Чукотський гамбіт

Останнім часом Російську православну церкву переслідують політичні невдачі. Навіть остання велика перемога — об’єднання з РПЦЗ (що викликало черговий розкол у РПЦЗ, але кого цікавить доля індіанця?) записане в актив В.Путіна, а не власне керівництва РПЦ. Фактичне виключення з процесу переговорів між католицькою і православною церквами, поступове віддаляння Української ПЦ і претензії Вселенського патріарха на Україну як канонічну територію, зміцнення праворадикальних настроїв у самій РПЦ. А тут ще війна Росії з Грузією поставила РПЦ у надзвичайно складне становище: з одного боку — не годиться вдавати, що не схвалюєш політики Кремля, з іншого — Грузинська православна церква — стратегічний партнер РПЦ у міжправославному діалозі. Тепер же її провокує не тільки політика власної держави, яка звикла отримувати церковний «одобрямс» на будь-які свої ініціативи, а й єпархії, що відпали від Грузинської ПЦ, побачивши в російсько-грузинському конфлікті можливість упорядкувати свій канонічний статус шляхом переходу під юрисдикцію Московської патріархії.

На такому тлі «деякі проблеми» у РПЦ набувають характеру кризи. Висловлювання єпископа Чукотського й Анадирського Діоміда чи демонстративна поведінка пензенських затворників набувають воістину апокаліпсичного звучання. Зрештою, якби ґрунт не був готовий прийняти це насіння, звернення єпископа Діоміда вже було б забуте. Як і сам бунтівний єпископ.

Напруга у відносинах єпископа Діоміда з Московською патріархією — історія завдовжки ось уже півтора року. Розпочалася вона зі звернення, прийнятого вірними Анадирсько-Чукотської єпархії і підписаного правлячим єпископом. «Обращение ко всем архипастырям, пастырям, клирикам, монашествующим и всем верным чадам Святой Православной Церкви» уперше було опубліковане в лютому 2007 р. на сайті «Русь православная» і містило різку критику на адресу керівництва РПЦ. Зокрема йшлося про екуменізм, підпорядкування церковної влади світській і згоду з нинішньою антинародною політикою, згоду з глобалізацією, демократією, визнання влади «світового масонського уряду», нехтування принципом соборності.

Оскільки звернення прозвучало напередодні об’єднання РПЦ та РПЦЗ і представляло думку про РПЦ того крила РПЦЗ, яке було проти об’єднання, єпископа спочатку звинуватили в провокації з метою зриву цього надважливого урядового проекту. Митрополит Кирило висловився в тому сенсі, що за цим зверненням стоять певні політичні сили, які «поки що в тіні». Далі ніхто не зазирав, сподіваючись, що після об’єднання «провокаціям» настане край, а «ті, хто в тіні» або самі заспокояться, або їх заспокоять.

Та ба. З часу оприлюднення свого звернення єпископ Діомід не втрачав жодної нагоди вказати своєму московському начальству і всій православній громадськості на неподобства, що кояться. Хоч як дивно, чаша терпіння Московської патріархії, яка ніколи не вирізнялася особливою глибиною, цього разу наповнювалася дуже довго. Рішення про запобіжні заходи ухвалили тільки в червні нинішнього року. І ухвалили досить дивно: спочатку архієреї вирішили не передавати справу Церковному суду, як це мало бути, потім собор виніс рішення про «відстрочене» позбавлення сану, а Священний синод заборонив Діоміда в єпископському служінні. Відповідь із Чукотки була досить лаконічна: рішень цих єпископ не визнав, а на позбавлення відповів анафемою, якій піддав патріарха Алексія і митрополита Кирила. Здавалося б, після всього цього в Московської патріархії немає жодної причини відкладати рішення не тільки про позбавлення сану, а й про більш жорсткі дисциплінарні заходи — аж до відлучення від церкви. Але ні. Собор, на якому рішення мало бути прийняте, все відкладається.

По-суті, у зверненні єпископа Діоміда не сказано нічого принципово нового й такого, що потрясло б основи суспільства. Монархічні ідеї в Росії знову в моді як у церкві, так і в політичній демагогії. Глобалізація та пов’язані з нею монстри на кшталт ІНПП давно затавровані. Демократичні процедури — формальність. А про зрощування церковної та світської влади й необхідність Помісного собору вже давно твердять «церковні дисиденти» на кшталт Гліба Якуніна. У зв’язку з цією відсутністю нового та наявністю не характерного для єпископа Діоміда стилю написання й системності викладу роблять припущення, що авторство не належить чукотському єпископу. Хто ж він, автор? Тут думки розходяться. Одні кивають у бік Кремля, який не готовий однозначно підтримати, але не хоче й остаточно поховати «Проект Росія». Інші вказують підборіддями чи не в прямо протилежний бік, натякаючи на диверсію з боку частини РПЦЗ, «яка не примкнула» —надто вже схожі в них ідеї. На користь кремлівської участі свідчить дивна нерішучість РПЦ, а також те, що єпископ Діомед, як і раніше, живіший за всіх живих і «переслідуваний» рівно настільки, наскільки це привертає до нього увагу громадськості, але водночас не заважає працювати. Власні промови єпископа з приводу цього досить суперечливі. То він пропонує поміркувати над тим, що гоніння на нього — замовлення російського уряду. То лаштується до Москви, де спеціально для нього нібито буде побудовано храм чи навіть монастир.

Черговий виток «справи Діоміда» як навмисне збігся з поминками митрополита Никодима (Ротова) — одного з найвидатніших діячів РПЦ радянської епохи. По-суті, всі ті закиди, що висуваються на адресу нинішнього керівництва РПЦ з боку єпископа Діоміда та його послідовників, — це закиди в «никодимівщині». Оскільки при кермі нині стоять «пташенята гнізда» Никодимового та їхні вихованці. Основний урок Никодима — уміння співпрацювати з владою, хоч би якою репресивною вона була, уміння знаходити компроміс і взаємовигідні рішення. Питання про те, наскільки це правильна позиція для церкви, залишається спірним. Одні вважають, що такі люди «врятували церкву» у період войовничого атеїзму. Інші схиляються до думки, що краще бути церкві гнаною, піти в катакомби і через гоніння очищатися, залишаючись вірною істині. Зрештою, перший шлях може виродитися в політичне лукавство, другий — у фанатичний фундаменталізм. Що ми й можемо нині спостерігати в російському православ’ї, розтягнутому між полюсами «митрополит Кирило» — «єпископ Діомід».

Саме постать митрополита Смоленського й Калінінград­ського Кирила (Гундяєва), глави відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, може стати ключем до розуміння того, що відбувається на рівні «високої політики». Митрополит Кирило — голос РПЦ. Він популярний у публіки, в коридорах влади, у представників великого бізнесу, в журналістів — і це все не тільки в Росії. Можливо, надто популярний. І коли, у зв’язку з поганим станом здоров’я патріарха Алексія, порушується питання наступника, нікого не дивує, що номером один у списку значиться саме митрополит Кирило.

Керівництво РПЦ традиційно старається на ниві ідеології «нової Росії». Однак часи змінюються, генеральна лінія хитається, і керівництво РПЦ, що діє в рамках «никодимівської» док­трини, змушене хитатися разом із нею. Були часи, коли лідери РПЦ мусили демонструвати публічність і відкритість, готовність до різноманітних діалогів, консенсусів та ревізій. Це було необхідно у плані формування нового іміджу Росії: духовної, з власними традиціями, але водночас — країни «європейського вибору». Згодом про цей вибір забули. І натомість виросла нова ідеологема — «власний шлях». Який чим далі, тим більше й демонстративніше розходиться з європейським.

Характерно, що саме з ім’ям митрополита Кирила були пов’язані хитання в РПЦ. Він очолює ВВЦЗ із 1989 р. Під його керівництвом розроблялися дуже прогресивні, як для РПЦ, «Основи соціальної концепції». Втім, услід за цим документом було вироблено альтернативну «православно-російську» Декларацію прав людини. А невдовзі митрополит Кирило став просувати тези «Москва — Третій Рим», а його підлеглі тим часом формулюють духовні основи «власного шляху» Росії і вголос заявляють, що «західний шлях — це вектор, який веде в нікуди».

Однак річ у тому, що доктрині «власного шляху» набагато більше, ніж митрополит Кирило, відповідає єпископ Діомід, церковний «начальник Чукотки». Вочевидь, час вимагає зміни еліт не тільки у світській владі Росії. І навіть якщо кремлівська влада поки що не готова, спираючись на «глас народу» від єпископа Діоміда, зовсім відмовитися від «єресі демократії», то можна принаймні тримати такого собі домашнього «православного фундаменталіста». Адже це чудова можливість очолити те, що неможливо зупинити. «Продіомідівський рух» — це вам не «марші незгодних» із невиразними й не зрозумілими простому народові інтелектуалами на чолі. Це рух «від землі», сповнений ненависті до пропагованого через ЗМІ світу, «що зажерся». Добре, коли в погано сформульованого, ірраціонального протесту, здатного прорватися, як нарив, у будь-який момент, є правильно мотивований лідер. Це, крім єпископа Діоміда, — добрий спосіб тримати в шорах митрополита Кирила. Все це разом, можливо, спонукає російську владу зробити паузу й подивитися, як розвиватимуться події. «Проект Діомід» усе ще в стадії розробки.

Але, крім рівня політичних інтриг і мотивів, є й ще один — той, котрий стосується «мас, які вже не можуть жити як раніше». До цих мас насамперед зараховують жителів бідної російської глибинки, таких собі «марновірних православних», ласих на апокаліпсичну риторику і готових звинуватити у своєму убозтві будь-яке «вселенське зло», на яке їм досить авторитетно вкажуть. Загалом, саме таку паству, яку послідовно вигодовувала РПЦ — як до революції, так і тепер. Паству, якій підсовують у церковних книжкових крамницях, замість розумно укладених катехізисів для початківців та богословської літератури для «просунутих», заплутані наставляння про «побожну поведінку в церкві» впереміж із конспірологічним маренням про «масонську змову» та відвертою антисемітською дурницею. Поряд із невисоким освітнім цензом священства і послідовною боротьбою зі священиками, які порушують цю традицію, керівництво РПЦ має по-своєму ідеальну ситуацію «на місцях»: темними й убогими керувати простіше. Проблема лише в тому, що й важіль управління легше перехопити: ті, хто у 20—30-х роках підривав церкви та розоряв монастирі, були переважно вихованцями «традиційного православ’я» і випускниками церковно-парафіяльних шкіл.

Однак було б наївно стверджувати, що послідовники єпископа Діоміда — це тільки неграмотний «люмпен» і напівправославний «совок». І до єпископа Діоміда було вдосталь марновірного галасу з приводу «сатанинських чисел» ІНПП, «розтлінного Інтернету», «масонської змови» екуменізму, за які нікого не відлучали, не зчиняли скандалів, використовували у внутрішній церковно-дер­жавній торгівлі. Навіть пензенські затворники у своїй «акції протесту» були представлені, швидше, як божевільні, ніж як заколотники. Всьому цьому бракувало двох речей: лідера та раціонального зерна, яке привабило б (або хоча б похитнуло) не тільки й не стільки babushkas, скільки розсудливу й дієздатну частину церкви. Таким лідером став єпископ Чукотський і Анадирський, а раціональним зерном — питання про сергіанську єресь і Помісний собор. Сила єпископа Діоміда, хоч як це дивно, виявилася в правді: верхівка РПЦ справді дуже вже демонстративно співпрацює з Кремлем, заодно вирішуючи власні політичні та фінансові питання, а від практики Помісних соборів відмовилася так рішуче, що навіть спробувала (до речі, той-таки митрополит Кирило) навіть поправку відповідну до Статуту РПЦ протягнути. І в самій РПЦ, і ще більше в РПЦЗ — як серед священиків, так і серед мирян — є досить багато незгодних із такою політикою. І на них деякі аргументи єпископа Діоміда не можуть не справити враження. З інших же питань можна сперечатися й шукати компроміс. Саме це дає право особливо песимістично налаштованим спостерігачам віщувати РПЦ «новий старообрядницький розкол».

А ще, як кажуть в анекдоті, «бувають і просто сни». Єпископ Діомід справді може виявитися «нічиїм проектом». Людиною по-своєму чесною — яка висловила власну думку і знайшла підтримку. Зрештою, чого Діоміду боятися? Він вже й так на Чукотці — далі не зашлють.