Даєш квіткову революцію?!

Но это терновый

геройский венец —

Идти одному против смрада,

а тут — бубенец

и второй бубенец —

уже получается стадо.

Є.Євтушенко.
«Под кожей статуи Свободы»

На тлі різноманітних революцій, від Великої жовтневої до науково-технічної, одна стоїть окремо, хоча згадують про неї не так часто. Вершилася вона не руками політиків і не багнетами класових антагоністів. Не «заюшила кров’ю рідну землю за справедливу справу» і не викликала переворот у світі нових технологій. Тихо простуючи босими ногами, дзеленькаючи дзвіночком, обплітаючи бісером і заманюючи у сфери нірвани, квіткова революція привела в цей світ хіпі. А разом із ними змінила свідомість і світогляд наступних поколінь.

Хто першим сказав «хай, піпл!», сплів із бісеру фенєчку, пов’язав на голову «хайратник»? Історія, мов скупа міщанка, приховує ці подробиці.

Кажуть, що день народження слова hippie припадає на 22 квітня 1964 р. Так у передачі одного з нью-йоркських телеканалів назвали групу довговолосих людей у затертих джинсах, які протестували проти в’єтнамської війни. Назва була зневажливою, щось на кшталт «розумники» (тоді поширеним був вислів to be hip, що означає «бути в курсі», «просікати»). Тенденція, одначе: минули роки, і хтось обізвав нових молодих бунтарів покидьками — так з’явилися брудні панки...

Втім, відомі нам і інші етимологічні версії. Відповідно до першої, «хіпі» — похідне від слова happy, тобто «щасливий». Згідно з другою — від латинського hypochondria (хвороблива недовірливість, химерний стан меланхолії). Може здатися, що ці версії суперечать одна одній. Як людина може бути одночасно в депресії і щасливою? А це яскравий приклад єднання протилежностей — хіпі щасливий у своїй вигаданій країні мрій і фантазій, хоча зовнішньому світові може здаватися потайним і пригніченим...

Хіпувати — доля тих, кому «ще немає тридцяти». Джон Апдайк у своєму романі «Іствікські відьми», описуючи одного зі своїх героїв, дав таку характеристику хіпі: «...він був занадто старий, аби стати солдатом руху погромників вітрин і курців ЛСД, і це посилювало його неприкаяність...»

Начепивши строгі окуляри-половинки і проаналізувавши історію розвитку хіпівського руху, ми помітимо певну циклічність в активності цієї контркультури. Почалося все в далекі для сучасного покоління шістдесяті. Світ настільки виснажився у бездумних світових війнах, що післявоєнна молодь зі зневагою й відчуженням ставилася до мілітаристів. Уряди США й СРСР нагнітали обстановку, намагаючись зіштовхнути свої народи у жорстке протистояння. Та, як відомо, стиснута пружина має погану звичку — розпрямлятися з подвійною силою. Холодна війна, Карибська криза, зрештою — американське вторгнення у В’єтнам: саме тут і знялася хвиля антивоєнного руху. «Make love, not war!» — закликали довговолосі дівчата, вставляючи квіти в дула автоматів. Пригадуються кадри зі знаменитого фільму «Форест Гамп»: площа перед Білим домом, величезний строкатий натовп і вигуки: «А бачили ми вашу війну...» Хто зібрав цей натовп, хто напоумив їх вийти на пікетування? Імена затерті іржавим «пацифіком» на сторінках підручників. Залишилися спогади очевидців про масову втечу до комун, вільні поселення хіпі за межами міст, довгі удави-марші перед приміщеннями урядів і вечірнє вдихання марихуани.

Чому американське суспільство заохочувало ледарів і романтиків вільного життя? Ще один парадокс. Напевно, індустріально розвинена держава може дозволити собі таку розкіш, як свободу дій молоді. Доки хтось працює, інші сидять на брудному асфальті, затягуються «травичкою» і тихенько бубонять собі під ніс про мир і свободу. Не те щоб до хіпі ставилися вороже, як, наприклад, у Радянському Союзі, — їм радше відвели роль зовнішніх подразників. «Волосаті» не заперечували і за повною програмою відтягувалися в антивоєнних маршах та антидядькосемівських комунах, роз’їжджали в розмальованих мікроавтобусах по ситих американських містечках, шокуючи добропорядних жителів усілякими витівками. Ідея, поширена серед хіпарів того часу, — живи собі на втіху, не заважаючи насолоджуватися життям іншим. Знову парадокс: спільнота, що називала себе контркультурою «світу грошей і обивательства», жила за рахунок цього «брудного» світу.

У досконалому світі, про який мріяли перші хіпі, не було насильства, брехливих міфів про комфорт, гроші й нескінченне споживання. Хіпі ламали стіни звичних американських стереотипів про міцну сім’ю, надійну роботу і теплий дім. Стіни — «це те, що відгороджує не світ від нас, а радше навпаки — нас від світу». Злитися з природою і зрозуміти, які ми всередині, під товстим шаром документів, номерів, квитанцій, ганчір’я й косметики... Захоплення східною містикою і медитаціями вабило хіпі в глибини свідомості, тоді як між ними і зовнішнім світом зводилася стіна. Але всередині неформальної спільноти стіни не були потрібні. Один «волосатий» міг не соромлячись попросити в іншого допомоги, і неодмінно отримав би її. Розширення свідомості передбачало не лише самопізнання, а й пізнання іншого як себе. Хоча інколи для досягнення цієї мети обирали не найкращі засоби. Майже вся перша хвиля американських хіпі вимерла від передозувань наркотиків і самогубств. Чисті ідеї — «Мир в усьому світі» і «Ні — війні! Так — квітам!» — перетворилися на пастку для мільйонів ідеалістів...

У 1970-х захоплення хіпуванням поволі спадає, випускаючи на сцену більш агресивних і епатажних панків. Друга хвиля «хіпівства» накотила наприкінці 80-х, коли світ відчув перемогу капіталізму. «Ні світовій глобалізації!» — крізь дим растаманських люльок пронеслося світом. І знову виник рух — неохіпі, який проіснував лише років п’ять. Залишив він по собі спогади про перших неформалів СНД і переспівування рядків із Pink Floyd. Можна сказати, що це був етап виникнення активного хіпівського руху у країнах Східної Європи, які знудьгувалися за джинсами й дешевою мораллю країн Заходу. Так подобалося говорити «бег» замість «наплічник» або «тікети» замість «квитки»... Тих, хто належав до другої хвилі, тепер називають «олдовими» хіпі, тобто старими й досвідченими. Ідеї здебільшого зберегли колишній характер — мир, ненасильство і вільне кохання. Ось тільки суспільство з його проблемами було для неохіпі не те що фіолетове, а зовсім прозоре, до стану лампочки. У 1993—95 роках зародився «неформальний рух» — спільнота рок- і фолкмузикантів, яка дистанціювалася від негараздів і клопотів соціуму й водночас живила свої пісні цією реальністю.

Третя хвиля хіпі, що підняла волосаті голови на «рубіконі нового тисячоліття», настільки відрізняється від батьків-засновників, що важко повірити. Головне гасло «Світу — мир, за будь-яку ціну!», стиль одягу найчастіше — мілітарі, плюс прапор із зображенням Че Гевари. Ці новітні хіпі становлять помірковане крило антиглобалістичного фронту. Вони можуть лягти під танки і «маршем миру» піти на поліцейський заслін. Як і колись, це молодь від 18 до 30. І мета у них, хоч як це дивно, та ж сама — змінити світ на краще. Та все-таки щось змінилося. Сучасні європейські й американські хіпі навчилися на помилках батьків. Ні — наркотикам і бездумним статевим стосункам, головне — мир. Урятувати саме життя, цілісність цієї планети серед релігійних, національних і політичних розбіжностей. Правда ж, звучить наївно й ідеалістично? А як іще можна думати у двадцять років, коли точно знаєш, що тобі відомий шлях до істини?

Чи були перші хіпі, по суті, такими ж борцями й бунтарями? Визнаймо чесно: інколи за їхніми миролюбними утопічними ідеями приховувалися звичайна нереалізованість у житті, закомплексованість і тотальна байдужість. Більшість їх були просто ледарями, жебраками й бродягами. Так і канула в небуття перша хвиля — ті остаточно сіли на наркотики, ті прийняли суспільну мораль і стали такими ж споживачами, як і всі.

Інша річ — радянські хіпарі. Багато їх серйозно постраждали від тоталітарного режиму, і хіпарство стало для них засобом боротьби. Як кіч, як спосіб плисти проти течії, як самовираження через протест — жорсткий, не прикрашений світлими ідеями. Хіпі, що пригноблені життям і не виголошують світлих пророцтв. У служителів Системи вони викликали, щонайменше, ідіосинкразію...

Яскрава сторінка у житті вітчизняних «волосатих» — проведення масштабних фестивалів за суворими правилами: не пити, не вживати наркотиків і не впадати в розпусту. Так звані веселки, тобто сходини хіпі, мали одну мету — внутрішнє самопізнання і духовне спілкування однодумців. Саме ці хіпі, які подорожували автостопом у Казахстан, грали не на сцені, а на вулицях, залишили сучасникам ідеї пацифізму у своїх піснях...

Серед музикантів часів перебудови ходив жарт: «Коли з’явився перший міліціонер? Приблизно тоді ж, коли на Красній площі розпустив волосся перший хіпі». А як розпустив — тут його й пов’язали.

Сьогодні за довге волосся і квітчасту сорочку нікому не заламують руки й не садять на п’ятнадцять діб. Та й ідеї хіпі, що колись викликали справжню революцію, — заперечення суспільства, основ держави, власності, антиглобалізм, ненасильство, вільне кохання, терпимість до нетрадиційних сексуальних орієнтацій та расових відмінностей, любов до природи й природності, — сучасною людиною сприймаються як цілком звичайні. Неначе й система впала, ось вона — справжня свобода. Роби що заманеться! Чому ж ти знову чіпляєш на шию «ксивник» і граєш бунтарські пісеньки? Чого тобі бракує тепер, самотній «незалежний» хіпі? А чи твоя поява у ХХІ столітті — черговий виток моди, як подерті джинси на фотомоделях?

Та ні, мабуть. Справжній хіпі виростає з ідей та відчуттів і лише потім обростає фенєчками, пір’ям, дзвіночками й дірками на джинсах. А вихідне почуття, яке породило перших хіпі і примушує сучасну молодь звертатися до призабутого образу «дитини квітів», — тотальне розчарування в навколишній дійсності. Так, нинішнє суспільство строкате, і хіпі в ньому вже не особливо вирізняються. Та хіба в сучасному світі стало менше проблем?

Хіпі не помирають — вони просто перестають дзеленчати. Але досі, як і колись, упізнають одне одного в натовпі й досі незгодні зі споживацтвом, сірістю та безглуздям цього світу. Як же вони живуть? А дуже просто: відпрацював своє — і біжи на вулицю, повз пропахлі бензином автостоянки, повз прошиті ненавистю черги, повз різнокольорові натовпи «майданів» за околицю міста. Подалі від «картонного Вавилона» з його кризами, страйками, виборами й вершенням доль націй. Річкам і лісам однаково, хто наступний підніме ціни на газ...