«Дау, Кентавр и другие (Top nonsecret)» Уривки з книжки Ісака Халатникова

Дитинство

Згідно з даними мого паспорта, я народився 17 жовтня 1919 р., але таке відчуття, що в мене помилково відібрали тринадцять днів, тобто насправді це сталося 4 жовтня. А плутанина могла статися через перехід на новий, григоріанський календар, який припав на єврейське свято Тори, найвеселіше свято року.

Спеціально для допитливого читача, який, можливо, захоче звірити дати й факти, я наведу ще один «історичний» факт. У день мого народження в місто Катеринослав входили банди Махна. Моя мама, схопивши новонародженого мене, побігла ховатися. У метушні вона несла мене головою донизу. Можливо, саме це потрясіння зіграло надалі роль у розвитку моїх розумових здібностей.

Своє раннє дитинство я пригадую досить туманно, а перші чіткі спогади пов’язані вже зі школою.

Я пішов учитися в українську семирічку. Навчання в ній велося українською мовою. Тоді в нашому місті більшість шкіл були українські. Саме місто, як я вже сказав, тоді ще називалося Катеринослав, а в Дніпропетровськ його перейменували пізніше, на честь усеукраїнського старости Петровського, а зовсім не на честь Петра. Слід сказати, що цей Григорій Іванович Петровський до революції став главою соціал-демократичної фракції в Думі, а потім, за радянської влади, був українським еквівалентом Калініна.

Якщо ж говорити про загальну «українізацію» тих часів, то ми, мабуть, її жодним чином не відчували. Українська мова дуже звучна, легко вчиться. Я вивчав літературу за українськими книжками. Запам’яталася книжка Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні». Ще пам’ятаю книжку про сучасну Україну, присвячену колективізації, яка називалася «Аванпости». Там голова колгоспу, завершуючи кожен свій виступ, казав колгоспникам: «Канайте! План реальний». Я дуже люблю відтоді цей корисний вислів.

У школі я був жвавим, рухливим хлопчиком. Не хуліганом, звісно, але рухливим. Моя мама, яка за весь час мого навчання бувала в школі тільки один раз, розповідала потім таке: учитель сказав їй, що хлопчик я хоч і хороший, але «шкідник». А «шкідник» українською означає «вредитель», і тоді — йшов уже 1929 рік — це слово було не таким і безневинним, бо процеси у справі шкідників набирали сили. Отож я з юних літ був зарахований до групи цих самих шкідників. Після цього мама в школу більше не ходила.

У тридцятих роках в Україні був голод. У школу я пішов 1926 р., а вже 1932-го, коли був Голодомор, я отримав там свій перший урок лицемірства.

Уявіть собі картину — на вулицях лежать пухлі від голоду мертві й конаючі люди, і ми, тринадцяти-чотирнадцятилітні підлітки, не тільки бачили це на власні очі щодня. І самі їли не так часто, як хотілося б. А на уроках суспільствознавства нам розповідали про переваги соціалістичної системи й радянського життя. І після кожної фрази наша вчителька, звертаючись до голодних дітей, запитувала: «Діти, правда, ви ситі?» Ці уроки я запам’ятав на все життя.

Про громадські організації

Нас із самого дитинства привчали до суспільно-політичної діяльності. Уже в початковій школі я особисто, як і кожен школяр, був, як мінімум, у трьох громадських організаціях і носив у кишені їхні членські квитки. Це були МОДР — Міжнародна організація допомоги революціонерам — червона книжечка, на обкладинці якої красувалися тюремні грати, крізь які висувалася рука з хустинкою. Потім СВБ — Спілка войовничих безбожників. Третім було товариство ДД — Друг дітей. Це товариство, судячи з назви, мало піклуватися про дітей, але його ставлення до нас обмежувалося лише збором членських внесків.

Внески збирали всі три організації. Хоча вони й не підпорядковувалися безпосередньо державі, справу в них було поставлено дуже серйозно — щомісяця з кожного із нас неухильно стягували по копійці для всіх цих дітей та безбожників.

У 30-х роках освіта безперервно реформувалося. Так, одного разу в нас запровадили так званий бригадний метод навчання. Клас поділили на бригади по п’ять-шість чоловік, у кожній з них вибирався бригадир. У моїй бригаді це був я. Вся бригада сиділа за одним великим столом. Хтось один уголос зачитував якийсь розділ підручника, після чого з прочитаного матеріалу складався екзамен. Його складав бригадир, але оцінки виставлялися всій бригаді.

Пригадую деякі культурні заходи, які проводилися в школі. Наприклад, «культпохід» у лазню. Вихідного дня вся школа шикувалася класами і з прапорами й барабанами вирушала на «помивку».

Звісно, все це дрібниці, але мені здається, вони досить яскраво передають колорит тієї епохи. Адже це був, як ми всі тепер знаємо, не тільки важкий, а й страшний час.

На початку тридцятих років відбувалася так звана чистка лав. Це був великий політичний процес, точніше — навіть низка процесів. Їх дуже докладно описували в усіх газетах.

Були й неминучі арешти. Пригадую, у нашому дворі заарештували одного сусіда, військового досить високого рангу. Мабуть, він був, підполковник — носив дві «шпали». Я не пригадую якоїсь особливої реакції на цей арешт — це просто сприйняли як факт. Ми знали, що сусіда заарештовано, та й годі. Тоді не обговорювали правильність чи неправильність таких дій влади.

Від якогось моменту я вже бачив і розумів, що всі ці процеси — своєрідний театр. Чого мені бракувало — то це вміння і внутрішньої сміливості дати їм належну оцінку, засудити. Я не міг, не вмів навіть для себе чітко сформулювати своє ставлення до того, що відбувається, хоча перед початком війни був уже зовсім дорослою і, як мені здавалося, розумною людиною. Звісно, думати природно для людини. Але, щоб стати повноцінною особистістю, важливо, навіть необхідно, я в цьому впевнений, аби людина зустріла свого Вчителя, Наставника. Це може бути старший член родини, товариш, викладач — не важливо. Мені самому треба було зустріти Ландау. Саме він дав мені ці перші уроки самосвідомості. Після того, як ми з ним протягом місяця тісно спілкувалися й розмовляли про різні речі, зокрема і про події, що відбуваються, в мене буквально пелена спала з очей. Я навчився критично сприймати й оцінювати все, що коїлося навколо мене.

«Не з твоїм розумом потикатися»

По закінченні семирічної школи я хотів вступити в хіміко-технологічний інститут, але не вийшов роками. Тоді я вирішив вступити в інститут через робфак. За тими правилами, провчившись дев’ять місяців на робфаку, я міг би подавати документи в інститут. Однак треба було десь працювати. Я пішов працювати токарем, але працював недовго. Подав документи на робфак, з’ясувалося, що мого віку — мені було десь чотирнадцять — не вистачає. Оскільки ж мене не взяли на робфак, я вирішив, що трудова діяльність токарем мені теж не дуже потрібна. Саме тоді ж, 1933 р., у Дніпропетровську відкрилася десятирічка, якої доти не було, і я пішов учитися туди.

У цій школі був учитель фізики, який вирізнявся тим... Узагалі, він багато чим вирізнявся. Прізвисько в нього було Топтатель. Коли він підходив до класу, його кроки було чутно здалеку, особливо якщо він, що траплялося частенько, на урок спізнювався. Ми тоді захоплювалися книжками Перельмана, цікавими задачами й інколи ставили йому запитання з цих книжок. Розв’язків він, найімовірніше, не знав, але зовсім із цього приводу не бентежився, бо на такі запитання в нього завжди була універсальна відповідь: «Не з твоїм розумом потикатися». Це взагалі дуже хороша відповідь, і я всім рекомендую взяти її на озброєння. Але дуже може бути, що саме ця фраза розбудила в мені інтерес до фізики.

Ще зі шкільних спогадів. Це був 1933 рік. У нас у десятирічці йде урок хімії. Раптом відчиняються двері й інша вчителька кричать нашій: «Фаню Абрамівно, картоплю дають!» Та швидко збирає свої книжки і втікає. Урок на цьому кінчається.

Ближче до закінчення десятирічки з’ясовується, що учні, які закінчили школу на «відмінно», можуть вступати в інститут без екзаменів. І тут у мене виникла проблема. Оскільки я навчався в українській школі, в мене було не дуже добре з російською мовою. Але я за півроку з допомогою збірки російських диктантів вивчив усі правила так, як вивчають точні науки, написав усі диктанти й отримав потрібну мені п’ятірку з російської мови. І це забезпечило мені вільний, без іспиту, вступ до університету.

Дуже вплинуло на мене все ж не шкільне, а інше середовище. Я ходив у Будинок піонерів, грав у шашки. Невдовзі став чемпіоном області з шашок. А чемпіоном області з шахів тоді став майбутній відомий гросмейстер Ісак Болеславський. Ми з ним очолювали шкільну команду з шашок і шахів, їздили на турніри й одного разу навіть брали участь у Всесоюзному шкільному турнірі в Москві. Це був 1935 рік. Наша дніпропетровська команда посіла там досить високе місце. Я потім грав і в дорослих турнірах, а пік моєї кар’єри — участь 1939 р. у турнірі майстрів у місті Іванові. Це була першість товариства «Спартак». Там я зустрівся з великим російським шашкістом Володимиром Соковим. Йому я, звісно, програв, але ця партія ввійшла потім у всі підручники з російських шашок. Гросмейстер Соков загинув на початку війни під Ленінградом.

Дуже важливу роль у моєму вихованні відіграли математичні олімпіади. Це розпочалося в тридцятих роках, коли я навчався у восьмому класі. Я успішно виступав на обласних олімпіадах, посідав перші місця, у десятому був чемпіоном області. Так у мене виникли контакти з університетськими професорами математики, які курирували олімпіади. Я пам’ятаю, що про мої успіхи писала місцева газета «Заря», а місто було невеличке, мене всі знали та заздрили моїй мамі. Мама дуже пишалася.

Крім того, на фізичному факультеті вже ходили розповіді про Ландау, який викладав тоді в Харкові. І хоча підручників Ландау—Ліфшиця тоді ще не було, рукописи його лекцій циркулювали серед студентів, і ми вивчали теорфізику за конспектами лекцій Ландау. Їхня краса справила на мене глибоке враження, і я вирішив, що буду фізиком-теоретиком.

Я став ходити на семінари Фінкель­штейна. Однак свою першу любов, математику, теж не забував. Теорію функцій комплексного перемінного в нас тоді читав С.Нікольський. Нині він уже академік, нещодавно відзначали його сторіччя. Щоразу, коли ми зустрічаємося, він каже, що я найвидатніший з його студентів. Зустріч виходить дуже теплою.

Математична наука в університеті теж була на дуже високому рівні. У цьому велика заслуга Сергія Михайловича. У нього були тісні контакти з московськими світилами математики — А.Колмогоровим, П.Александровим, В.Каганом, вони регулярно приїжджали до нас із лекціями.

Слід сказати, у ті, довоєнні, роки на Україні не було ніякого націоналізму, принаймні особисто я його не помічав. У будинку, де ми жили, у подвір’ї, у цій великій комуналці жили українці, росіяни, євреї, і ніколи не було жодних чвар на національному грунті. Під час навчання в університеті я також ніколи не помічав якихось проявів націоналізму. Я сам розмовляв тоді російською з акцентом, тому що українською мені було звичніше, але ніколи жодних складнощів щодо цього в мене не виникало. Ще приклад. У мене був близький товариш, Олександр Пилипович Тімман. Я дуже довго був переконаний, що він росіянин. І тільки значно пізніше я довідався, що він не тільки був євреєм, а навіть закінчив хедер, тобто єврейську початкову школу. Просто про національність людини в той час якось ніхто не замислювався.

У зв’язку з цим я пригадую історію, правда, дещо пізніших часів. У Ландау, як відомо, було багато учнів, і переважна більшість із них — євреї. У той час узагалі більшість фізиків-теоретиків чомусь були євреями, Капіца з цього приводу жартував з Ландау, і навіть якось пообіцяв йому видати премію за першого аспіранта-неєврея. Коли я приїхав із Дніпропетровська, щоб скласти теормінімум, Ландау, дивлячись на мене і моє прізвище, вирішив, що я — саме той випадок. Напряму про національність він мене не розпитував, але я був блондином, та й прізвище Халатников звучало цілком як російське. І він радісно повідомив Капіці, що в нього, нарешті, з’явився аспірант-росіянин. Потім я чув уже від самого Капіци, що він справді видав Ландау обіцяну премію. Капіца навіть розповідав, що хотів потім забрати її як незаслужену. Ось тільки не знаю, здійснив він цей свій план чи ні.

Повертаючись же до ідеї націоналізму та антисемітизму, хочу ще раз підкреслити, що це почало насаджуватися у свідомість мас саме згори, і почалося це тільки після війни. Доти ніякого єврейського та взагалі національного питання на Україні, як мені здається, не було.

Навчався я досить легко, уже з другого курсу одержав іменну стипендію якогось з’їзду комсомолу, а в 1939 р., на честь ювілею Сталіна, були засновані сталінські стипендії, і я був серед перших таких стипендіатів. Це були досить великі гроші як на ти часи, отже, я міг купувати багато шоколаду та пригощати ним дівчат.

Будучи студентом-відмінником, я якось одержав в університеті путівку в будинок відпочинку під Києвом, у Ворзель, таке гарне дачне місце. І в цьо­му будинку відпочинку я познайомився зі студенткою МДУ. Вона жила в Москві, але наше знайомство тривало, я відвідував Валю в сороковому і сорок першому році, коли приїжджав до Москви складати іспити теормінімуму. Коли розпочалася війна, Валя з матір’ю поїхала в евакуацію до Куйбишева, працювала там на авіаційному заводі. Вона повернулася в 1942 р. Я тоді вже служив у штабі зенітного полку, який стояв на Калузькому шосе. Валя відвідувала мене там, а в 1943 р. ми одружилися. У
1944-му народилася наша старша дочка Олена.

Моя теща в 1940 р. як вдова героя громадянської війни Миколи Щорса одержала квартиру в «будинку уряду» на набережній після того як про Щорса згадав Сталін. Деякі наївні люди вважали, що оскільки я живу в будинку уряду, то можу, просто перейшовши Кам’яний міст, вільно ходити в Кремль чи ледь не до самого товариша Сталіна. Це, природно, належить до сфери ненаукової фантастики. Я не те що в ЦК, а навіть у райкомі партії за всі роки радянської влади жодного разу не був.

Дипломну роботу я мав робити в Б.Фінкельштейна, але Борис Миколайович, який був другом Ландау, порекомендував мені поїхати до Москви і скласти так званий Ландау-мінімум, щоб продовжити навчання в самого Ландау. Я за конспектами, бо підручників тоді не було, вивчив матеріал і підготувався до восьми іспитів. З них два були з математики. У вересні 1940 р. я приїхав до Ландау в Москву з листом від Фінкельштейна. Вдвох з іще одним моїм товаришем ми прийшли до Ландау. Він відразу мене проекзаменував — просто на дошці дав мені інтеграл, який потрібно було привести до стандартного вигляду. Я його відразу взяв. Це, мабуть, справило на Ландау якесь враження, тому що більше він не став у мене нічого запитувати, а лише сказав: «Продовжуйте складати».

У тому ж вересні 1940 р. я склав ще три іспити. Потім приїжджав до Ландау вдруге, це було вже в лютому сорок першого року, і склав ще чотири іспити. Ландау порекомендував мені вступати до аспірантури, дав мені письмове запрошення, і я збирався цієї самої осені поїхати в Москву навчатися до Ландау. Та не вийшло. Останній випускний спеціспит з теорфізики в Дніпропетровському університеті я склав у суботу, у червні. Пам’ятаю, ми сиділи з моїм доцентом на лавочці на проспекті Карла Маркса, і я складав йому іспит. Це було 21 червня 1941 р.

А вранці по чорному радіорупору, які тоді висіли в усіх на кухні, я почув, що почалася війна.

Із досьє «ДТ»

Ісак Маркович Халатников — видатний російський фізик-теоретик, академік Російської академії наук, до розвалу СРСР — академік АН СРСР, учень лауреата Нобелівської премії академіка Л.Ландау.

Народився в м. Дніпропетровську. 21 червня 1941 р. склав останній випускний іспит у Дніпропетровському університеті й лаштувався їхати в Москву, в аспірантуру до Ландау, але наступного дня почалася війна. Просився на фронт, проте потрапив у Вищу військову школу ПВО і по її закінченні був призначений заступником командира зенітної батареї зовнішнього кільця ПВО Москви. З 1943 р. до кінця війни служив начальником штабу 5-го полку 57-ої зенітної дивізії. У вересні 1945 року демобілізувався і влаштувався на роботу аспірантом Льва Ландау в Інститут фізичних проблем, директором якого був Петро Капіца. З 1946 року працював під керівництвом Ландау у проекті створення атомної бомби, проводячи спільно з Е.Ліфшицем числові розрахунки процесів, які відбуваються під час атомного вибуху, а з 1949 р. проводив розрахунки у проекті розробки водневої бомби. За ці роботи удостоєний останньої Сталінської премії в 1953 р.

Спільно з Л.Ландау створив теорію квантових рідин і розвинув її в застосуванні до рідкого гелію. Йому належать праці з релятивістської гідродинаміки, квантової механіки, релятивістської космології, загальної теорії відносності, квантової теорії поля, в яких отримав надзвичайно важливі результати спільно з Л.Ландау та О.Абрикосовим. Розвинув гідродинаміку й теорію кінетичних явищ у надтекучій рідині і для квантових рідин фермієвського типу. З 1954 р. — професор Московського фізико-технічного інституту.

Коли Ландау після автомобільної аварії не зміг повернутися в науку, щоб зберегти традиції школи Ландау в теоретичній фізиці, Ісак Халатников 1965 р. створив Інститут теоретичної фізики АН СРСР імені Л.Ландау в Чорноголовці під Москвою й очолював його протягом 28 років.

Лауреат премії Ландау (1974 р.), іноземний член Лондонського королівського товариства, нагороджений орденами та медалями.