кенаси. Нам дозволять зазирнути в дім молитви. Сюди заходять без взуття. Чоловіки й жінки моляться окремо. Для жінок навіть існує спеціальний вхід до кенаси, звідки сходи ведуть на балкон, закритий дерев’яною решіткою.

Полишати надвечір старе місто особливо приємно під наспівний голос муедзина, який перегукується зі дзвонами Свято-Миколаївського собору, що через дорогу. Ближче до моря Євпаторія звучить уже голосами естради з численних барів і забігайлівок. На набережній публіку розважають танцюристи, клоуни й хитруни. Один із таких придумав атракціон на велосипеді, який їде навпаки. Крутиш кермо праворуч, колесо повертає ліворуч. Тому, хто спроможеться проїхати кілька метрів, вручать п’ятдесят гривень. Але перед тим візьмуть десять за участь. Можна вистрелити собою з нового екстремального атракціону — катапульти. Словом, Євпаторія не дасть занудьгувати.

Околиці Севастополя

Гуляти Севастопольською набережною нестерпно: докучають пропозиціями екскурсоводи. Тікаєш на міській пляж і дивуєшся — городяни засмагають просто на бетонному причалі. Тут немає буйків, а спускатися в воду треба залізною драбиною. Куди не поверни, всюди кипить будівництво: звучать дрилі, цокають молотки. За кілька годин Севастополь виганяє прибульців на свої околиці — у Херсонес або Балаклаву.

Херсонес — місто в місті. Тут теж доволі людно. Але, гуляючи дорогами і зарослими стежинами маленької грецької держави, втома не приходить довго. Це місто простояло дві тисячі років, відоме росіянам як Корсунь, арабам як Керсон, хозарам як Шуршун, татарам як Сари-Керман («Жовта фортеця»). Поліс занепав у середині ХV століття, після падіння Константинополя, відрізаний від усіх торговельних шляхів. Але нам лишилося чимало: фортифікаційні стіни, башти, міські ворота, житлові квартали, базиліки, храми, склепи, античний театр... ЮНЕСКО включила Херсонес до 150 найбільш значущих пам’яток в історії людства. Нині по ньому може гуляти кожен, хто купить у касі музею квиток. Та пускати, напевно, можна не всіх. Прикро зазирнути у склеп і побачити купу сміття — сумний привіт від нашої цивілізації. Але бувають і приємні моменти: літніми вечорами на сцені античного театру влаштовує вистави севастопольська трупа.

Балаклава — продовження історії цих земель. Коли Херсонес згасав, за п’ять кілометрів від нього, в горах, генуезці зводили фортецю морської республіки Чембало. З одного боку — обрив у море, з другого — бухта. Достатньо було загородитися з боку суші стіною, аби зробити фортецю неприступною. Минав час, він приніс із собою чуму, повстання греків і навали Османської імперії. Ослаблена Генуезька фортеця здала свої позиції туркам. Нові володарі назвали її «Риб’ячим гніздом», тобто Балаклавою. Надвечір, щойно сонце випускає рожеві промені, на гору Кастрон видряпуються парочки. Коли роздивлятися Балаклавську бухту з-під неба, вона набуде романтичних обрисів серця. Закохані милуються краєвидом, спершись на башти фортеці. Сумно думати, що незабаром час і байдужість забере від нас руїни Чембало. Вже кілька років найвища башта стоїть у риштуваннях — чекає на консервацію. Якщо міська влада не докладе зусиль, аби врятувати фортецю, Балаклава втратить cвій символ...

Імовірна в Балаклаві ще одна катастрофа. Чотири пам’ятки історії та архітектури в кінці набережної Назукіна можуть просто зникнути на очах у відпочиваючих. Фрагмент вулиці разом із будинком міського голови Міхелі, дачею та флігелем акторки Соколової (де гостювала і творила Леся Українка), будинком лікаря Петькова був відданий у приватні руки. Нові власники й досі не повідомили про свої плани стосовно вишуканих будівель XIX століття.

Балаклавську бухту називають туристичним Клондайком, унікальним комплексом усього чорноморського узбереж­жя. Адже на Чорному морі немає більше бухт, де океанський вітрильник може комфортно пришвартуватися біля підніжжя середньовічної фортеці, де подорожні опиняться не в інтер’єрі військової, або ремонтної бази, а в затишному оточенні архітектурних пам’яток. Саме тому до Балаклави хочеться весь час повертатися, вона припадає до душі і назавжди стає рідною...

Прикро, але в самій Балаклаві санстанція купатися не рекомендує. Відпочиваючим пропонується кілька варіантів. Як справжній дослідник, автор цих рядків випробувала всі. Найзручніше дочекатися на набережній корабликів «Марса» або «Сатурна». Їх легко знайти по черзі з туристів, яка щогодини виростає на причалі. За невелику плату відпочиваючих вивозять з бухти у відкрите море. Кожна зупинка — новий пляж. Щоправда, всі — однаково засмічені. В голові одразу крутиться кілька ідей, як би виправити ситуацію. Скажімо, видавати на кожну компанію по пакету для сміття, який треба забирати з собою для централізованого викидання у смітник. Відрядити на пляж екологічну міліцію для збирання штрафів. Або повісити відповідальність за вивезення сміття на організаторів відвідин пляжів.

Альтернатива громадському купанню — взяти напрокат баркасик. Такий вихід в море коштуватиме близько 150 гривень. Зате капітан суденця провезе безлюдними місцями, зупиниться в тихій бухточці, аби догодити пірнальникам, а якщо пощастить, «почастує» легендами про тутешні місця. Самі ж балаклавці сідають на маршрутку «Хутір Василі» і їдуть до кінцевої. За шлагбаумом на гірських схилах виростають будиночки пансіонатів. Але спуск до пляжу тут відкритий для всіх: спочатку запиленими стежинами, потім кущами, і нарешті — довжелезною драбиною вниз до моря. Не приховаю, спуск цей доволі екстремальний. Минулої зими страшний зсув із каміння й ґрунтів зніс у море кілька будівель пансіонату. Тому краще не імпровізувати зі скороченням маршруту і з драбини не сходити. І, нарешті, виправдання усім поневірянням — прозоре море, гладенькі скелі, на диво — мінімум сміття. Ось тільки підйом угору випаровує щойно набуту свіжість.

Бухта Ласпі з берега і з-під моря

Діставшись, нарешті, спуску до моря, авто доводиться паркувати ледь не заїхавши на скелю боком. Але такі випробування варті підводного пейзажу. На щастя, тут можна спуститися до моря, оминаючи пансіонати. (До речі, повернувши на сусідній мис Айя, ми проїхали десятки пансіонатів, жоден з яких не пропускав на пляж туристів. Люди йшли, немов до Мекки, до єдиного вільного від охоронців шматочка узбережжя!)

І ось — ванна прозорої морської води, надійно захищена від негоди мисами Сарич і Айя. Ця місцина здавна усім подобалася. Тут були прадавні стоянки первісних людей. У давні часи в Ласпі знаходилося місто. Археологи розкопали середньовічні будівлі, стіни й храмові споруди. Своєю чергою, ботаніки охрестили долину унікальним гірським сховищем: чимало червонокнижних рослин пережило тут кліматичні негаразди.

Але все це тьмяніє перед розповідями дайверів, яких ми зустріли у Ласпі, про фантастичний сад каменів, що розлігся за 300 метрів від мису Сарич. Вони описують нагромадження камінців і цілих підводних скель діаметром до десяти метрів, між якими природа проклала вулички, видовбала таємничі гроти, розщілини, і навіть звела підводні будинки. Піднявшись на глибину шість метрів можна споглядати сад каменів згори.

У нашому розпорядженні тільки маски для пірнання. Але цього достатньо, аби прикрасити будь-якій відпочинок. Спочатку трохи дивно роздивлятися під водою великі й малі камені, що колись були однією горою. Тепер вони живуть цілком самостійно, обросли бородою з м’яких зелених водоростей, стали прихистком для мідій і рапанів. У розщелинах ховаються від чужинців краби... Зграйка сріблястих рибок пронеслася просто перед носом і повернула за скелю... У променях сонця гріються щокасті бички... А ось виблискує справжня несподіванка — золота рибка, одна-єдина серед громади чорних кавалерів.

Запливати за останню скелю боязко. Тут дуже глибоко. Дно обривається і зникає десь у блакитній безодні. Не видно нічого, окрім планктону, і, здається, випірнуть на тебе чиїсь невідомі очі, і доведеться тікати, немов маленька рибка... У відповідь на мої фантазії, ледь не на голову звалюється якийсь прибулець. За мить упізнаю відчайдуха, котрий уже зранку пірнає зі скель. Під водою це видовище заворожує у сотні разів більше.

Дорога до Чуфут-Кале

«Може, щось сталося?» — гадаємо, пригальмовуючи перед купкою бахчисарайських татар, які махають руками і кидаються під колеса. Одна голова пролазить у приспущене вікно і пояснює ситуацію:

— Слюшай, дорогой, заходи к нам, чебурек отведаешь и поставишь машину бесплатно!

Намагаємося розпитати, як проїхати до печерного міста Чуфут-Кале. Але татари хитрують, наполягають, що без чебурека не розберешся, вище парковок немає, і так без упину. Нарешті відряджають якогось підлітка показати найближчу парковку до підйому в гори. Підліток пробіг п’ятдесят метрів угору і показав рукою на кущі — приїхали. Віддаємо хлопцеві десятку, продираємося крізь кущі на пристойну асфальтовану дорогу. Але прочимчикувавши 500 метрів угору, наштовхуємося на безкоштовний паркінг під скелею. Розвели татари... Махнувши рукою, доходимо до Свято-Успенського монастиря. Це — перша зупинка на шляху до Чуфут-Кале.

Монастир вважається одним із найдавніших у Криму. Він заснований у VIII—IX ст. За легендою, тут, на скелі, з’явилася чудодійна ікона Божої матері. Місцеві жителі вирубали храм і встановили в ньому святиню. Відтоді паломництво до ікони не припиняється (за винятком радянського періоду, коли монастир був закритий). Приєднуємося до екскурсії, яку водить молодий дяк. Тут насправді дуже гарно. Весь час дивуєшся колосальній роботі засновників монастиря. Продовбувати у скелях кімнати, коридори і навіть цілі зали — скільки ж треба було сил і терпіння! Аж раптом дяк стає біля фінальної зупинки екскурсії — дверей, за якими чудодійна ікона.

— И помните! — долинають до нас фрагменти його промови. — Мы — русский народ — третий Рим, четвертого не дано! Верьте в силу свою и воздастся!

Розчаровано видихаємо повітря: навіть у святому місці не обходиться без шовіністичної промивки мізків. Повертаємо до виходу, аж нарешті замок на дверях клацає, і цікавість подивитися на старовинну ікону перемагає.

— Хочу вас предупредить, — повертається дяк до нетерплячих облич, — икону вы не увидите. За дверью очень темно. Когда будете прикладываться — помните, что икона спрятана за стеклом. Его вы не разобъете, но лицо себе повредить можете…

Поспіхом виходимо повз людей, сувенірні ікони з цінниками в доларах, кімнату, у якій співає хор. Дивитися на храм з вулиці набагато приємніше.

...Довгою дорогою до Чуфут-Кале тягнуться туристи з різних країн. Вони весь час зупиняються, аби перепочити. Місцеві знають це, тож ледь не через кожні десять метрів поставили столики з сувенірами. Торговці протягують татарські тюбетейки, ароматичну олію і кримський чай. Ми ж зупиняємося біля середньовічного мусульманського кладовища Газі-Мансур. Тут вціліли деякі кам’яні плити з арабською в’яззю, хоча більшість перетворилася на купу каміння. За кладовищем дорога піднімається до малих воріт Чуфут-Кале.

У променях вечірнього сонця стародавнє місто має фантастичний вигляд. Воно розляглося на верхівці гори, під хмарами, і дивиться на прибульців дірками печер. Археологи відкрили, що Чуфут-Калинське плато люди вподобали ще за кам’яної доби. З часом тут хазяйнували сармати, а потім хозари. Однак уперше місто згадується в письменах 1299 року під назвою Кирк-Ор — у перекладі з тюркської — Сорок укріплень. Після захоплення міста татарами, у XIV ст., сюди була перенесена столиця Кримського ханства. Саме Чуфут-Кале караїми вважали своїм родовим гніздом і тільки в середині XIX століття почали переселятися звідси в Євпаторію і далі по світу.

Складної дороги на гору не побоявся сам цар Микола ІІ. З родиною він відпочивав тут у палаці для високих гостей. На жаль, ця будівля не достояла до наших днів. Але місто збереглося доволі добре. Воно й досі живе завдяки людській цікавості. Нині у середньовічних кенасах проводить служби караїмська громада. Сюди щодня піднімаються сотні туристів. Вони шліфують кам’яну дорогу, вилазять на стіни, аби сфотографуватися, відкривають потаємні ходи багатоярусних штучних печер... А у мавзолеї Джаніке-ханум, легендарної правительки Кирк-Ор, лишають монетку на знак захоплення. І, звісно, для того, щоб ще не раз сюди повернутися.