Чи можна подолати прірву у два стрибки?

Ті, хто хоче подолати прірву у два стрибки, — так Черчілль називав політиків, нездатних до рішучих та послідовних дій. Маємо в Україні нерішучого президента, який мостить світоглядну прірву між європейськими цінностями демократії та «куцою правдою» антикризової коаліції добрими намірами у вигляді універсалів та розпливчастих домовленостей за круглими столами. Ми живемо за суспільного устрою, менш за все схожого на демократію. Тут нездорова посередність політиканів і чиновників стає запорукою їхньої успішної кар’єри. Тут украй примітивізовані «веселі телекартинки» заступають реальне життя недолугими «світськими хроніками». Підкуплений «біло-блакитними» жалюгідний Майдан-2 оголює задавнені проблеми українців — виявляється, і столиця наша містечкова, і законодавство недосконале, і культура позбавлена моральних авторитетів. «Від тоталітаризму до демократії можна прийти тільки через національну консолідованість», — вважає кандидат філософських наук, доцент НаУКМА Ігор ЛОСЄВ.

Де водиться народ?

— Сьогодні Україна належить «вузькому колу обмежених людей». Ми значною мірою нагадуємо одну з центральноамериканських республік п’ятдесятирічної давності: Сальвадор, Гондурас чи Панаму. Вони вже вийшли з цього періоду. А наша держава, найбільша в Європі, працює на кілька сотень родин. І ці кілька сотень родин — досить примітивні міщани, які через певні випадкові обставини страшенно збагатилися. А все живе, чесне й талановите, що є в Україні, почувається вельми незатишно. Це певною мірою «внутрішня еміграція», яка вийшла з підпілля під час помаранчевого Майдану. Але тепер громадянам знову доводиться йти у підпілля, тому що маємо справу з надзвичайно продажними, бездарними, примітивними політиками, які, навіть просто з’являючись на екрані, викликають у будь-якої нормальної людини почуття обридження. Вони одіозні, і це стосується всіх таборів. Із донецькими все зрозуміло, але погляньмо на наших патріотів. Людина, яка просиділа шістнадцять років у кріслі нардепа і нічого корисного не зробила, прикриваючись до того ж «ідейністю», саме з ідейних міркувань має поступитися місцем людині таких же поглядів, але молодшій та енергійнішій. Я не можу зрозуміти, звідки в політиків така впевненість у власній незамінності. Вони всі там втрачають почуття реальності.

— Я вважаю, що треба встановити межу — бути обраним не більше, ніж на два терміни — і для президента, і для народного депутата. За десять років можна виконати будь-яку програму.

— Це не тільки провина публічних людей. Жодне населення ніколи не стане народом, якщо воно позбавлене національного хребта. А українці ж і дотепер його позбавлені. Наша всеїдність, згода йти на будь-які компроміси (на практиці наші компроміси іншими народами вважаються безумовною капітуляцією), наша здатність із ким завгодно домовлятися, навіть із тими, з ким поруч не можна сидіти, — це якраз і свідчить про відсутність національного хребта. Кожна зріла нація має свою систему табу. У нас цього немає. Сьогодні в Україні ренесанс зрадників, нині вони — найпопулярніші люди. Той із депутатів, хто перебіг із однієї фракції до іншої, поклавши до кишені кілька мільйонів, стає телезіркою. Я не знаю, в якій ще країні престижно бути зрадником. У нас немає громадської нетерпимості до негідних вчинків, і це свідчить про хворий національний організм.

Якщо в нашому суспільстві все ж відбудуться якісь позитивні зрушення, і ніколи більше в політиці не вигульк­нуть Мороз, Кінах, Тарас Чорновіл, тоді я з повним правом зможу сказати, що наш національний організм почав одужувати, і моральна атмосфера в суспільстві оздоровлюється.

Як тварина живе в природі, так людина живе в певній нації, це її сфера буття. Тому треба виховувати в людини відповідальність за долю її країни, культури, історії.

У перші роки після здобуття незалежності при владі були давні партократи, які вчилися переважно у вищих партійних школах. Вони казали нам, що культура, мова — питання, які цікавлять купку інтелігентів, і всі проблеми вирішить економіка. Та, власне, проблеми економіки вирішує людина, а певний тип людини формує культура. Наша жалюгідна, зневажена владою культура виховала тип людини, на яку вельми неприємно дивитися. Серед депутатів украй мало людей, які викликали б до себе почуття поваги. Дуже мало громадян, на яких можна було б показати дитині й сказати: наслідуй цю людину.

— Нинішній розкол на Схід і Захід — це проблема не тільки століть, а й культурної політики в Україні останніх шістнадцяти років, а радше — відсутності такої політики. Номенклатурники нездатні були зрозуміти, що об’єднувати людей мають спільні культурні цінності, культурні уподобання. Ті ж американці стверджують, що американську націю остаточно об’єднали Голлівуд і американське телебачення. У нас українського кінематографа немає, а як українську націю можна об’єднати російськими серіалами? Ці люди, які стоять на Майдані під синіми прапорами, — вихованці російських телеканалів.

Але як казав Грушевський: «Трагедія України в тому, що нею керують люди, яким вона не потрібна». Сьогодні до влади приходять люди, які не розуміють і нічого не хочуть розуміти в Україні. А людей, які хочуть щось робити, до влади не допускають на гарматний постріл. У нас віце-прем’єром з гуманітарної політики є Дмитро Табачник, для якого Україна вочевидь не є цінністю. Так сталося, що він тут народився — що вдієш... А розуміння України як цілісного культурно-національного, історичного організму в нього немає. Коли для української нації українська мова і культура є проблемою виживання, для нього — це примхи вузького кола україномовної інтелігенції. То про яку культурну політику може йтися? Це провінційний, периферійний, третього сорту варіант російської культури.

— У нас на телеекрані експлуатується невелика кількість облич, які нічого справді глибокого сказати не можуть. А справжніх моральних авторитетів ми не бачимо. Це стратегічна лінія культури, спрямована на перетворення переважної більшості нації на примітивних ідіотів. Тому що такими ідіотами дуже легко керувати. Наслідки політики дебілізації народу ми бачимо нині. Коли людина за сто гривень ладна стояти під будь-яким прапором.

У багатьох західних країнах, зокрема у США, велика кількість пізнавальних, наукових, освітніх передач — у нас же кажуть, що це «не формат». А всі ці нескінченні «світські тусовки» викликають настрої зразка жовтня 1917 року: коли пересічна людина, якій нема чим заплатити за квартиру, бачить, як перед нею хизуються діамантами, то нічого, крім бажання наколоти їх усіх на багнет, не відчуває. Та й політичні ток-шоу радше схожі на «злив» кудись під землю енергії громадян...

До речі, серед наших «скоробагатьків» я жодного «винахідника автомобіля «форд» не бачив.

«Аморфна» демократія чи хаос?

— Якби ж то тільки посередність — ще й абсолютна аморальність. У Верховній Раді виникла така приказка: «Вчасна зрада — це не зрада, а передбачення».

Україна не зможе зробити жодного кроку вперед, поки не відбудеться докорінна зміна еліт. Деякі політологи вже відчувають якісь «тектонічні поштовхи» і кажуть, що може з’явитися нова сила, яка змете і помаранчеву, і синю, і червону, і малинову «піну». Цебто з’явиться принципово нова еліта — контреліта. Адже ми вже побачили, що особливих відмінностей між елітою помаранчевого та біло-синього таборів немає. Цим людям значно легше домовлятися між собою, ніж із народом. Постає питання: чи ми їм взагалі потрібні?

Виникає потреба в лідерах нового ґатунку. Народ відчув цю прірву між собою та елітою. У цьому сенсі було велике розчарування президентом із його домовляннями і ревізією всіх обіцянок, даних на помаранчевому Майдані. Де гасло відокремлення бізнесу від влади? У державі постійно крадуть заводи, комбінати — чому за це ніхто ще не сів? Суди і Генеральна прокуратура в нас уже стали філіалами цирків, у людей уже немає ніякої довіри до правоохоронної системи.

Універсалами та меморандумами ладу не наведеш. Сьогодні посадові особи не виконують указу глави держави. А це мовою права називається заколотом. Тож президент має право оголосити надзвичайний стан.

— Це хаос, «гуляй-поле» у масштабі країни. Це демократія для вовка, але не для вівці. У нас демократія всі ці роки була для бандитів і крадіїв — демократії для пересічного українця в нас ніколи не було.

Я не бачу мирних шляхів зміни еліт. Боюся, в умовах тотально корумпованого суспільства, нова еліта виникне внаслідок якоїсь дуже серйозної суспільної «з’ясувки». Тобто нам не вдасться уникнути жорстких подій. Це показує досвід інших країн. Коли в країнах Латинської Америки народ бачить, що президент, парламент чи судді перетворюються на злодіїв, хабарників — тобто блокуються цивілізовані правові шляхи розв’язання проблем, тоді в гру вступає армія, яка створює «хунту національного порятунку».

У нас до такого може не дійти, але за умов цієї тотальної корумпованості народ дійде розуміння, що без биття глечиків нічого не зміниться. Адже щодня наростає процес анархізованості країни — вона втрачає керованість. А був же шанс мирно розв’язати проблему — після помаранчевого Майдану. Та він був «злитий» через негідні дії керівників. Тому нині навіть громадянська війна стає цілком імовірною. І вся відповідальність за це ляже на наших керівних діячів, які замість того, щоб розбудовувати державу, «розбудовували» свої гаманці.

Наш президент був би ідеальним главою держави у Фінляндії чи Австрії, де дер­жавний механізм працює незалежно від того, діє президент чи ні, — йому достатньо лише не застромлювати пальців між коліщата цього механізму. Бути президентом у нашій країні — це перебувати в епіцентрі запеклої політичної боротьби, це бути воїном, бо геополітично ми сьогодні є чимось на зразок дикого поля, і очолювати нас має людина козацької вдачі. А оці постійні перемовини, круглі столи з людьми, які не гідні дискусій... Коли людина сідає грати в карти з шулерами — це єдина помилка, яку вона робить. Президентові бракує рішучості, а тут треба ще й прораховувати результати.

Столиця чи безлика?

— На мій погляд, поки що ні. У нас дуже нестале населення. Сучасний Київ формувався, починаючи з п’ятдесятих років минулого століття, внаслідок припливу населення з інших регіонів під час індустріалізації. Він поки що залишається сукупністю спальних районів.

Київ має потужний міщанський чи навіть люмпенський шар, а справжня інтелігенція становить дуже тонкий прошарок. А столиця — це ж країна в мініатюрі! Київ не зумів перетравити сільську навалу — радше вона перетравлює столицю. І прикро те, що вихідці з села не несуть у собі чеснот сільського життя, а дуже швидко тут люмпенізуються. Це низький рівень культури, виключно споживацьке ставлення до міста, нерозуміння того, чим є Київ як культурний феномен. Це намагання учорашніх селян якомога швидше зректися звичної для себе мови, цей жахливий суржик. Останній перепис населення засвідчує, що Київ населяють 80% етнічних українців. Проте не можна сказати, що він є однозначно українським містом. А отже, люди, які тут живуть, не стали київською міською громадою. Першим кроком до формування такої громади був вихід киян на Майдан у 2004 році. А проте ці ж люди привели до влади мера Черновецького. Його гасла могли вплинути тільки на послідовних люмпенів. Міський голова з’являється на сходах мерії, постійно нагадуючи радянський культовий фільм «Свято святого Йоргена», і до нього приходять люмпени, розраховуючи, що їх нагодують кількома хлібами.

У Київраді — засилля бізнесменів, але практично немає людей, які представляли б київську громаду, культурну, інтелігентну. Я взагалі принциповий противник обрання бізнесменів до будь-яких органів влади, адже вони дбатимуть лише про свою справу. Я поборник навіть спеціальної законодавчої норми, за якою люди, які прагнуть влади, мають спершу продати свій бізнес. Показником того, що київська громада силкується формуватися зсередини і набувати нових рис, є боротьба киян за перегляд результатів міських виборів 2006 року.

Як приєднати Крим?

— Щоб розмовляти сьогодні в Криму українською мовою, треба виявляти громадянську мужність. У Севастополі на 378 тисяч населення діє десять філій вузів Російської Федерації, філія Московського університету Лужкова. Водночас не збудовано жодної української школи, не відкрито жодної філії якогось престижного українського університету. Всю провину за ситуацію в Криму я покладаю на київську бюрократію. Є в Севастополі міське державне телебачення, яке керується з Києва і утримується за рахунок українських платників податків. Людині з проукраїнськими поглядами потрапити до телеефіру неможливо, він перетворений на авторитарну трибуну: приїде Лужков — і його показуватимуть з ранку до ночі. Щоправда, після помаранчевої революції він два роки вичікував, а потім знову почав учащати до Криму. На сотню антиукраїнських газет Криму припадає лише одна україномовна «Кримська світлиця», яка животіє, видається відчайдушними зусиллями людей, котрі місяцями не отримують зарплатні. А офіційний Київ не може знайти кошти, щоб їм допомогти. Лужков не шкодує грошей на проросійську пресу.

У Севастополі скуповують житло більш-менш грошовиті москвичі, вони часто-густо там відпочивають, беруть участь у наших президентських і парламентських виборах не маючи українського громадянства. Місцева влада дивиться на це крізь пальці. Тисяч сорок жителів Севастополя крім українських паспортів мають іще й російські, хоча це заборонено українським законодавством.

У Києві нема кому відстежувати ситуацію. У нас є представництво президента України в АРК, але цієї структури вочевидь недостатньо. Тому що в Криму діють усілякі російські структури на кшталт ГРУ, ФСБ, навіть є прокуратура Північно-Кавказького військового округу Російської Федерації. Це треба припинити, тому що порушується суверенітет України.

— Сама Росія з Криму не піде, їй треба допомогти. Якщо не буде тиску з боку України, вона там буде вічно. А тиск дуже простий: треба вимагати, щоб вони діяли в межах українського законодавства. Треба створити Державний комітет з моніторингу тимчасового перебування Чорноморського флоту Росії на території України. Комітет має складатися з двох частин: одна у Севастополі, друга у Києві, — і відстежувати кожне порушення нашого законодавства.