Чому б Козичанці не бути мистецьким селом?

«Садибу Марчука» в селі Козичанка на Київщині важко оминути. Різьблені ворота й криниця. На подвір’ї серед дерев і квітучих клумб замешкали кам’яні, дерев’яні й гіпсові скульптури. Оригінальний місток через озерце, літній будиночок для гостей. Ця мистецька оаза, створена Анатолієм на батьківському обійсті, принаджує не тільки художників (господар організовує симпозіуми, пленери, творчі зустрічі). Тут відпочиває душа кожного, хто бачить і цінує красу.

Він руйнує класичний (і досі культивований) стереотип оспалого, безініціативного українця-виконавця, вічного чорнороба. Бо сам господар свого життя, бо не залишає на півдорозі розпочатого: якщо взявся за справу, то здолає й особисті причини, і ті гальмівні й стократ оскаржені об’єктивні обставини української дійсності.

Спілкуємось із заслуженим художником України Анатолієм Марчуком, людиною, яка вміє досягати успіху — і у творчості, й у громадській діяльності.

— Пане Анатолію, коли ви уперше усвідомили бажання малювати?

— Я вже з шести років тягнувся до малювання. Думаю, це передалося від батька, який (за фахом — математик) захоплювався малюванням і навіть викладав його у школі. Він — а це взагалі незвичайна річ для села — виводив діток на пленер, ставив їм натюрморти. Також батько запрошував на практику студентів художніх інститутів (у ті часи колгоспи надавали студентам можливість творчо працювати в селі). Мені запам’яталося, як пахли фарби, ті художники мене малювали… Я навіть отримав від них у подарунок скриньку з олійними фарбами.

Однак тоді в селі вважалося, що бути художником — це справа не для простих смертних. Додалися й сімейні обставини, — ми рано залишилися без мами, батько пішов в іншу сім’ю, мною, як могли, опікувалися сестри. Ніхто всерйоз не сприймав моїх прагнень. Реально мені світила інша доля, батько відвіз мене до училища, де я мав освоювати фах телемайстра. Та я звідти втік.

— То не було нікого, хто б вас підтримав морально?

— Мені пощастило зустріти людей, які вселили в мене віру. Це й Леонід Козлов (нині відомий скульптор), з яким ми навчалися в київському інтернаті. Згодом, працюючи у військовій частині, познайомився з Леонідом Морозовим, який нині викладає в Інституті ім. М.Бойчука. Він був для мене справжнім маестро. Згадую, як він дав мені перше завдання: поки обідатиме, я мав «підправити» одну літеру на транспаранті. Повертається Леонід через годину — а я увесь транспарант закінчив. Тож і напророчив він мені долю — порадив студію образотворчого мистецтва у Жовтневому палаці. Там викладав заслужений художник України Микола Олексійович Родін, унікальний педагог, який умів вселити віру в кожного початківця. Він часто повторював: «Толю, я вірю, що з вас буде хороший художник».

Рівень підготовки у студії був високий, та дві мої спроби вступити до Художнього інституту стали невдалими. Хоча фахівці і товариші хвалили мої роботи, я не міг конкурувати з міськими дітьми (а таких була більшість серед вступників), які змалечку навчалися малювання. Коли я вдруге складав іспити, мені не вистачило півбала: моє ім’я було першим під списком тих, хто став студентом. Згодом довідався, що за певною квотою зарахували ще трьох абітурієнтів, які склали іспити гірше, ніж я. Мене взяла злість. Я не хотів здаватися й звернувся до відомого художника Віктора Зарецького: «Я селюк, і ви селюк — допоможіть мені стати художником». Він переглянув мої роботи, деякі похвалив, та... займатися зі мною не зміг — мав уже багато учнів. Направив мене до свого найкращого учня, Олександра Титова: «Він тебе навчить. А я контролюватиму цей процес». І хоча Віктор Зарецький безпосередньо не навчав мене азів малярства, проте вважаю його своїм Учителем. А вже з третьої спроби я склав іспити на п’ятірки і став студентом.

— Уже п’ятнадцять років виставляєтеся в Німеччині, вашу творчість там знають і цінують. Яка історія цього прориву в Західну Європу?

— Мою виставку в Кракові відвідав німецький художник, який мав власну галерею в Нюрнберзі, й запропонував мені зробити виставку в його галереї. Так уперше я потрапив до Німеччини.

Після виставки із Нюрнберга я поїхав пізнавати «дикий захід» — до Берліна, Гамбурга, шукаючи місця, де б міг виставити свої твори. Подорожуючи, натрапив у місті Куксхавен на будинок творчості, директор якого, оглянувши мої картини, одразу запропонував співпрацю. Згодом, у 1996 році, дістав запрошення до цього будинку творчості (мене вибрали з 20 кандидатур із країн Сходу). Мені надали творчу стипендію, житло, майстерню — я мав змогу півроку працювати, після чого влаштував виставку. У 2002 році вдруге одержав стипендію у цьому ж будинку творчості.

Мої картини також виставлялися в Сполучених Штатах, Австралії, Канаді, Швейцарії, Польщі, Франції.

— Чи помітили якусь різницю у сприйнятті вашої творчості за кордоном і в Україні?

— Розповім таке. Показував якось свої роботи колекціонеру з Німеччини Франку Вайланду. Особливо до душі йому припала одна картина. Я зауважив, що її хотів придбати Національний художній музей України, але в той інфляційний час за неї платили сміховинні гроші, тож я не наважився продати. А він говорить: у чому ж проблема — я її куплю й подарую музею. І купив. А на відкриття моєї виставки в м. Куксхавен приїхав посол України в Німеччині, і Франк офіційно передав картину послові. Так ця картина зробила європейську подорож і через Міністерство закордонних справ повернулася до себе на батьківщину, до Національного художнього музею, де й зберігається. Директор музею Михайло Романишин був надзвичайно зворушений і сказав, що це безпрецедентний випадок, коли неукраїнець дарує Національному музею картину українського митця.

— Крім художньої творчості, ви багато уваги приділяєте громадським справам…

— Я завжди бачу, до чого можу докласти зусиль. Це мене надихає. Хочу жити змістовно й красиво, тому вже десять років власним коштом влаштовую творчі заходи в Козичанці. Останнє літературно-мистецьке свято вийшло наймасштабнішим. Уперше захід підтримали Макарівська райдержадміністрація і райрада, а також селищний голова Макарова. Свято вдалося: приїхало багато відомих літераторів, виконавців, журналістів. Творчі зустрічі проводжу також у себе в майстерні на Андріївському узвозі в Києві.

Задоволений тим, що видав історію Козичанки, створив і встановив герб рідного села й інших населених пунктів Макарівського району, зареєстрував у селі церковну громаду УПЦ КП, придбав і розчистив ділянку для побудови на ній каплиці. У співпраці зі скульптором Володимиром Шолудьком створили пам’ятники відомим землякам — Петру Сиченку в Новосілках і Миколі Олійнику в Бишеві. Незабаром у Макарові буде встановлено пам’ятник Данилу Тупталу (святителю Димитрію Ростовському) — також наша робота.

Віддавна живе в мені ідея створити в Козичанці будинок творчості й музей народного побуту — облаштував подвір’я, звів будівлю, збираю експонати. Володимир Шолудько вже має ділянку в Козичанці і теж планує проводити тут симпозіуми скульптури. Новий директор козичанської школи хоче відкрити клас образотворчого мистецтва. Звичайно, допомагатиму йому в цьому, проводитиму майстер-класи, залучатиму інших художників — у своїй садибі я вже це робив. Планую створити в школі філію Макарівської картинної галереї, заснованої з моєї приватної колекції: я подарував району понад 80 картин 60 українських художників.

— А не забагато для одного села мистецьких осередків?

— Чому забагато? Я їздив Європою протягом п’ятнадцяти років. Там є села —мистецькі колонії. Наприклад, у Німеччині є дуже цікаве село Ворпсведе, де кожна будівля — це галерея, будинок чи майстерня якогось художника. З усієї Європи їдуть туди шанувальники мистецтва. На початку ХХ ст. в Куксхавені також існувала мистецька колонія. Для нас це звучить дивно, але майже кожне німецьке село має свою картинну галерею. То чому б Козичанці не бути мистецьким селом?!

— Як устигаєте все це? Можна подумати, що й не відпочиваєте.

— Я завжди планую свій день і чітко дотримуюся плану. Дуже люблю товариство, свято, спілкування. І віддаюся увесь — забаві і роботі. А коли працюю творчо, то ніщо й ніхто не може вже мене відволікти. Мабуть, мені завжди допомагала моя організованість.

— Ви вже багато зробили, а ще більше плануєте. А ці справи потребують чималих коштів…

— Часто мої родичі чи друзі запитують, навіщо мені, наприклад, будувати каплицю на власній ділянці, адже я міг би її продати й отримати немалі гроші? Нащо створювати музей у приватному будинку, чи не краще заповісти його рідним?.. І сам інколи замислююся — але інакше не можу. Гроші, маєтки — надто примітивно, як на мене. Недавно зустрів однокурсника. Він розповідає, що виконав чергове замовлення з оформлення ресторану — і придбав нове дороге авто... Але він не відбувся як митець... Що краще?