Д.Браун: здійснення бажань чи реабілітація вигадки

«Код да Вінчі» примітний уже тим, що відновлює певну метафізичну справедливість, реабілітує всіх обділених. По-перше, фільм дозволив об’єднати американця Тома Хенкса і француженку Одрі Тоту — акторів, які чітко асоціюються в уяві мас із двома персонажами: «ідіотом» Форестом Гампом і «гарнюнею» Амелі. Тут же у них з’являється можливість здобути те, чого їм завжди бракувало, — хепі-енд, безперечно, був, але залишив цих народно любимих героїв обділеними от у чому: у найщасливішої людини на землі Фореста Гампа так і не з’явилося розуму; що стосується тонкої душевної організації та кмітливості найдобрішої дівчини на землі, то вони не були віддячені тільки в одному: якнайшвидшому зведенні Амелі у святі. «Код да Вінчі» представляє нам Тома Хенкса в ролі розумахи—інтерпретатора символів професора Роберта Ленгдона, а Одрі Тоту, наша «казкова Амелі», стає не кимось там, а самою спадкоємицею Ісуса Христа Принцесою Софі!

Більше того, головним завданням «Коду да Вінчі» як твору є здійснення бажання всіх доброзичливих і сердечних людей на землі, які, протягом багатьох століть слухаючи історію про муки та злигодні молодого чоловіка з Назарета, щиро і суто по-людськи бажали цьому бідоласі кращої долі. Нарешті в очах мільйонів байка врегулює ту прикру обставину, що одному із найбільш шанованих і палко любимих людей в історії було відмовлено в «нормальному» житті: сім’ї, дітях, плотській любові... «Код да Вінчі» дозволяє зітхнути спокійно: переінакшуючи слова Гегеля про «кінець історії» у контексті суспільства споживання — для світового Духа настає комодифікований хепі-енд.

Звісно, і Марію Магдалину нарешті реабілітували. Ніяка вона не «блудниця», а «супутниця» Христа, шляхетна жінка королівської крові. Мільйони домогосподарок ридають від розчулення... Вони вже готові купити «Ісус-2». Тепер треба, за логікою речей, зняти 200-серійний серіал про те, як Марія Магдалина зустріла свого принца тощо. На «єресь» завжди існував попит у масах, чому ж не використати це в маркетингових стратегіях пізнього капіталізму? Мас-медіа не так намагаються відновити історичну чи релігійну справедливість, витягти із сутінку пам’ять про умисно забутих, «слабких і пригноблених», як, радше, знайти нові сегменти для інвестування капіталу. «Єретичні» легенди — саме те! Як і бульварно-містичні романи Паоло Коельо, вони викликають у домогосподарок почуття запаморочення від несподіваного долучення до універсально-космічних таємниць світобудови.

Дену Брауну, автору роману «Код да Вінчі», чомусь здається, що він розкриває якусь найдавнішу і вкриту темрявою століть таємницю. Здається, ніби з допомогою древніх манускриптів, шифрів і артефактів ми доторкаємося до самісіньких витоків християнства 2000-річної давнини. На цю хитрість попадається навіть сучасна християнська церква й усі її адепти, котрі тепер бойкотують і засуджують «Код да Вінчі», влаштовуючи сміховинні хресні ходи і спалюючи книгу на мітингах...

А «загадка» ж зовсім поруч — у культурі й ідеології XIX століття. Втім, Д.Брауну, який переслідує нічними вулицями елегантного Парижа фанатиків із різних релігійних сект, просто бракує клепки зазирнути у «Відьму» Ж.Мішле, «Вічного жида» Е.Сю, «Храм Ісіди» Ж. де Нерваля — коротше, у європейську літературу епохи романтизму. Адже виникнення «Коду да Вінчі» стало можливим (навіть якщо Д.Браун про це не здогадується) лише завдяки цій традиції, точніше, її «естетико-релігійній чутливості», яка сформувалася на стику просвітництва і духівництва. Можна з повним правом твердити, що Європа досі живе цією «естетичною релігією» романтизму, яку відомий літературознавець Поль Бенішу назвав «романтичною єрессю». Формула романтичної єресі XIX ст. влучно визначається початковою і заключною сценами з «Коду да Вінчі»: з одного боку, блідий чернець, який у сутінках убиває жертву з «конкуруючої секти», катує себе батогами, щоб «умертвити плоть»; з другого боку — американський учений, саме втілення прогресу, в екстатичному пориві серед скляної піраміди Лувру стає навколішки перед могилою Великої Богині...

Початок XIX століття, разом із походами Наполеона на Схід, виникненням археології та філології як академічних дисциплін, відкриває для себе ідею, що найдавніша і найспоконвічніша релігія й є найбільш істинною. Починається гуманітарна істерія першоджерел. Романтики вірили в можливість християнства без Церкви, у людину без первородного гріха. Тобто релігія майбутнього для романтиків буде релігією найспоконвічнішого «першоначала» — релігією жінки. До цього, зокрема, закликає Ж.Мішле в книзі «Біблія людства», твердячи, що на початку християнство вклонялося «видимій Софії, сану жінки». Той же Мішле, неохристиянин і неоязичник, бачив у постаті відьми «жрицю природи», котру переслідує Церква просто за те, що вона жінка, і при цьому жінка вчена. Недалекий від таких переконань і поет Жерар де Нерваль, оспівуючи культ «небесної жіночності»...

У цілому, як зазначає П.Бенішу, процес сакралізації постаті жінки був пов’язаний у романтиків із реабілітацією плоті, що зрештою відбилося й у романі Д.Брауна, котрий представляє ритуальне заняття коханням як безпосереднє долучення до божества. У цьому сенсі воно — повне відкидання католицизму, яке будується на принципі посередництва між Богом і людиною. Звісно, аби кохатися, людині ніякі посередники не потрібні... Ось чому католицизм — найперший ворог нової романтичної чуттєвості. Найбільш виразною є ідея нав’язливого переслідування з боку церковників, зокрема підступів похмурих єзуїтів, виражена в дуже популярному в XIX столітті (але геть забутому сьогодні) романі Ежена Сю «Вічний жид» (інша назва — «Агасфер»), яка також знайшла своє відбиття у Д.Брауна у вигляді консервативного католицького ордена «Опус Деї». Можна згадати також про поширений у XIX столітті «англосаксонський архетип» іспанського ченця в романі «Чернець» М.Льюїса (роман був заборонений Церквою, але реабілітований і звеличений Арто і Бретоном уже в новому столітті) — персонажа, котрий дуже нагадує фанатичного альбіноса Сайласа...

Отже, перед нами — протистояння двох ідеологій: грунтівницького, оргіастичного, протофашистського романтизму і консервативного, догматичного католицизму, який потурає обскурантизму. Ідеології хоч і антагоністичні між собою, але обидві правореакційні за своєю суттю. Те, що робить сюжет «Коду да Вінчі» ідеологічно несподіваним і навіть політичним, то це присутність у ньому «лівих» сил, представлених англійцем Лью Тібінгом. Саме він постає у цій історії агентом Просвітництва, надаючи «жіночому питанню» зовсім нового висвітлення. Це більше не «романтична єресь» хтонічної і оргіастичної Великої Богині, «Матері-землі», піднесений спів якої ми чуємо наприкінці фільму з надр прихованих печер. Ні, це, радше, така собі Сімона де Бовуар, феміністка із латинського кварталу, котра бореться за емансипацію жінок, а отже, за емансипацію всього світу! Тепер для «агентів Просвітництва» боротьба точиться за те, щоб повідати й науково засвідчити всьому світу, що «Ісус і Магдалина є звичайні земні створіння», анітрохи не кращі й не гірші за будь-кого зі смертних... На думку сера Тібінга, це «знання» змінить світ настільки, що «визволить усіх слабких і пригноблених, людей іншої раси...». Ni dieu, ni maоtre! Всі божества — це «генії», форести гампи й амелі, яких у певний момент в історії довільною волею звели у святі, а сильні світу цього використали їхній світлий образ для залякування і поневолення неосвічених мас. Річ полягає в тім, щоб тепер ці маси просвітити, а отже, визволити. Ворога, «релігійний обскурантизм», слід вивести на чисту воду: показати його викрути, розкрити легенди, виявити рахунки в банку, підрахувати трупи...

Однак саме в цьому радикальний атеїзм Тібінга і схибив. Він настільки захоплений «ворогом», що просто-напросто закохується в нього. Просвітництво програє релігійному обскурантизму в тому, що сприймає його занадто всерйоз і починає його пародіювати. Прямо за Ніцше: мавпа не може стати людиною, тому що занадто ревно пародіює її поведінку. Річ у тім, що їй невтямки самій стати людиною. Вона лізе людині на плечі і вірить, що зможе просто перескочити через неї. Хіба не атеїст Тібінг, захоплено переказуючи «єретичні» легенди про святий Грааль, тим самим долучає Софі до «таємної доктрини» і заражає її цією «таємницею»? Чи не його хитромудрі махінації підштовхують до того, щоб професор Ленгдон став зрештою адептом цієї «віри»? Але оскільки освічений атеїзм входить у священний храм зовсім не через той вхід, пародіює, залишаючись мавпою, він має такий жалюгідний і дурний вигляд; і зовсім не гідний істини...

По суті, яке діло нашій багатостраждальній, атеїстичній планеті до того, що у Христа є нащадки, що Марія Магдалина, можливо, його дружина? «Код да Вінчі» помиляється в тому, що ця історія може «визволити слабких і пригноблених». Мільйони людей задихаються в лещатах капіталістичної експлуатації, екологічного забруднення, апартеїду та расизму як у третьому, так і в першому світі. Їм і системі, що породжує цю економічну нерівність і насильство, байдужа проблема, був Христос сином Божим чи фанатичним пророком. Від цього знання, як свідчить історія, людство не стає ні краще і ні гірше. Отже, не в цій площині лежать актуальні завдання всього прогресивного людства. То є, перефразуючи поета Артюра Рембо, — література. То давайте залишимо ці запитання читачам (сподіваємося, прогресивним)!

У зв’язку з цим висновок про те, що байка «Коду да Вінчі» — усього тільки байка, вигадка й література, і не може сприйматися як проголошення нової релігії, яка несе загрозу ортодоксальному християнству, має розумітися геть у протилежному сенсі. Адже істина, як відомо, має структуру вимислу. Тому саме те, що явно підноситься як байка, і претендує, у остаточному підсумку, на статус символу віри. Байка різниться від наукового знання тим, що останнє є істинним лише до того моменту, коли ми зберемо досить фактів і доказів для його спростування. Байка ж і є стовп релігії, оскільки вона непорушна у своєму проголошенні: fiat — «хай буде так!». Умберто Еко пояснює: «Ніхто не заперечує, що Ісус — син Божий, хтось ставить під сумнів його історичне існування, ще хтось твердить, що Він є Шлях, Істина і Життя, що Месія має знову повернутися на землю, і ми, хоч би якою була наша думка, поважаємо ці переконання. Але ніхто не сприйме всерйоз людину, яка доводила би, що Гамлет одружився з Офелією або Супермен — не Кларк Кент». Отже, що більше правда є фіктивною, то більше вона істинна. Ми ніколи не можемо спростувати фікцію науковим шляхом. У певному сенсі вона абсолютна... Тому тільки на ній може збудувати свій фундамент нова «релігія». Це чудово розуміли і висловили романтики.

Але, повторимося, нехай це хвилює хороших читачів і літературознавців, а не політиків і бізнесменів. Адже світ літератури дарує не тільки нові байки та вірування, які можуть принести як визволення, так і поневолення, але також учить нас строгості й вірності критичній інтерпретації, для якої є неприйнятними всілякі обскурантизми.

Утім, справжнє мистецтво і критика не потурають забаганкам читачів і глядачів. Цікаво, що Умберто Еко називає ці обскурантизми «інтерпретативними єресями», тобто привнесенням того, чого в тексті із самісінького початку не було і чого текст не має на увазі. Наприклад, до такої «єресі» слід віднести й наші розмірковування про реінкарнацію Фореста Гампа та Амелі в «Коді да Вінчі». Але ж завжди так хочеться, щоб серед цієї юдолі страху і зла хтось порозумнішав, а хтось піднісся на небеса...