ДАВИД ЧЕРКАСЬКИЙ: «НАЙГОЛОВНІШЕ В ШЛЮБІ — ЦЕ ДІТИ ТА ЩЕ ВМІННЯ СТАРІТИ РАЗОМ»

Давид Черкаський, або Додік, як любовно називають його численні колеги, особистість унікальна. Насамперед — він знаменитий і славетний аніматор. Його «Лікаря Айболита» та «Капітана Врунгеля» бачили всі, від малого до великого. У нього талант усе робити весело й гарно. Чому? А тому що сам він добра й весела людина. Особисте життя в Давида Яновича, мушу сказати, досить цікаве і сповнене несподіваних сюрпризів.

— Давиде Яновичу, наскільки я знаю, вашому шлюбу — понад двадцять років?

— Точніше стільки, скільки моєму синові. А йому 24. Вперше свою дружину я побачив, коли вона зовсім молоденькою прийшла працювати до мене мультиплікатором. Там на студії ми й познайомилися. А взагалі, якщо чесно, моя дружина зі мною розлучилася, а ось я з нею — ні.

— ???

— У мене в паспорті нічого не записано і не зафіксовано, а у Наталки є свідоцтво про розлучення. Річ у тому, що я не пішов туди, де ставлять цей штамп. Паспортний стіл, чи що? Тож ми живемо, як і раніше, в одному домі, в одній квартирі, між нами немає ніяких сварок, ніяких поділів: це моє, це твоє. Хоча, в принципі, поділ є. Річ у тому, що я м’ясоїд, страшенно люблю м’ясо, а Наталка, на мій превеликий жаль, вегетаріанка і жодного разу не спробувала жодної моєї страви. Дуже жаль, оскільки я чудово готую.

— А яка ж причина розлучення. Були скрутні часи?

— У мене ні. А ось у Наталки був такий період. Річ у тому, що коли сталася ця аварія на атомній станції, багато дружин виїхало з Києва. А чоловіки залишилися вдома. Ну і, природно, пішли гуляти. Причому абсолютно безкарно, бо остерігатися було нікого. Дружин же немає! Ну от, Наталка, коли повернулася, знайшла фотографії, де я в компанії панянок. Вона розлютилася. Обвішала ними всю стінку, щоб мене покарати морально. А фотографії були цілком нормальні: весела компанія, всі одягнені, все безневинно. Ну, обіймаємося! Вона подала на розлучення. Написала заяву, яку я мусив підписати. Звісно, підписав не читаючи. Ну, а потім у суді мене запитують: «Ви ознайомилися з претензіями?» Кажу: «Так!» Хоча не читав зовсім. Суддя зачитує: «Коли нап’ється, ганяється за всіма по квартирі з ножем». Запитує: «Правда?» — «Так, — відповідаю, — коли вип’ю, страшна людина, себе не контролюю». Вона потім запропонувала відправити мене на примусове лікування. Довелося відмовитися. Загалом, так я став нежонатим.

— Ваш син навчається в театральному на режисерському факультеті. Як ви поставилися до його вибору?

— Чесно кажучи, не заперечував. Режисер — чудова професія. Він займатиметься комедійною телережисурою. Ідея, звісно, хороша, але що вийде, не знаю. Він зараз готує диплом. Уривки мені показує. Начебто нічого. Щоправда, зараз інститут переживає не найкращі часи, немає фінансування, труднощі з педагогами, і найближчим часом грошей там не передбачається.

— Татова школа. Адже всі ваші мультфільми просто пронизані гумором.

— Я себе взагалі комедіографом вважаю. Ще мені пощастило з акторами. Ми довго шукали підходящого на роль Врунгеля. Багатьох перепробували — ніяк. Поки не з’явився Зиновій Гердт. І це було блискуче. Так дотепно, він просто геній. Загалом, усе збіглося. Мені зараз пропонують зробити продовження Врунгеля. У мене залишився знятий дуже симпатичний матеріал, і мені туди пропонують увести капітана, але без Зиновія Юхимовича, гадаю, це все втрачає сенс.

— Син на кого більше схожий — на вас чи на вашу дружину?

— Гадаю, швидше, на маму. Він теж мало їсть м’яса. Дотепний. Наталка теж дуже дотепна, щоправда, у неї гумор якийсь похмурий. Розумна вона в мене.

— Ваш ідеал жінки?

— Люблю огрядних, високих жінок. Деякі чоловіки не люблять целюліту, а я страшенно люблю целюліт. Головне, щоб була талія і щоб моя дама була вища за мене. Це все, що мені треба.

— Що для вас у житті головне?

— Головним у моєму житті була робота. Вона була радісна. Я закінчив будівельний інститут і три роки працював за фахом. Відчував, що це зовсім не моє, просто марную час. А потім довідався, що оголосили набір на курси мультиплікаторів. Прийшов одним із перших і відразу зрозумів, що це моє. І почалося зовсім інше життя. Я біг на роботу, потім додому, щоб швидше заснути, а потім прокинутися і йти на роботу. Це для мене щастя. Ми жодного разу з моєю групою не простоювали, весь час у роботі. То ми робили реклами, то кліпи, то для німців розкадровки. Але, якщо чесно, мені зараз більше подобається працювати. Сидиш, усе повільно, неквапом, а раніше я страшенно любив темп, коли навколо мене крутяться тисячі людей. Може, знову запущуся, хоча, судячи з усього, я вже інший. Люблю неквапливість, щоб навколо мене сиділи огрядні дами і гладили по різних місцях. Хоч що кажіть, а робота — найголовніше в житті людини.

— Ваші батьки не заперечували проти такого крутого повороту в житті?

— Вони, звісно, переживали, але їм подобалося те, що я роблю. Вони вірили в мене. Адже я досить пристойно малював. Взагалі, до війни ми жили чудово на розі Пушкінської та Прорізної. Зараз цього будинку вже немає. Тато обіймав відповідальну посаду, мама була домогосподаркою. Потім почалася війна. Батько пішов на фронт, а ми з мамою поїхали в евакуацію, тож дитинство минуло без тата. Несолодко жили, але, на диво, не пам’ятаю голоду, хоча він був. Пам’ятаю сніг, мороз. Це був зовсім інший світ. Після війни ми повернулися в Київ і стали жити усі разом.

— Ви кажете, що головне в житті — це робота. А як же особисте життя?

— Не знаю. Сімейне життя для мене завжди було незрозумілим. Та й одружився вперше і, гадаю, востаннє в 46 років. Чому так пізно? Навіть не знаю. Ніколи не шукав ніякого ідеалу. На той час ідеалом для мене були всі огрядні жінки. До того ж Черкаський ніколи не підпадав під визначення статечної людини. Я люблю тусовки, танцювати рок-н-рол, тож я геть не статечний, хоча вік уже зобов’язує, але ніяк не можу заспокоїтися. Ще дуже подобається слухати анекдоти, хоча сам розповідаю їх не дуже. Люблю застілля, коли сидять і про щось там цікаве ведуть бесіду… І ще зрозумів: аби розповідати анекдоти, треба бути трохи актором.

— Який період вашого життя вам подобався найбільше?

— Чесно — всі. Мені й зараз усе подобається. Я живу сьогоднішнім днем, а не спогадами. Не треба ганятися за щастям: просто стань у нього на шляху або ляж, якщо важко стояти, але не ганяйся, бо бачитимеш лише його хвіст. Хоча люблю вигляд ззаду, особливо в жінок. А щастя, мені здається, має бути обов’язково жінкою.

— Ви працювали разом із дружиною і вдома бачилися постійно. Не втомлювалися одне від одного?

— Ні, ніколи! Адже я громадська людина, а Наталка — серйозна. Вона більше вдома з дитиною сиділа. А я, як метелик, пурхав.

— Щасливий період у вашому сімейному житті?

— Гадаю, немає більшого щастя в сім’ї, ніж народження дитини. Та й не було у нас нещасливих, сумних якихось моментів. Я чудово ставлюся до Наталки. Хоча мені здається, що шлюб — антилюдське, аморальне явище. Людина абсолютно полігамна тварина, а не моногамна. І чоловіки, і жінки дуже різняться між собою, мислять по-різному. Але найголовніше в шлюбі — це діти та ще вміння старіти разом, щоб не було чвар та сварок. Наш син жодного разу не чув, щоб ми з дружиною кричали одне на одного. Звісно, ми сварилися, але ніколи не підвищували голос, тим більше що завжди зверталися одне до одного на ви. Я завжди був у Наталки режисером, а вона — мій мультиплікатор, до того ж я старший на 14 років. Головне — притертися так, щоб не було в домі галасу. А взагалі, треба змінювати сексуальних партнерів, і чим частіше, тим краще. Життя любить різноманітність.

— Ви маєте чудовий вигляд у свої 71. У чому секрет?

— Не жаліти себе, не економити. Хочете випити — випивайте. Хочете за панянками бігати — бігайте, хочете їх кохати — кохайте. Але тут головне — знати міру і не опускатися до хамства. А ось це вже велике мистецтво. Треба, щоб це все було красиво і вишукано. Але й спорт, звісно ж: гірські лижі, довго займався гімнастикою, а коли працювали на студії, то щодня грали у футбол. Треба отримувати задоволення від життя. У мене є приятелька, у неї завжди все погано: сонце світить — погано, бо спека. Так жити не можна. У мене всі свої зуби, я читаю без окулярів. Я люблю життя.

Наталя Марченкова: «Мені надзвичайно пощастило
з Давидом»

— Наталю, як ви познайомилися з Давидом Яновичем?

— Завдяки мультфільмам. По закінченні художнього технікуму мене розподілили на студію. Причому грошей платили там тоді зовсім мало, але мене переповнювало щастя. Та й як могло бути інакше, адже прийшла робити мультфільми. Потім потрапила на курси мультиплікаторів, які вів Черкаський, він мене і взяв до себе в групу. Ми з ним робили разом мультфільми, потім одружилися і стали жити разом.

— Давид Янович вважає, що ви кращий режисер, ніж він. Вам це приємно?

— Безумовно. Але розумію, що в цій заяві є частка галантності і хорошого виховання. Я теж, коли мене запитають, хто кращий — я чи він, скажу, що Давид Янович. Хоча, знаєте, кожен художник знає собі ціну. Мікеланджело ж теж думав, що він найкращий, і мав рацію. (Сміється.) Погано лише, що студія перебуває зараз у стані летаргічного сну і нічого не знімається. Це дуже тяжко. Коли ти можеш робити щось добре і в тебе є задуми, бажання їх втілити в життя, але немає грошей, це жахливо. Просто руки опускаються. Зараз я пишу сценарії мультфільмів. Інколи Міністерство культури у мене їх купує за смішні гроші — 200 грн.

— Які мультфільми, зроблені спільно з Черкаським, вам найбільше подобаються?

— Не скажу нічого оригінального. Ті ж, що й усім, — «Лікар Айболить» і «Острів скарбів». Усього в моєму послужному списку понад 200 мультфільмів. Як режисер-постановник створила 12, у тому числі популярні «Рукавичка», «Як їжачок і ведмежатко змінювали небо», «Любов і смерть картоплі звичайної», «Це що ще таке»...

— Попри тривале знайомство і 24 роки, прожиті в шлюбі, до Давида Яновича досі звертаєтеся лише на ви. Чому?

— У нашому домі існує такий жарт: «Ми просто ще недостатньо добре знаємо одне одного».

— Давид Янович чудово готує м’ясні страви, а ви, наскільки я знаю, вегетаріанка. Як вам живеться під одним дахом із м’ясоїдними чоловіками?

— Легко. Адже я сама не готую і холодильника не заповнюю. Інколи навіть думаю, що вегетаріанкою стала підсвідомо, щоб удома до плити не підходити. Давид сам готує борщ, котлети. Мама навчила його смажити такі котлети, що люди, які їх їли, вмирали від щастя. А я так і не скуштувала. Інколи він мене запитує: «Наталко, для чого ви живете»?

— Ви ніколи не жалкували, що затіяли розлучення?

— Він зі мною не розлучався. Це я з ним розлучилася. Взагалі, не жалкую, адже нічого не змінилося. Як була за кам’яною стіною, так і залишилася. Давид, як і раніше, приносить у дім гроші, купує продукти. Він дуже надійна людина, попри свій вибуховий характер. І я вважаю, що в житті мені з ним просто надзвичайно пощастило. Іншого такого не знайти.