Чи такий уже інакший Донбас?

Говорячи про Донбас, дуже часто навіть помірковані представники вітчизняної експертної спільноти вживають епітет "патерналістський".

Мовляв, люди там звикли до сильної руки, потребують її і при цьому не відчувають відповідальності за те, що відбувається в Україні. Наслідком цього стало обрання президентом нині сумнозвісного Віктора Януковича, до якого однаково негативно ставляться як прихильники, так і противники Євромайдану. Перші - за силові акції проти протестувальників, другі - за недостатню дієвість цих акцій. Крім того, характеризуючи населення Донецької та Луганської областей, часто відзначають, що воно не звикло до сильної громадянської активності та самоорганізації задля вирішення власних проблем. Предметом зазначеної статті є спроба розібратися, чи справді це так, і розглянути кілька інших важливих характеристик настроїв на Донбасі. При цьому послуговуватимемося даними свіжого дослідження в Донецькій та Луганській областях (підконтрольні Україні райони), під час якого респондентам ставили запитання на різні суспільні теми.*

Почнемо з того, чи справді жителі Донецької та Луганської областей не відчувають відповідальності за стан справ навіть у своєму населеному пункті, не кажучи вже про всю країну. Для цього порівняємо їхні відповіді з результатами релевантного загальноукраїнського соціологічного дослідження, на яке ми посилалися у попередніх публікаціях. Зокрема, в одній зі своїх статей, присвяченій проблемі культивування демократії в Україні ("Що заважає українській демократії", DT.UA, 3.09.2016), серед головних завад я називав безвідповідальність українського суспільства в цілому.

У статті наводилися дані моніторингу Інституту соціології НАН України: українських громадян щороку запитували, якою мірою вони почуваються відповідальними за стан справ в Україні та у своєму населеному пункті. І переважна більшість респондентів рік у рік обирала варіант "ніякою". Лише кілька відсотків стверджували, що несуть повну відповідальність.

Тим часом порівняння відповідей за літо 2013-го ("домайданівського" показника) та 2015-го (показника періоду, коли зміни у громадянській свідомості стали набувати стійких рис) демонструє певне позитивне зрушення. Якщо у 2013 р. за стан справ в Україні не відчували жодної відповідальності 67%, то у 2015-му таких стало на 11% менше. Зміни справді помітні, проте навіть після драматичних подій на Майдані й після них більшість респондентів так і не перейнялася особистою відповідальністю за ситуацію в державі, бодай частково.

"Безвідповідальних" респондентів у плані конкретнішого запитання – відповідальності за стан справ у власному населеному пункті - було трохи менше. Однак загалом тенденція та ж сама й тут: більшість громадян анітрохи не переймається відповідальністю за стан справ навіть у своєму власному населеному пункті. Повну відповідальність, так само, як і в цілому по країні, відчувають лише кілька відсотків.

Тепер порівняймо дані всеукраїнського опитування з результатами актуального дослідження серед жителів Донбасу. "Ніякої відповідальності" за стан справ у своєму населеному пункті не відчувають 62% респондентів із Донецької області та 71% - із Луганської. Чверть і п'ята частина, відповідно, відчувають лише часткову відповідальність. Повну відповідальність за стан справ у своєму населеному пункті відчувають 7% донеччан та близько 4% луганчан.

З отриманих даних можна зробити два важливих висновки. По-перше, показники є доволі близькими до показників загальнонаціональних опитувань з аналогічних питань. Особливо якщо порівнювати з показником у Донецькій області. По-друге, можна стверджувати, що монолітного ментального утворення "Донбас", що його, вільно чи невільно, конструює панівний нині в українському суспільстві дискурс, представляючи донеччан і луганчан як братів-близнюків, не існує.

Ще однією важливою характеристикою, яку демонструють респонденти з обох областей, відповідаючи на запитання про відповідальність за стан справ у їхньому населеному пункті, є відсутність істотних відмінностей між різними поколіннями: молодь до 30 років так само мало почувається відповідальною за стан справ у своєму населеному пункті, як і старші люди. І так само мало, як і молодь та старше покоління по Україні загалом. Тобто відсутність якісних розбіжностей у відчутті відповідальності за стан справ у своєму населеному пункті між людьми, які народилися й соціалізувалися в нових умовах, та тими, хто народився і сформувався в СРСР, - проблема загальноукраїнська, а не лише риса, притаманна жителям Донецької та Луганської областей.

Наступний аспект – громадянська активність. Згідно із загальноукраїнськими опитуваннями, зокрема моніторингом Інституту соціології НАН України, понад 80% респондентів не є членами жодного з громадянських об'єднань, рухів, асоціацій, фондів, релігійних громад, політичних партій чи бодай гуртка за інтересами. Всі ці варіанти набирають по кілька відсотків, і жоден із них не демонструє значного відриву від усіх інших форм громадянської самоорганізації. Варто особливо підкреслити, що відповіді українських громадян щодо членства або залученості до найрізноманітніших форм об'єднань фактично не змінилися, порівняно з 2011-м чи 2013-м роками, які передували Євромайдану.

Своєю чергою, 90% жителів Донбасу заявляють, що не є членами жодних із запропонованих численних форм самоорганізації. Лише 6–10% беруть участь у тих або інших формах об'єднань громадян. Основну частку респондентів, які все ж таки займаються громадською діяльністю, і в Донецькій, і в Луганській областях становлять волонтери. А ось участь у різного роду громадських організаціях (громадянських, професійних, екологічних, релігійних тощо) не набирає більше двох відсотків.

Тобто респонденти з обох областей справді демонструють вкрай низьку залученість до діяльності неурядових громадських організацій. Але, як щойно було продемонстровано, майже таку саму мляву участь в аналогічних формах самоорганізації беруть громадяни по всій країні, фактично, з самого початку її незалежності.

Драматичний і перспективний для цього Майдан 2013–2014 рр. інституційної неоформленості громадянського суспільства в Україні швидко і явно не змінив. Тож хоч донеччани та луганчани в цьому аспекті й проявляють більшу пасивність, однак, на тлі загальної пасивності та безвідповідальності всього українського суспільства, - не аж таку вже кричущу й неорганічну.

До того ж підвищенню громадянської активності донеччан та луганчан не сприяє і їхня низька поінформованість про реформу місцевого самоврядування. Тут уже питання до центральної, і насамперед - місцевої влади. Чому на другий рік після активного урядового піару децентралізації, передачі влади на місця у двох окремо взятих і доволі проблемних областях про цю реформу щось чули, однак не знають її суті лише близько половини респондентів, а третина опитаних нічого про неї не знає взагалі? З огляду на незадовільну поінформованість жителів Донецької області, чимало респондентів (40%) не змогли оцінити успішність реформи місцевого самоврядування. За таких умов доволі органічні й зрозумілі відповіді місцевих жителів на інше запитання: якою мірою вони поінформовані про рішення, ухвалені місцевою владою. Більшість населення взагалі нічого не знає про ці рішення. Добре або задовільно з роботою своїх районних рад обізнана лише десята частина опитаних. Ще чверть поінформовані про це лише частково або уривчасто. Очевидно, у питанні відкритості та ресурсного і технічного забезпечення інформування населення цих областей про пропоновані новації й рішення місцева влада більше розраховує не на власні зусилля, а на допомогу закордонних донорів.

Насамкінець, для відповіді на запитання-індикатор про найважливіші права респондентам із Донецької та Луганської областей (підконтрольних Україні) пропонувався перелік найголовніших соціальних та політичних прав, із яких вони могли вибрати не більше трьох. Серед найважливіших прав респонденти з Донецької області частіше називали права на медичне забезпечення та на свободу слова і друку. Тоді як у Луганській області вдвічі частіше за донеччан називали важливість рівності всіх перед законом та право на охорону сім'ї і материнства. Крім того, луганчани помітно більше згадували про право на соціальне забезпечення та право на справедливі умови праці.

Однак головне - не те, в чому жителі цих двох областей мали розбіжності, а те, в чому вони майже одностайно були солідарні. Варіант "право на вільні збори" набрав серед донеччан і луганчан аж по 2%. Це найнижчий показник, порівняно з усіма іншими соціальними та політичними правами, запропонованими респондентам.

Відтак, аби зрозуміти неприйняття подій 2013-2014 рр. у Києві та інших містах України більшістю жителів Донбасу, ми маємо зважати саме на цей, дуже яскравий показник. Свобода зборів і дотримання цього права для них стоять на останньому з усіх можливих місць. Не кажучи вже про початкові гасла Майдану 2013–2014 рр., через які його назвали Євромайданом.

При цьому, як ми щойно зазначали, таке зневажливе ставлення не стосується права на свободу слова. Для донеччан і луганчан воно стоїть на важливому місці, випереджаючи навіть право на працю. Із цим пов'язаний останній, дуже позитивний аспект, яким і хотілося б завершити. Як свідчать дослідження, головним джерелом інформації для донеччан і луганчан, поряд із телебаченням, що традиційно тримає першість, є Інтернет. На користь телебачення висловилися 54% донеччан, інтернет-сайтів – 46%. Серед жителів Луганської області відрив був більший – 71% і 41%, відповідно. Так чи інакше, саме ці два джерела випереджали решту ЗМІ. Але найголовніше - те, що, порівняно із загальноукраїнським показником, частка респондентів, які покладаються на телебачення, у цих областях істотно менша: за даними різних опитувань, у межах усієї країни вона сягає 80-90%. Натомість там активно користуються Інтернетом, який передбачає пошук інформації, її порівняння та перевірку, на відміну від доволі пасивного споживання телепродукту. У цьому донеччани та луганчани, які живуть у підконтрольних Україні районах, доволі схожі на переселенців із Криму, що також демонструють високу недовіру ЗМІ та активне фільтрування інформації, головний принцип якого приблизно такий: подивитися й почитати ЗМІ, котрі представляють полярні і взаємовиключні позиції, а потім зателефонувати до родичів на півострів і запитати їх.

* Дослідження проведено Дослідницьким центром SPHERA на замовлення ПРООН в Україні. Терміни поля 09.01-16.01.2017. Всього опитано 800 респондентів. Похибка не перевищує 5%.