ЧИНГІЗ АЙТМАТОВ: «НЕ БУДЕ ЛЮБОВІ — І ЖИТТЯ ЛЮДИНИ СТАНЕ СПУСТОШЕНИМ»

Тривалість життя вимірюється не кількістю відірваних аркушів календаря, а кількістю пережитих подій. Якщо цю ліричну тему викласти мовою фізиків, то багатство прожитого життя еквівалентне нагромадженому протягом нього обсягу пам’яті. Серед найважливіших спогадів — спогади про любов. Життя без них, коли озирнешся назад, — вервечка тьмяно прожитих днів, тижнів, місяців, років...

Цьому чоловікові вже виповнилося 75 років. Його життя завжди було багатим на події. Відчуте й пережите він утілив у своїх книжках, які принесли йому заслужену славу одного з найвидатніших письменників сучасності: «Белый пароход», «И дольше века длится день», «Пегий пес, бегущий по берегу моря», «Плаха»... Його ім’я — Чингіз Торекулович Айтматов. В особистій і творчій долі письменника любов відіграла велику роль...

— Ви пам’ятаєте своє перше кохання? І коли вперше закохались у вас?

— Я з сім’ї, що потрапила під каток сталінських репресій. Коли батька заарештували, то в школі мене почали вважати сином «ворога народу». Правда, ставилися до мене всі нормально. Але одного дня прийшов якийсь комсомольський ватажок і сказав, що я не маю права сидіти в цьому класі й повинен піти. Я вийшов у порожній шкільний двір... Ідуть заняття... А я стою сам, притулившись до стіни, і не знаю куди подітися. ...Пролунав дзвінок. Думаю: «Ось куди мені тепер подітися?» Першою у двір вибігла одна дівчинка — вона навчалася в нашому класі. Крутить головою, роззирається. Побачила мене, підбігла й каже: «Пішли в клас, тепер уже можна».

— Як її звали?

— Не пам’ятаю. Роки стерли з пам’яті її ім’я. Яке в неї було обличчя — пам’ятаю, а ім’я, хоч як соромно, — ні. Надзвичайне обличчя мала вона в той момент, коли підбігла: було видно, що співчуває, хоче допомогти якось... А мені хотілося взяти її за руку й кудись разом утекти... То був перший яскравий епізод у цьому плані.

Ну а далі був інститут у Бішкеку (тоді місто Фрунзе). Телевізорів у ті роки не було. Жив я на околиці міста. Піти в кінотеатр було великою подією. Залізницю доводилося переходити, потім алею Дзержинського і простувати до кінотеатру «Алатоо». Отож дорогою я весь час сподівався, що в залі Вона підійде, сяде поруч, і ми разом дивитимемося кінофільм.

— Вона — це була конкретна дівчина?

— Так, не називатиму її імені. Вона навчалася в іншому інституті. Потім їхня родина кудись переїхала, і наші шляхи розійшлися. Досі пам’ятаю цей порив: підбігти під кінотеатр вчасно, дочекатися, зустрітися й разом подивитися фільм...

— Мене приголомшила історія вашого кохання з Бюбюсарою Бейшеналієвою, описана вами в книжці «Плач охотника над пропастью». Як ви гадаєте, чому безоглядно, з повною самовіддачею ми, як правило, закохуємося тільки один раз у житті?

— Певно, настає такий момент духовної зрілості, зрілості почуттів. Це вершина духу, вершина саморозуміння. Розуміння того, що дається життям. Так, це велика історія кохання в моєму житті. Незабутня. І це було вершиною... Але що було, те було...

— Чи траплялося, що любов різко змінювала вашу долю?

— Не можу такого сказати. Адже зважте, що тодішня обстановка проявам любові не сприяла, той режим таких душевних сплесків не схвалював. Усе вкладалося в жорсткі рамки, визначені партією. Адже моя юність і молодість минули в сталінські й післясталінські часи.

— Наскільки душевна спроможність любити, на ваш погляд, пов’язана зі спроможністю творити в літературі й мистецтві?

— Безумовно, це дуже важлива складова. Реально любовних стосунків може й не бути, але присутність любові в нашій фантазії, уяві дуже багато важить. І для творчості зокрема.

— Як любов вплинула на вас як на письменника? Який зі своїх творів ви написали у стані найбільшої закоханості?

— Напевно, «Прощай, Гюльсары!»... «Джамиля», ясна річ... Це все писалося вже там, у Москві. (Айтматов навчався в Літературному інституті. — В.П.)

— Яка любовна історія зі світової літератури асоціюється у вас передусім зі словом «любов»?

— Це ви складне запитання поставили. Гадаю, що все-таки толстовські речі... «Воскресение». І в Шолохова «Тихий Дон»...

— Мені здається, любов — це передусім наш внутрішній душевний стан. Об’єкт вторинний, значною мірою він лише «спусковий гачок». Що ви з цього приводу гадаєте?

— Об’єкт — це та особистість, до якої звернена наша любов?

— Так.

— Але від того, яка ця особистість, багато залежить. Адже саме їй присвячується весь любовний порив: і мрії, і пристрасті... Любов охоплює все суще, починаючи з Сонця. Воно випромінює своє проміння, і зрештою це трансформується й у наші дії, адже в основі всього на нашій планеті — енергія Сонця. Навіть музики. Трапляється, сидиш у літаку, чуєш мелодію, і вона повертає тебе в той душевний стан, у якому ти перебував, коли почув її вперше. Любов — це одне з явищ світобудови, у якому все взаємозалежне. Чоловік думає: ось я такий і такий покохав таку й таку жінку, і це мій приватний вибір, який залежить виключно від мене. А це все визначено, пов’язано з Космосом. Усе, що дано природою, входить у єдину тканину життя. І наша любов. У ній усе сконцентровано.

— Чи була у вас нещаслива любов? Чи боялися ви після неї закохуватися?

— Напевно, я це вже пережив.

— І закохуватися не боїтеся?

— Тепер? Усе має свою міру, для всього свій час.

— А раніше не боялися закохуватися, після нещасливого кохання?

— Щоб я уникав чогось, — ні. Що йшло, те йшло природно... Звідки у вас стільки таких запитань? Ви якийсь фахівець у цій частині, так?

— Ні, не сказав би. Просто багато разів закохувався і, здається, нарешті наближаюся до того віку, коли буде цікавіше тільки ставити запитання на цю тему... До речі, як ви гадаєте, чому нещасливе кохання так довго тримається в пам’яті?

— Це ж трагедія, особиста трагедія.

— А чому спогади про нього спливають у пам’яті з солодким болем?

— Бо те, що марилося, те, що наближалося, те, що вже мало своє місце в серці, раптом зруйнувалося. І це залишає особливий слід у свідомості. Нездійснена мрія...

— Скажіть, ви вродливих жінок боїтеся?

— Не так щоб дуже...

— Але побоюєтеся трішки?

— Зараз ні.

— А раніше?

— Ну, раніше... (Сміється.)

— Чи змінювався з роками ваш ідеал жінки? Що ви вкладаєте в поняття «ідеальна жінка» тепер?

— В ідеал жінки я завжди вкладав інтелігентність. Та інтелектуальність, ясна річ. Загалом, ідеал складається поступово, у результаті тривалих, численних спостережень. Із них складається щось ідеальне. Для мене це передусім щось інтелектуальне.

— У вас із віком не виникає жалю з приводу часу й душевних сил, витрачених протягом життя на кохання? Не спадає на думку, що без цього ви більше написали б?

— Ні, такого жалю немає. Це закономірність, так мало бути. Ось якби я свого часу заощадив на чомусь іншому: менше кудись їздив, десь засідав...

— Як ви вважаєте, чи виправдовує любов злочин?

— Навряд чи. Це має бути унікальний випадок.

— Людей на планеті кілька мільярдів, водночас серед нас багато самотніх. Чому?

— Це персональна проблема, психологічна. Тут спрацьовує безліч чинників, зокрема суспільних...

— Джордж Байрон написав: «Любов! Ти зла богиня. Я німію, але дияволом тебе назвать не смію!» А божеством чого назвали б любов ви?

— Ні, це не тільки так. Любов — божество... майбутнього! Без любові не може бути майбутнього в людини. Любов — основа життя. Не буде любові — не буде пов’язаних із нею пристрастей. І життя людини стане спустошеним. І потім, не буде любові — не буде дітей, чинника, який зв’язує нас із майбутнім. Усе, що дано природою, зірками, Космосом, — любов собою охоплює. Любов — це симфонія, світова симфонія.