Чому втеча молоді з країни посилиться?

Один із ключових експертів молодіжної політики у Раді Європи з балтійської пострадянської країни неофіційно визнав: після вступу країни до ЄС третина молоді просто виїхала. Про еміграцію в цій (загалом економічно успішній) країні думають уже не тільки студенти, які шукають роботу, а й школярі…

Торік Міністерство молоді та спорту підготувало цікавий документ - проєкт Стратегії розвитку молодіжної політики до 2030 року. Ця Стратегія зараз перебуває на погодженнях у міністерствах. Що вона передбачає? Безпеку для молоді, розвиток компетентностей, конкурентоспроможність молоді в умовах глобального світу. Все ніби гарно. Але це лише на перший погляд.

Безпеку в цьому документі прописано зовсім не в акцептованій готовності захистити себе та Україну від посягань агресора і його гібридної війни. Текст Стратегії має такий вигляд, наче ми вже досягли рівня Данії й залишилося тільки підправити окремі нюанси в розумінні безпечного життя у своїй країні.

На жаль, неусвідомлення (або приховування) ключового фактора - гібридної агресії Росії - призводить лише до одного результату: молодь розуміє, що найближчим часом безпеки в країні немає й не буде. Це видно в судах та ефірах олігархічних і прокремлівських каналів. І краще звідси забиратися подалі або "не висовуватися". Звісно ж, розвиток компетентності та конкурентоспроможності - важливий. Але без відповіді на ключове питання це лише посилить еміграцію.

Стратегія не дає відповіді на ключове запитання кожної молодої людини, котра думає про своє майбутнє: "А навіщо мені боротися з усім цим лайном?". Відповідь на це запитання має лежати в основі будь-якої національної стратегії щодо молоді в Україні. Навіть той невеликий відсоток, який готовий боротися, швидко розчаровується: реальних інструментів боротьби дуже бракує.

Чому ж бракує? - запитаєте ви. Адже є нормальні партії, хоч і невеликі. Є волонтерські ініціативи та громадські активісти (деяких із них тепер садять не на важливі посади, а в камери слідчих ізоляторів). І тут ми підходимо до того, що Україні потрібні реальне і впливове громадянське суспільство та відповідальні громадяни. Все як у книжках про сталі суспільства.

Цілі та пріоритети молодіжної політики

Щонайменше, 95% молоді (за різними дослідженнями), як і суспільство загалом, не включені до жодних суспільних демократичних організацій. Формальна більшість громадських організацій діють на папері або взагалі є фейковими, створеними під одну особу. Організацій із демократичним правлінням - максимум, кілька сотень на всю країну. А всеукраїнських організацій - узагалі, одиниці.

Що це означає в масштабах нашої, найбільшої в континентальній Європі, країни? Майже 100% із понад 10 мільйонів молоді виростають соціальними егоїстами (за винятком 20–30 тисяч, тобто 0,2–0,3%, які - на мою суб'єктивну експертну оцінку - хоч якось залучені до реальних демократичних організацій). Егоїстична більшість нормально сприйме стратегію, спрямовану на розвиток компетентності та конкурентоспроможності. Однак абсолютно не зрозуміє, навіщо їй долучатися до громадських організацій, платити членські внески, брати відповідальність і звітувати про зроблене у своїх соціальних групах чи організаціях.

Базове запитання молоді – скільки за це платять? Але на це запитання вона чує відповідь, що в організаціях, навпаки, треба платити членські внески, вкладати свій час і ресурси. Відповідно, в молоді залишається враження, що ті громадські активісти - якісь божевільні. І від них треба триматися й ховатися якнайдалі, щоб "не зачепило".

Те, що у Європі чи США було зроблено понад сто років тому - створення реального громадянського суспільства, - нам потрібно робити зараз. Дивує політика донорів, які інвестують у різні цікаві й локальні ініціативи, ігноруючи реальну інституційну підтримку молодіжного сектора. Такий підхід нормальний десь у Норвегії, де приблизно 80% молоді залучені до різних суспільних організацій (там і робочий день скоротили, щоб у громадян було більше часу на соціальне життя), але абсолютно незастосовний в Україні. Підтримка різних ініціатив - це передусім спосіб включити в суспільство тих 20%, що випадають.

Після Революції Гідності ми лише намацували основні інструменти молодіжної роботи (саме так називається "робота з молоддю" в Європі). А паралельно всі країни ЄС складали поіменні (!) списки молоді, яка ніде не працює, не навчається й не проходить бодай тренінгів неформальної освіти. І працювали над тим, як ці свої 10–30% "не залучених" молодих людей залучати. І залучали через різні ініціативи.

Завдання підтримки громадянського суспільства "у них" і "в нас" кардинально різняться. Наш пріоритет (єдиний на найближчі роки) - вибудувати загальнонаціональні громадянські мережі та рухи. З демократичними осередками у кожній громаді, зокрема (а не з формальними осередками 50%+1 в обласних центрах). Якнайшвидше вийти на рівень бодай у 10–15% соціального включення молоді та громадян взагалі. І вже тоді, виконавши цю "базу", можна підтримувати різного роду ініціативи (для нарощування і поширення мереж першочергово).

Політика підтримки різних ініціатив у точкових сегментах насправді вбиває перспективу нашого європейського вибору. Ця політика призводить до того, що краще вдвох із дружиною чи кумом (тепер так можна) створити свою громадську організацію й завести на неї кошти. Жодних внесків і зобов'язань (крім звіту донорам). У таких умовах немає потреби для кооперації та реального мережування. А водночас – немає можливості реального суспільного впливу на владу.

Ця донорська політика швидше призводить до соціальної корупції, ніж до формування омріяного громадянського суспільства. Призводить до того, що рівень "заробляння" чи "відмивання" грошей у формально громадських організаціях виїдає реальний (демократичний) громадянський третій сектор європейського типу.

Тому єдиний пріоритет молодіжної політики, який може поставити перед собою відповідальний політик, громадський активіст чи підприємець, - інституалізація молодіжних організацій, у яких домінують практики демократичного врядування (дійові осередки, реальні вибори правління, членські внески, публічні звіти тощо). На місцях, на рівні областей, на національному рівні. Останніх в Україні - одиниці. Їхні назви серед більш-менш активної молоді давно відомі.

Інструменти реалізації молодіжної політики

Що мала б зробити держава у найближчі п'ять років катастрофічної економічної кризи як "у нас", так і "в них"? Побудувати в Україні лінійку молодіжних мереж: до кожного села, до кожної молодої людини (створити молоді реальну можливість долучитися).

Очевидно, що тут потрібно на законодавчому рівні закріпити визначення інституційної підтримки (підготовка та реалізація відповідних стратегій організацій, навчання волонтерів, забезпечення публічності) та підтримки проєктів, у яких принаймні 20% коштів мало би спрямовуватися на їхнє адміністрування. Смішно, але зараз максимум, що може отримати молодь, – це гроші на проєкт: без копійки на його адміністрування, та ще зі страшним бюрократизуванням… Цей підхід є стимулом для досвіду першої корупції молодої людини: "відмити гроші". Бо так, як "дозволяє" держава, - складно або неможливо.

Тим часом в економічно розвинених країнах плекають не лише свободу, а й взаємодовіру. Тоді як десь у Швеції молодіжні організації отримують кошти від держави під запит, майже під чесне слово (публічного звіту фактично достатньо), в Україні продовжує працювати сталінська логіка: документи прописуються так, що ти неодмінно крастимеш. Тому кількість паперів на бюджетні кошти лише зростає. Як і масштаб "відмивання". Для прикладу: отримати кошти на публічний звіт організації формально – можна, але фактично – неможливо, бо складно. Складно пояснити чиновникам, які самі ніколи не були в організаціях із демократичним врядуванням, навіщо цей звіт, взагалі.

Ще приклад (їх багато). Коли в ЄС молода людина бере участь у волонтерському таборі з упорядкування, наприклад, якогось замку, то вона отримує забезпечене державою страхування свого волонтерства і добові. Пораховано мінімум, який потрібен, щоб молода людина почувалася достойно (орієнтовно, 30 євро на день). У нас же треба порахувати і прозвітувати за кожен грам гречки та чаю. Бо реально з бюджету можна покрити більш-менш лише харчування. Все решта – дуже проблематично. А щоб зробити, як у ЄС - впровадити принцип довіри, - потрібно починати зі змін у Податковому кодексі.

Припустімо, що завдання довіри та підтримки демократичного врядування парламент і уряд вирішили. А що далі? З ким працювати? Насправді в нас є дуже круті зародки громадянського суспільства серед молоді. І це не лише "Пласт" - український скаутинг.

В Україні, наприклад, понад 20 років діє Українська асоціація студентів (УАС), яка має осередки в усіх ключових університетах країни. Вона є єдиним і офіційним представником України в найбільшій у Європі молодіжній мережі - Європейському студентському союзі. Україна, до речі, за кількістю студентів - у лідерах студентського європейського світу.

Але й на сьомому році після Революції Гідності УАС змушена десь шукати кошти навіть на свою щорічну Генеральну асамблею. Бо серед інструментів МОН можливостей прямої підтримки такої асоціації немає. А на місцях її регулярно рейдерять, оскільки закон передбачає квоти від студентського самоврядування під час різних виборів в академічній спільноті. І все ж Мінмолоді вважає, що діяльність та підтримка УАС - це не їхня компетенція.

УАС тримається, але розвивається тяжко. Бо елементарної інституційної підтримки від держави, фактично, не має. Тримається і Фундація Регіональних Ініціатив (ФРІ), яка через увесь цей абсурд роботи з державою взагалі відмовилася від будь-яких державних коштів. А це організація, котра, маючи нормальну державну підтримку, давно могла укрити своєю мережею осередків понад половину громад. Тримаються ще з десяток реальних всеукраїнських мережевих організацій, у яких панує демократичне врядування. Але вони, схоже на те, нікому не потрібні - ні державі (як випливає з виставленої на громадське обговорення концепції), ні донорам.

Де взяти гроші?

Останніми роками фінансування молодіжної політики з державного бюджету збільшилося від близько 30 до 60 мільйонів гривень на рік. Згадувана вище стратегія (написана ще до економічної кризи) навіть після поверхового ознайомлення залишає враження, що в її повноцінну реалізацію потрібно інвестувати мільярди доларів. Яких не було, немає й, очевидно, не буде.

Підхід, що досі панує в державі: розробити хороший документ, який ніби давав відповіді на всі виклики молоді (із забезпеченням житла включно). Але виділялося на рік по 3-5 гривень на одну молоду людину. На практиці це означало чистої води маніпуляцію: грошей немає, тому спрямовуємо наявні кошти на щось. На що саме - вирішать чиновники, без будь-якої суспільно погодженої концепції чи стратегії. Просто як заманеться. Ну й публічно звітувати легко: не вдалося реалізувати, бо коштів не було.

Наступними роками видатки на молодіжну політику, швидше за все, скоротяться (вже тепер готується другий секвестр цих коштів за рік). Тому проєктовані Міністерством молоді та спорту стратегічні та концептуальні документи мають спиратися не лише на інтереси молоді, а й на реалії. Коштів буде близько 30 мільйонів гривень на рік, а може навіть менше. Насправді їх навіть забагато. Але це якщо займатися інституалізацією молодіжного руху (створювати базу для подальших інвестицій), а не фантазіями про вирішення більшості потреб усієї молоді з бюджетом 3 чи 6 гривень на одну молоду людину на рік.

Інакше кажучи, потрібно вибудовувати "крапельний полив" молодіжних організацій із демократичним врядуванням (що спонукатиме не дуже демократичні організації ставати більш публічними та демократичними). Стимулювати "вирощування" цими організаціями сотень і тисяч нових осередків - аж до кожного села включно. Залучати й навчати десятки тисяч нових активістів.

Тоді за п'ять років зможемо вийти на типову в ЄС модель фінансування молодіжної політики, коли з державного бюджету йде, максимум, 10–20%, а решту 80–90% видатків покриває місцеве самоврядування, переважно місцеві громади. Бо там справді є кого підтримувати… У нас же приблизно 90% громад (суб'єктивна експертна оцінка) не мають жодної молодіжної організації. У нас громади здебільшого можуть концерт раз на рік підтримати, бо не розуміють і не бачать інструментів, як можна підтримати молодь (та й молоді переважно не помічають). Тих інструментів, які мало би створювати профільне міністерство - через аналіз і реалізацію успішних політик.

Усі статті автора читайте тут.