Чому я повернувся в Україну. Погляд на українські проблеми очима колишнього іммігранта

Ми з дружиною повернулися в Україну понад рік тому. Головною зовнішньою причиною повернення є батьки. Я тягнув їх у Канаду — вони відмовились. І правильно зробили, адже немолоді дерева не пересаджують. Важливим фактором повернення були також канадські проблеми, які, на щастя, ще не є українськими, але за рівнем шкідливості цілком із ними порівнянні. Жорсткий клімат: різкий перепад температур, часті урагани, навіть смерчі і т. ін. Проблема одностатевих стосунків. Наприклад, від знайомого білоруса дружина пішла до жінки, полишивши дітей на нього. А до дев’ятирічного сина мого товариша у школі підійшов учитель і сказав: «Я бачу, ти більше тримаєшся хлопців, приходь після уроків у наш клуб (гей-), ми допоможемо тобі». І приятель (православний) миттєво перевів дитину в католицьку школу (православної не було).

Модифіковані продукти харчування, які спричиняють надмірну вагу, — теж проблема. Одне з перших моїх досягнень після повернення з Канади — це втрата 15 кг ваги за три місяці без істотної зміни способу життя та кулінарних уподобань. Цей список можна продовжувати. Але не це є метою статті.

Канадська настоянка
на українському корінні

Рішення про повернення все ж таки внутрішнє. Ми з дружиною пройшли в Канаді школу життя. Там нас учили жити й думати по-канадському. Нас учили, як треба правильно подати себе на інтерв’ю при прийомі на роботу. Нас учили, що відповісти на запитання «Чому ви поїхали зі своєї країни?» словами «Тому що там погано» – рівнозначне провалові інтерв’ю. Як ти можеш бути хорошим, коли твоя країна погана! Нас учили відповідати правильно: «На моїй батьківщині зараз тимчасові труднощі». Це зрозуміло, оскільки у всіх вони є. Нас учили пишатися Канадою і всім канадським. Як, наприклад, у рекламі пива під час останнього фіналу кубка Стенлі, в якій молодий хлопець каже: «Ви знаєте, чому я не ношу італійського одягу, не користуюся нічим американським і т.д., і чому я п’ю канадське пиво? — Тому що я канадець» (от якби в нас Кличко чи Шевченко так сказали в рекламі українського пива). Але цю канадську науку ми вивчали, стоячи на українському корінні. Мої батьки – не канадці, дітей у Канаді я не мав і добре пам’ятаю, з чого починається Моя Вітчизна.

Я спостерігав, як дехто змінював прізвища та імена на канадські, намагався говорити рідною мовою з канадським акцентом. Я відмовився від цього, хоча мій працедавець запрошував до мене в офіс викладача англійської, аби той виправив мій акцент. Я старанно вчився, але вдома з акцентом не розмовляв. Багато різних людей називали мене Террі, і я їх виправляв: моє ім’я Тарас. Бо чоловік, який був Тарасом, а став Террі, має відмовитися від свого минулого, пов’язаного з Тарасом, і скласти легенду про Террі. Мене багато разів називали росіянином, але я говорив: «Ні. Я українець». Мені відказували, що росіяни й українці — одне й те ж саме. А я, наприклад, французу відповідав: «Точнісінько так, як французи й англійці – одне й те саме».

Я бачив, яку зневагу викликають в іноземців люди, котрі не поважають власний народ або своє ім’я. І в свідомості вибудовувався послідовний ланцюг: запит навколишнього середовища — відповідь власному ЕГО, якому не відповісти неможливо, яке обдурити не можна і задовольнити також. Так я підійшов до питання: чому ти не вдома, не на Батьківщині?! Через такий психологічний ланцюг рано чи пізно проходять усі іммігранти. Відмова відповідати власному ЕГО закінчується самонавіюванням, пошуком та читанням негативної інформації про Україну, підбором друзів за принципом «ми поїхали з України, тому що там погано, і не жалкуємо, бо зараз там ще гірше». Інакше буде депресія, замучить ностальгія — чи не так, товариші іммігранти? Ми, наприклад, в Україну літали двічі на рік, замість Гаваїв та Мексики.

З другого боку, ми з дружиною досягли певної вершини у своєму житті. Вона працювала мікробіологом в Envirotest Laboratories (приватній компанії, яка займається тестуванням води, їжі; по-нашому – санепідемстанція), отримала вищу кваліфікацію, і її там поважали. Я досяг межі кар’єри у своїй компанії — MacMor Industries — начальник комп’ютерного відділу. Далі нам треба було йти навчатися або шукати місця менеджерів у більших компаніях. Крім того, я почав власну справу. Спочатку це були комп’ютерні послуги. У стислий термін ми з партнером (він же мій бос) вийшли на непогані контракти. Але він отримав добру позицію в іншій фірмі, умовою роботи в якій була заборона займатися власним комп’ютерним бізнесом. Мене нікому було прикривати на основній роботі, тож зрештою ми змушені були продати цей бізнес.

Таким чином ми підійшли до життєвого перехрестя. Ще трохи – і можливість вибору зникла б. Я вирішив спробувати. Подав заяву про звільнення в липні 2004-го.

Друга імміграція

У жовтні 2004 року я приїхав до Києва. Дружина залишилася у Вінніпезі. Перший місяць ходив у гості до родичів, друзів — усе було рожево. Потім почалося похмілля, виникло відчуття незатребуваності. Необхідно було чимось займатися. Переїзд до України виявився для мене другою імміграцією. Я вивчав Київ, магазини, держконтори, знайомився з людьми — все спочатку. Кожна дрібниця для мене була проблемою. Я з болем сприймав уроки української дійсності: «розвод» у фірмовому автоцентрі (про це я забув у Канаді), звичайне повсякденне хамство (від якого відвик) і таке інше. Одне слово, я був на межі. Аж тут – 25 листопада. Я пішов на Майдан і «захворів» ним, поставивши собі орієнтир: якщо ми програємо, то в Україні мені нічого робити. І я присвятив себе Майдану, брався за будь-яку роботу: від скандування до хрипоти та нічних чергувань – до роботи з «донецькими» та в охороні. Від підвезення сумок з їжею на Майдан до організації «громадської приймальні» в Будинку профспілок і роботи в «гарячій лінії» на Подолі. Я не жалів себе — хворів, вичухувався, знову «рвався в бій». Наша перемога зробила мій вибір. У мене з’явилася надія. Після революції я поїхав по дружину в Канаду. Ми продавали речі, зустрічалися з друзями. Ви б бачили їхні очі, коли я розповідав про революцію. Всі бажали бути на моєму місці в Києві. В лютому ми повернулися на Батьківщину…

Між двома світами

Минув рік. Зараз уже якось пристосувався жити й працювати в умовах постсовєтизму: навчився кланятися клеркам, казати «здрастє» та «дякую», не сподіваючись на відповідь. Порівнюючи два світи, я зробив для себе такий висновок: Україна 70 років була в совєтській зоні, отож усі правила й норми життя тут розроблені людьми, які в ній виросли. Злочинців у нашому суспільстві близько відсотка. Відповідно, 99 відсотків — законослухняні люди. Тоді чому в нас норми життя розраховані переважно на злочинців? Поясню, чому я так вважаю, на прикладах.

Тут на кожну людину дивляться як на потенційного злочинця: довідку треба брати на довідку. В Канаді я не бачив нотаріуса — людям там довіряють. Тут без нього не дихнеш. У Канаді немає МРЕО. Довіреність на керування автомобілем там не потрібна. Реєстрацією транспортних засобів, як і видачею номерів, займаються страхові компанії. Оформлення купівлі-продажу забирає десять хвилин, враховуючи чергу. Обов’язкового технічного огляду не існує, тобто й талони техогляду непотрібні. Кожна людина, котра має право керувати автомобілем, може без будь-якого державного контролю дати своє авто іншій людині й відповідає за технічну безпеку своєї машини сама. Малий та середній бізнес не користується печатками, він базується на слові. Дав його — дотримуйся, а ні – йди геть із бізнесу. Так, «кидали» цим користуються, але канадське суспільство не бажає через це жити в тюрмі. Якщо ваш бізнес в Україні «кинули» на 100 доларів, чи будете ви судитися з «кидалою»? Ви просто постараєтеся забути про це і занесете шахрая з його фірмою до чорного списку, поділившись інформацією з іншими. Так само роблять канадці. Легальний механізм повернення грошей там існує, але при шкоді до 1000 доларів вдаватися до нього невигідно.

Щоб відкрити бізнес-рахунок в українському банку, я витратив п’ять годин (поки зібрав усі «довідки, відбитки пальців та аналізи», завірені нотаріусами). В Канаді — 15 хвилин. У магазинах там крадуть речей не менше, ніж у нас, бо людина що там, що тут — однаково грішна. Але там у магазинах (і не лише) всі службовці до тебе всміхаються, вітають тебе. Для нас це дико? В Україні за президентство, місця в парламенті та місцевих радах борються колишні зеки. Там це виключено.

У Канаді податки збирає тільки податкова. Перших три роки бізнес може бути неприбутковим. Якщо оборот за квартал не перевершує 25 тисяч доларів, то реєструвати його в податковій непотрібно, відповідно – нічого й декларувати. Якщо ж треба, то податкова декларація для бізнесу дуже проста — сторінка, вдвічі менша за розміром від стандартної А4, заповнити яку можна по Інтернету. Звіт у бізнесі здається або раз на місяць, раз на два місяці, раз на квартал, на півроку або раз на рік — це підприємець вибирає сам, і все. Реєстрація та сплати у фонди – необов’язкові. Це зручно для найнятих працівників. У нас — чотири фонди, податкова, статуправління, штрафи більші, ніж у Канаді. Місцева система контролю над бізнесами розписана до найменших дрібничок і нагадує прокрустове ложе. Наприклад, якщо в мене не пішла діяльність, зареєстрована в усіх вищезгаданих органах, і я хочу зайнятися чимось іншим, то відразу маю пройти перереєстрацію. Інакше — штраф. А якщо й те не піде? Канадська держава цього не робить (мабуть, грошей не має) — головне, щоб сплачував податки.

Я інвестував гроші в українську економіку, сплачую податки, створив тут робочі місця, але не відчуваю бодай краплі поваги в цих установах. Нещодавно в мене в Україні народилася донька, і я почав збирати довідки, щоб отримати 8,5 тисяч гривень. У Канаді від дня народження дитини до виповнення їй 16 років батькам доплачують. Сума доплат становить тисячу з гаком доларів на місяць у перший рік після народження дитини й поступово зменшується. При цьому батькам не потрібно щось комусь доводити. Факт народження дитини, хто батьки тощо фіксується в пологовому будинку, потім через комп’ютерні мережі державні чиновники розповсюджують цю інформацію по всіх відповідних фондах та установах. І породілля відразу ж поштою отримує грошові чеки на дитину. В Україні я і мої близькі витратили понад 70 годин свого часу, аби зібрати всі ці довідки, які, по суті, є міжвідомчими й мені зовсім непотрібні. Тоді чому ж ці чиновники за зарплату, нараховану з моїх податків, самі не ходять і не збирають необхідні їм (не мені) довідки?

В державних установах Канади перерви на обід для прийому клієнтів не існує. У нас у кожній установі свій час на обід. У будь-якій установі там тебе зустрічає секретар-координатор, який визначає питання і, якщо воно нескладне, викликає клерка, що миттєво його розв’яже. В іншому випадку координатор відішле запит відповідному чиновнику, який після вивчення твого питання за кілька годин або днів зв’яжеться з тобою, щоб його розв’язати. А що в нас? Недавно в одній держустанові на мої волання керуватися здоровим глуздом службовець відказав: «У своїй роботі ми керуємося не здоровим глуздом, а законами».

«Найму людину з бажанням працювати»

Що в Україні об’єктивно краще, ніж у Канаді або США, — то це клімат. Моїм першим враженням після повернення було: тут погуляло якесь лихоліття. Ураган, буревій або ще якесь природне лихо — це норма в Північній Америці. Але вони за кілька місяців усе відновлюють і роблять навіть краще. А нам треба один раз побудувати й жити. Здається, якби нашу дійсність перенести до Північної Америки, то вони б за півроку все налагодили й відбудували. Тобто наша проблема не в нафті, не в Росії, а в нас самих, у нашій свідомості.

Тут не рідкість почути: «суперпрофесіонал», «справжня легенда» і т. ін. В Канаді такі обороти не поширені. Тому що там легенда — це вже легенда, і непотрібно додавати «справжня». Те ж саме і щодо фахівця. В нас це звучить усюди: «стовідсоткова правда», «справжній вчитель», «справжній університет» і т.д. І коріння цього явища, на мій погляд, у корупції (в перекладі з англ.: гнилизна, зіпсутість).

Тривалий час я не розумів, чому люди в Україні такі марновірні. Там теж це є, але на порядок менше. І ось до якого висновку дійшов. У нас, наприклад, коли віддаєш машину в ремонт у найфірмовішу автомайстерню до справжніх суперпрофесіоналів, то не маєш впевненості, що назад отримаєш її у не гіршому стані, ніж віддав. Отож, починаєш переживати: щоб ні тобі, ні машині, ні супермайстру ніхто не наврочив, псування не навів, чорна кішка дорогу не перейшла. При цьому обов’язково треба постукати по дереву, сплюнути через плече і таке інше.

Мене дивує мовне питання в Україні. Для освіченої людини — це не проблема. Я, наприклад, більш-менш володію чотирма мовами. Це проблема для тих, хто не здатен вивчити українську мову, для справжніх двієчників. Давайте проведемо дослідження в школах — чи бажають діти вчити хімію або фізику. Я думаю, не менше 60% скажуть – «не бажаємо». Тоді, керуючись логікою дорослих двієчників, треба провести референдум у школах і за прогнозованими результатами скасувати в них обов’язкове вивчення фізики та хімії. Бо справді, навіщо дітям хімія або фізика на базарах? Це шлях на пальму.

І останнє здивування. Нещодавно був в одному з центрів зайнятості і прочитав оголошення роботодавців: «Найму людину з бажанням працювати». Як це актуально в Україні, і як незрозуміло в Канаді! На мою думку, продуктивність праці в Україні разів у вісім нижча, ніж там. Причина не лише в сучасному обладнанні. До речі, в Києві держустанови або підприємства обладнані не гірше за канадські. І, мабуть, не в зарплаті проблема, зважаючи на кількість нових авто в Києві. І люди недурні й неледачі. Але чогось бракує. Тут буде доречним приклад. У Торонто реєстрацію на посадку 500 пасажирів у літак проводять два службовці й роблять це за 40 хвилин. У франкфуртському аеропорту ту ж саму роботу виконують п‘ять службовців за півтори години. Чому? Тому що німці працюють із клавіатурою двома пальцями, дивлячись на клавіатуру, а канадці — десятьма, на клавіатуру не дивлячись. До речі, в Канаді всі, чия праця пов’язана з клавіатурою (чи то продавець, чи то міністр), так роблять. Думаю, дуже часто наші люди, в тому числі керівники, просто не знають, як працювати продуктивно і як заробляти багато (ще більше).

Напевно, в наших проблемах винне радянське минуле: тоталітарний режим, голодомори. Люди виживали в тюремних умовах і якщо викарабкувались, то не разом, а поодинці. Таким чином ми, українці, перестали бачити одне в одному людину й поважати її. Це простежується в нашому повсякденні від самого низу до самої верхівки.

***

І все ж таки я не жалкую, що повернувся. В результаті революції, на мій погляд, українці розмотали у своїй свідомості ще 20 років тієї тюрми. Ми почали поважати себе і собі подібних. У державі потроху створюється громадянське суспільство — основа некорупційної (не гнилої) влади. Українська економіка перетворюється на ринкову. Взимку 2005 року я витратив 100 годин на реєстрацію юрособи, а влітку на це пішло вже лише 10 (принцип єдиного вікна). У Канаді це забирало годину. Дуже багато зроблено впродовж останнього року. Але хочеться більше, хочеться сьогодні, хочеться як у кращих країнах світу. Та все ж таки не варто забувати, що те, чого Канада досягла за сотню з гаком років, ми робимо за десятки.

В Україні дуже цікаво. Мене, як і багатьох інших, більше турбують внутрішні питання, аніж світові. Років сім тому, по-моєму, було навпаки — ми жили московськими проблемами. Телебачення тут строкатіше, ніж американське, канадське або російське. Тут новини щодня. Тут хохмачі-політики давно перевершили жванецьких та хазанових. Тут найгарніші дівчата у світі. Чи потрібні ще чинники, аби повертатися? Тут батьки, тут пуп закопаний…