Чи мають прокурори заплющувати очі на катування чи недопуск адвоката?

Чи повинен прокурор захищати права людини під час розслідування? Чи повинен він реагувати на повідомлення затриманої особи про катування, недопуск адвоката? Чи це функція виключно адвоката і судді?

Якщо проаналізувати функцію прокурора у кримінальному провадженні, як її прописано в ст. 36 Кримінального процесуального кодексу України, то там немає жодного слова про його обов'язок забезпечувати права людини і наглядати за їх дотриманням. Утім, не все так однозначно. Якщо розглядати функцію прокурора в контексті всього кримінально-процесуального законодавства, то важливо враховувати такі основні принципи, як верховенство права і повага до людської гідності. Вони мають бути наріжним каменем у роботі прокуратури.

Крім того, чинний КПК визначає недопустимими докази, що отримані з порушенням прав людини, якими, зокрема, є застосування катувань і порушення права особи на захист.

На жаль, на практиці прокурори часто ігнорують ці положення законодавства, "не помічаючи" порушень прав людини.

Під час дослідження, проведеного за ініціативи та підтримки Міжнародного фонду "Відродження", ми опитали 506 прокурорів: 75% з них вважають, що практика несвоєчасного інформування затриманого про його права не поширена в Україні. 82% вважають, що такого порушення, як ненадання адвоката, в українських реаліях практично не трапляється. 87% вважають, що випадки катування і жорстокого поводження або практично відсутні, або є поодинокими.

При цьому, відповідаючи на дещо провокативне запитання, чи погоджуються прокурори, що у переважній більшості випадків підозрювані скаржаться на порушення своїх прав, аби уникнути відповідальності за вчинення злочину, повністю не погодилися із цим твердженням лише 3% опитаних.

У рамках дослідження ми також запитували, що робитимуть прокурори, коли з'ясується, що доказ є недопустимим. 62% опитаних прокурорів допускають думку, що на порушення прав людини можна "заплющити очі". Тобто в разі, якщо, наприклад, ніж, яким було скоєно вбивство, слідчі знайдуть завдяки зізнанню, яке отримали від підозрюваного із застосуванням до нього катування, то ніж буде направлено до суду як доказ, а обставини, за яких слідчі дізналися про цей ніж, залишаться поза увагою прокурора.

Корінь проблеми в тому, що прокуратура виконує подвійну роль, і це призводить до конфлікту інтересів. З одного боку, в кожному кримінальному проваджені прокурор керує розслідуванням і відповідає за нього, а отже, є зацікавленим у тому, щоб якнайшвидше передати справу до суду, а з іншого - прокурор відповідає за дотримання прав підозрюваного і повинен реагувати на його скарги.

От і отримуємо сумну статистику: прокуратура практично не направляє до суду справ, які стосуються порушення права на захист, недопуску адвоката тощо (у 2014–2015 рр. не направлено жодної справи, у 2016-му - дві, але вироку в обох досі не винесено). Що ж до застосування катувань до підозрюваних, то прокуратура передала до суду лише три провадження у 2014 році, сім у 2015-му, вісім у 2016-му і дев'ять проваджень у 2017-му. У той час як на практиці випадків катувань набагато більше, про що свідчать численні дослідження й звіти національних і міжнародних правозахисних організацій.

Для експерименту ми запитали в прокурорів, що вони зробили б, якби підозрюваний повідомив їм, що його катували. Прокурори часто ухилялися від прямої відповіді або давали зрозуміти, що, скоріше за все, заплющили б на це очі або ж, як максимум, призначили службове розслідування, яке, до речі, проводила б сама поліція. І вже за результатами такого розслідування прокурор ухвалював би рішення, чи розпочинати йому кримінальне провадження.

Тоді ми запитали, що робили б прокурори, якби підозрюваний повідомив, що крім крадіжки, з приводу якої іде слідство, він скоїв іще й убивство. У цьому разі прокурори одразу відповідали, що занесли б таке повідомлення до Єдиного реєстру досудових розслідувань і розпочали кримінальне провадження.

Виникає запитання: у чому ж різниця між повідомленням підозрюваного про застосування до нього катувань і про скоєння ним убивства? Обидва повідомлення - про злочин, які негайно мають бути занесені до реєстру й розслідувані. Однак на практиці прокуратура реагує на це по-різному, часто не розглядаючи повідомлень про катування підозрюваних як інформацію саме про злочин.

Це неприпустимо, адже, якщо прокурор встановив, що під час збирання доказів права людини були порушені слідчим чи оперативним працівником, він не може не розуміти, що цей доказ є недопустимим і з ним не можна йти до суду. Адже якщо прокурор представить у суді недопустимі докази, то кримінальне провадження "посиплеться" - вся робота зі збирання доказів виявиться марною, бо винна особа може бути виправдана і звільнена від відповідальності: злочинець залишиться на волі й створюватиме небезпеку для інших.

Унаслідок порушень прав людини може бути засуджена й невинна особа, адже під тортурами будь-хто може зізнатись у злочині, навіть якщо його не вчиняв. І саме з такої позиції прокурори повинні дивитися на права людини. Повага до прав людини - це те, що їм допомагає, а не заважає працювати.

Важливо зазначити, що прокурори можуть бути притягнені до дисциплінарної, а в окремих випадках і до кримінальної відповідальності за те, що недопильнували порушень прав людини або взагалі свідомо їх проігнорували, ставши фактично співучасниками злочину.

Усунути колізію має запуск роботи Державного бюро розслідувань, до якого незабаром почнуть набирати кадри. Саме ДБР, а не прокуратура, розслідуватиме порушення прав підозрюваних осіб. Це розв'яже наявний конфлікт інтересів у прокуратурі, адже розслідувати злочин і розслідувати скарги підозрюваного на порушення прав людини повинні різні структури, незалежні одна від одної.