Далекі хмари Донецька...

Ви бували коли-небудь на коксохімічних заводах? Ні? І слава Богу. Для екскурсій це не надто придатне місце. Пам’ятаю, пройшовся я вздовж печей у нейлоновій сорочці, тоді вони були модні, а повернувся вже в сіточці — сорочку проїло наскрізь крапельками кислоти. Цим там дихають, там і метал недовго витримує — отже, не раджу. Хоча вночі коксохіми гарні, але це похмура індустріальна краса. Над батареями вічним вогнем в’ються на вітру смолоскипи-прапори спалюваного газу, які видно в наших краях здалеку. А вдень над степом пливуть білосніжні громади хмар.

Германові Мелвіллу, який раніше за Льва Толстого створив роман-епопею — «Мобі Дік», дорікають, що за його книжкою не можна вчитися полювати на китів і розбирати їхні туші. Але туші тушами, а душі душами. Крім літературних достоїнств і цікавої філософії, у романі вперше яскраво показано технологію виробництва. А будь-яке виробництво — це професії, спеціальності. Про них я й хочу поговорити.

Вуглезавантажувальний вагон усе своє коротке життя проводить у поїздках по коксовій батареї, от головний енергетик і потяг мене нагору. За димними трубами сусіднього комбінату вгадувалися житлові квартали Макіївки, а за залізницею та хирлявою, отруєною зеленню дач простиралися ниви й лісопосадки, сині терикони й темні шлакові відвали до самого обрію, на якому диміли заводи сусіднього міста. Пейзаж. Природа. Я замилувався і проґавив частину пояснень:

— ...і нещодавно поставили обсадні труби, товстостінні. Раніше через півроку все сипалося, а зараз — дивися!

І енергетик штовхнув трубу, прокладену по огородженню. Щось затріщало, хруснуло — і секція обвалилася, повисла на кабелі! Енергетик задумливо подивився на сусідні й похитав головою. Того, що він вимовив при цьому, я не наводитиму, надто вже специфічна заводська термінологія...

Під нами в сотнях печей горіло вугілля, тисячі тонн вугілля, душила спека, знизу тягло димом, повітря переливалося, спотворюючи форми предметів, та й чи повітря це було? Гуділи батареї, степовий вітер завмирав перед ними, гидливо задував в устя печей і летів у пошуках ковилу та простору.

Так починалася моя робота в наладці. Іноді я замислююся про неї і про роботу взагалі. Їх багато, вони різноманітні, на кожну знаходиться бажаючий. (Як писав Мелвілл, багато на світі китів, але багато й китобоїв.) З деяких живуть і харчуються покоління й покоління людей. Зазвичай це традиційні роботи, пов’язані з повсякденним життям. Наприклад, робота лікаря, вчителя, повії, священика, будівельника. Як бачите, не так уже й багато професій додав час до цього переліку. Я не згадав хліборобів і скотарів, але це не професії, це спосіб життя.

Я ось наладчик, тим і цікавий. У мене рідкісна й незвична робота, але вона практично непомітна. Ну, налагодив ти складний верстат чи ракету — то й що? Кому це важливо, хто довідається про це, крім фахівців? Ми ледь не бійці невидимого фронту, але, на відміну від лицарів плаща й кинджала, зайва скромність нам не потрібна, вона навіть шкодить. Справжній наладчик носить у своєму робочому портфелі маршальський жезл і лаври барона Мюнхгаузена! Ця робота не дозволяє ні засидітися, ні закиснути. Я побував у багатьох місцях, багато чого бачив, багато чим займався.

Вона й привела мене на коксову батарею — півкілометровий блок вузьких вертикальних печей, штук чотириста в блоці. У кожну завантажують 24 тонни вугілля і через 16 годин отримують 16 тонн коксу. Куди дівається решта, здогадайтеся самі. Розпечений кокс виштовхується в спеціальний вагон (не в наш, в інший), той заганяють у градирню й заливають водоспадами води. Це мокре коксогасіння, при якому високо в небо піднімаються тугі, білосніжні хмари пари, дуже гарні здалеку.

У нашому краю звикли до таких красот. Але це не водяна пара. Ці гарні хмари — з кислотних аерозолів, вони все отруюють. Навколо Донецька й у ньому самому таких заводів не один і не два, є навіть найбільший у Європі. На сухе гасіння інертним газом чи вуглекислотою, як це давно робиться скрізь, немає коштів. Їх не було при комуністах, немає й зараз. У майбутнє я заглядати не хочу: ті, хто застосовує мокре коксогасіння, його не мають.

Отже, вугілля в печі треба завантажити. По 24 тонни в кожну з чотирьохсот — і частіше, ніж раз на добу. На ЯКХЗ стоять три такі батареї, і якщо ви дружите з математикою, то можете підрахувати, скільки ешелонів вугілля з’їдає завод. В ешелоні до сорока вагонів, у кожному з них п’ятдесят тонн вугілля. Тепер ви розумієте, для чого потрібні наші шахти?

Над батареями височіють вугільні бункери, з них заправляють вагони, ті сновигають по рейках і висипають вугілля в люки печей. Саме такий югославський вагон ми й монтували. Пульт керування можна було компонувати по-різному — ергономіка! Цим та кондиціонером вагон вигідно відрізнявся від дубових радянських конструкцій. І я вирішив з’ясувати в машиніста, як же йому буде зручніше працювати. Та й узагалі, монтувати серйозні машини тільки за кресленнями і схемами ризиковано, мало що може статися.

Пам’ятаю, на одному із заводів, в одному з цехів вентиляція не діяла ще від часів царя Гороха. Скоріш за все, вона й при ньому не діяла — судячи з товщини шару пилюки! Ми відновили всі ланцюги й припустилися лише однієї, але непростимої помилки — ввімкнули без попередження. Ефект приголомшив — настав кінець світу! Працівників сто миттю вилетіли з цеху — всі чорні й по-чорному матюкаючись!

Чи мої монтажники переплутали фази, чи в цехових електриків були якісь негаразди із чергуванням фаз, але вентиляція запрацювала у зворотний бік. Усі вікові відкладення вдуло всередину. Справжнісіньке пекло! Я вийшов останній, задихаючись, спотикаючись і ледь живий. Коли ми сфазували живлення, ніхто не хотів бути присутнім при повторному пуску. Ну й даремно! Ніколи ще в цеху не було так свіжо й чисто. Що ви там згадуєте? Авгієві стайні? Що ж, гадаю, приблизно так воно все й виглядало.

Але час нам перейти до роботи машиніста вагона. Його ще називають оператором. Та ще робота! Власне кажучи, моя розповідь висить на ній, як на цвяху.

Я знову дерся на верхотуру. В кабіні стояв дебелий чолов’яга у самих сімейних ситцевих трусах, які з’їхали з пітного черева, в гумових калошах і зі шваброю навпереваги. Змахнувши піт із замурзаного обличчя, він змахнув нею, як Посейдон тризубцем, і прокричав щось малорозбірливе в шумі механізмів. Вагон задзвенів, рушив із місця, і почалося!

Такого потоку, такого феєрверка рухів і дій — та ще в такому темпі — я ніколи не бачив. Важко підібрати аналогії. Найближча — бойовий танець зулусів, а з класики — хіба що балет «Спартак» або половецькі танці в сольному варіанті. Такий монобалет! Прийнявши вугілля (знаєте, яка пилюка від цих тонн, які висипають вам на голову?), треба під’їхати до потрібної печі, зняти люк і висипати вугілля у вогнедишне жерло. Люка з кабіни не видно, тому до вагона приварюють стрілку, а до рейок — позначку, їх треба поєднати. Зачиняємо люк, на завантаження і — до наступної печі. Не пам’ятаю, скільки їх входило в зону обслуговування, але оператор увесь час поспішав.

І виявилося, що без швабри і калош — нікуди. От треба вам натиснути кнопку і перекинути важіль, але кнопка в одному кутку кабіни, а важіль в іншому. Про що конструктор думав? От і танцюй: крок у центр кабіни, рука тисне на кнопку, балетний розворот, випад шваброю і — точне влучання у важіль!

Калоші не давали ковзати по металу підлоги, до того ж будь-яке інше взуття недовго витримувало його високу температуру. І, Боже мій, яка точність, який темп — і в яких моторошних умовах! Кожен рух оператора плавно перетікав у наступний, усе відпрацьовано до автоматизму. І так шість годин поспіль! Без перерв, перекурів і відвідування туалету — шість годин половецьких танців при температурі понад п’ятдесят градусів не залишають в організмі зайвої води. Тому й нічого з одягу, крім трусів. У поті чола добуватимете хліб свій насущний — сказав Господь, і він знав, що казав.

Невдовзі запаморочилося в голові від спеки й чадного газу, замиготіло в очах від рухів оператора й задзвеніло у вухах від його крику. Він намагався — іноді це виходило — перекрикувати шум механізмів і висловлювати все, що він про них думає. Багато в чому його думка збігалася з термінами цехового енергетика.

Не можу пригадати, чи допрацював я до кінця зміни... Навряд чи. І все ж таки намагався скомпонувати органи керування зручніше, для чого довелося ще не один раз видряпуватися нагору, в цю вугільну, з язиками полум’я, інфернальну феєрію. Але вік вагонів короткий. Хто монтуватиме наступний? Чи буде він таким самим філантропом, як я? Що ж, я зробив усе, що міг.

Якщо вам здасться, що кращої професії, ніж машиніст вуглезавантажувального вагона, не буває, значить, ви не бачили барильєтника, цього Ланселота в чорній масній робі та кирзових чоботах. З дня у день стоїть він зі списом навпереваги біля роззявлених пащ печей, весь у язиках вогню і клубах диму. Самотній лицар проти безлічі драконів! Дим струменіє вгору, чадний газ — униз, і несуть вони із собою всю таблицю Менделєєва. Барильєтник довгим ломом зачищає край печі від нагару. По-простому його називають довбойо...м, а трохи делікатніше — дятлом.

Зрозуміло, що не всім дано бути астрофізиками чи, припустимо, ловити сачком лускокрилих. Життя таке, яке воно є, але навіть у нашому робітничому краю бракувало бажаючих з дня у день махати важким ломом біля вогнедишних печей. Доводилося залучати засуджених: до чверті, а то й більше, робітників відбували тут «хімію», так це називалося.

Бував я й на інших заводах. У Макіївці, пам’ятаю, ставив американський віскозиметр, і мені заважало яскраве світло з вікна. Запитую в дівчат, чому не повісять хоч якісь шторки? Виявляється, пробували. Марно! Невдовзі ті просто осипалися пилом. Журнали робіт років через два читати вже неможливо, папір розповзається в руках. А тим часом завод розташований у центрі міста... А що робити? Від цього в наших палестинах нікуди не подінешся.

На доменників і сталеварів у часи гегемонії робітничого класу всі надивилися по телевізору. Так, це важкі роботи, символ металургії. Але є й інші. Моєму батькові, наприклад, чудовому теплотехнікові, майстрові термічних печей листового цеху, часто доводилося забиратися всередину щойно погашеної печі. Стінки ледь переставали світитися, але чекати, поки вони охолонуть, не можна було — країні потрібен метал!

Або, скажімо, у старих сортових цехах не вистачало місця витягнути всі обтискні клітки в лінію, тому дві половини ставили паралельно одна одній — у протилежні боки. А щоб повернути прокат, потрібні вальцювальники, жилаві мужики з величезними обценьками у волохатих руках — вихоплювати з валків розпечений пруток, розвертати його й устромляти в другу лінію. На відміну від машиніста вуглезавантажувального вагона вони щільно одягнені. Голим тут, у гарячому цеху, попри спеку, не попрацюєш — не приведи Господи торкнутися металу оголеною шкірою! Вальцювальники схожі на приборкувачів вогненних зміїв, але все життя, поки є здоров’я, приборкувати їх — не дай Боже! Факірам легше. Їхні змії і не такі довгі, і не такі розпечені, і не такі важкі.

Є й інші роботи на заводах, і все-таки на кожну знаходиться бажаючий. Пам’ятаєте, Мелвілл писав, як недосвідчений капітан Деррік гнався за китом, якого неможливо було наздогнати, і філософськи казав: «Так, багато на світі китів, але багато й Дерріків». Він хотів сказати, що хоча й багато на світі китобоїв, але декому з них узагалі не варто виходити в море.

Приборкувачам хижаків, а також учителям молодших класів також нелегко доводиться, а старших — і поготів. Але нестачі сміливців не відчувається. А з іншого боку, запропонуйте тому ж таки вальцювальникові роботу на природі, на свіжому повітрі — наприклад, з дня у день махати сапкою на нескінченному колгоспному полі, прополюючи буряк, так він у відповідь покрутить пальцем біля скроні, мовляв, сам сапай! І з радістю повернеться на свою каторгу. Багато хто — та що там, переважна більшість! — згодні кожного дня, з року в рік, усе своє життя виконувати одноманітну, монотонну роботу, і це здається мені найбільш неймовірним. Їм це навіть подобається! Що ж, кожен вибирає кита до снаги, мало охочих ганятися за Мобі Діком.

Та я трохи відійшов від теми. Певна річ, коксохіми — це не тільки кокс. Це ще й тонка, складна хімія, і рідкісноземельні елементи, і благородні гази. Вам ніколи не пропонували купити кілька кілограмів гафнію? Ні? Ви навіть не знаєте, що це таке? Ну і слава Богу. Виходить, ви не будуєте в себе на городі атомний реактор. З вугілля треба добувати метан, робити моторне паливо, полімери, ліки, а кокс при цьому взагалі може виявитися побічним продуктом. Але навряд чи ми до цього доживемо — із нашими заводами.

Тому не поспішайте з екскурсією на коксохім і не поспішайте захоплюватися прекрасними білосніжними хмарами, що велично пливуть над степовими просторами та міськими кварталами. Не варто.