Час «дозволених слів»

Услыхал ее слово, воспринял речи,
Женщины совет запал в его сердце.
Ткань разорвала, одной его одела,
Тканью второю сама оделась,
За руку взяв, повела, как ребенка,
К стану пастушьему, к скотьим загонам.

Епос о Гильгамеше

Вдень 25 лютого, коли в Києві проходив круглий стіл «Соціальні міфологеми масової свідомості і політична міфотворчість» за участю багатьох достойників, я був далеко — у шумерському місті Уруку за два з лишком тисячоліття до нашої ери, оскільки читав «Епос про Гільгамеша» в пошуках фрагмента, винесеного принагідно тут в епіграф. Колись читав, а подивившись телевізор, пригадав і розшукав. Дуже він мені подобається тим, що схожий на деякі події 2004 року, та й на пізніші теж. По суті все повторюється. Як у «Тисячі й одній ночі». Казки різні, а суть — аби потягнути час.

Люди — вигадники й мрійники. Міфи — це їхні вигадки й мрії. Хоч політичні, хоч релігійні — будь-які. Якщо міф якось додатково обізвати, не зміняться способи його творення, трансформації та загибелі. Це той, хто обзиває, у такий спосіб опосередковано заявляє про себе, своє місце в світі. У результаті виходить щось на кшталт дискусії про систему координат. Але оскільки дискутують представники різних наук, усередині яких існують ще й різні школи, це найчастіше схоже на дискусію картографа, який обстоює систему Меркатора проти Птолемея, і дистриб’ютора приладів GPS, який каже, що вони кращі, ніж аналогічні послуги мереж мобільного зв’язку. Усі праві. А тим часом поверхня Землі має кінцеву кривизну, й її все одно не можна відобразити на площині, зберігши одночасно всі просторові відношення. Можна тільки найголовніше. Як у математичній картографії — картографічна проекція. Реальні координати вона проектує на площину на так звані декартові координати.

У повсякденній свідомості політична міфотворчість — звичайна брехня. Не без того. Але міфи — це головне, що визначає будь-яку групову поведінку, а українських громадян особливо. Якщо є «дозволені слова», тобто й Шахерезада, а також нетерплячий слухач, який насправді вічно слухає один і той же міф. Про себе, Героя.

Україна, висловлюючись мовою політологів, є «зовнішньополітичною» державою. Тобто державою, створеною під тиском зовнішніх обставин. Це в нас буде горизонтальна вісь у системі координат... Я свідомий того, що натискаю на дуже болючу точку. Але тут немає ні позитивного, ні негативного ставлення до факту. Так, Україна не утворилася солідарним — це особливо важливо зрозуміти сьогодні — волевиявленням політичної нації. Вона шумувала й вирувала, але це тому, що остаточно подурнілі радянські комуністи не просто накрили всі соціальні процеси, які природно кипіли, важкою кришкою «совка», а наглухо запаяли її примітивною тоталітарною ідеологією. Тут вибух неминучий. Але це говорить не про природну вибуховість вмісту, а лише про різницю тисків.

Напевно, це карма така? Адже Київська Русь почалася не через зростання самосвідомості древлян і полян, а через криваві розбірки вікінгів з роду «русь», котрі «кришували» шлях «із варягів у греки». Переможець установив закон і порядок і приніс процвітання й славу Києву. 1917 року Україна ненадовго де-юре стала незалежною, тому що в Петрограді стався більшовицький переворот. Єдиний продуктивний період, із погляду завдань державного будівництва, припадає на часи гетьмана Скоропадського (міжнародне визнання, Академія наук, бібліотеки, держслужба тощо), котрий спирався переважно на війська кайзера. Новітню історію і так усі пам’ятають, включно з ідеологічним хаосом і наївністю новонавернених політиків. Єдине, що об’єднувало всіх, — боротьба проти реставрації СРСР.

З погляду політичної картографії, Україна займає таке саме місце на карті Європи, як і інші країни. Але є країни, образно кажучи, як насипні кургани, а є країни-вирви. Зверху і те, і інше має вигляд кола. Може, ми колись були курганом. Але одні його постійно розкопували, інші — бомбили. І утворилася величезна соціальна вирва, яма із рваними краями. Ми — ділянка негативного тиску, яка обсипається з країв, але гордо міряється інтенсивністю зростання з іншими. А це поки лише інтенсивність засипання ями до нульової позначки, не кажучи про якесь вивищення.

Пан Головаха, директор Інституту соціології НАНУ, говорив на круглому столі про чотири міфи — «золотий вік» СРСР, ЄС і НАТО, енерго-економічний міф і міф про якусь берегиню-рятівницю. Перші три цілком вкладаються в ідею зовнішньополітичної держави. На цій осі було і є більш ніж достатньо таких прикладів. А от міф про Героя — основна тема. Це вертикальна вісь у нашій системі координат.

Чим був славний Гільгамеш? Там був цікавий конфлікт у верхах. Сусіди зажадали спільної господарської діяльності. Політики порадили Гільгамешу прийняти пропозицію. Але зібрався Майдан. І Гільгамеш, підтримуваний народними зборами, відмовився скоритися. Народні збори проголосили Гільгамеша військовим вождем — лугалем. Сусіди швиденько метнулися до них униз по Євфрату з бригадою добре озброєних політтехнологів, але бойкот та облогу Гільгамеша провалили. Так у Нижній Месопотамії відбулася «помаранчева революція».

Одне слово, ви розумієте, куди я...

Тепер до міфу про героя. Точніше, про Героя з великої літери, тому що на нього є запит у суспільстві. А самого героя, продуктивного й яскравого міфу про нього немає. Мучеників не рахуємо. Українське культурне середовище — змішане. Виходить, у ньому, за наукою, має бути розшарування на елітарну міфологію й низову. Елітарна — отже, нормативна, політкоректна, оплачена й трансльована ЗМІ в прайм-таймі. Колір влади при цьому значення не має. Низова — це політфольклор, анекдоти, матірний флуд в Інтернеті, теорії змови й усі уламки релігійних і політичних міфів минулого.

Такий «первинний бульйон» міфологем — послуговуючись термінологією академіка Опаріна. Але щоб донести бодай ложку цього бульйону до споживача, потрібен носій. Потрібна персона. В українському випадку це, скоріше, не бульйон, а спагеті. По-перше, зручно вішати на вуха. По-друге, кожна із цих довгих макаронин існує в спільній тарілці сама по собі, як, наприклад, ідеології. По-третє, хоч скільки їх на виделку намотуй, більшість однаково звалиться назад.

Герой — це як виделка в спагеті. Соціум хоче смачно їсти побільше хороших ідей. Він вибирає виделку якнайдовшу, оздоблює її золотом і самоцвітами, ставить на п’єдестал, дмухає на неї і полірує рукавом. У результаті виявляється, що їсти нею практично неможливо. Але про це згадують тільки тоді, коли дається взнаки почуття голоду та ошуканості. А хто винуватий?

Герой — це інструмент для адаптації створених ідеологічних міфологем у масовій свідомості. Але скільки на ньому, рідному, міфологем утримається, стільки й буде донесено до споживачів. Український Герой — це не людина, а інстанція. Тому бажано, щоб він обіймав якусь посаду, або прагнув її здобути, або не хотів з неї йти. Постраждалі, репресовані, полеглі — це предтечі, щаблі для майбутнього сходження Героя. Що дрібніша людина, то маліший українець, тим більше він потребує Великого Героя. Він компенсує особистість і гарантує прямий зв’язок із світом богів і чиновників.

Міф про Прометея (як і радянський клон — про Данко) разом із запитом на такого героя відходить у минуле. Його драйв — «вставай, проклятьем заклейменный, весь мир голодных и рабов» — уже не працює. Злиття в єдиному революційному пориві всіх безіменних і безликих трудівників неможливе, тому що трудівників уже немає, а є лише наймані робітники й безробітні, котрих навіть профспілки не в змозі згуртувати. В українській версії такий варіант міфу — про Епіметея, брата Прометея, менш скандального й більш успішного. До речі, його дружину звали Пандора. Скринька в неї ще була. Але це вже інша історія.

Міф про Геракла. Запит на нього є, тому що суть міфу — героїзація, виправдання терору в ім’я вищої ідеї. Завдяки міфу про Геракла масова свідомість погоджується з практикою масового насильства, перетравлює відчужену сутність терору, сприймаючи реальне життя як постійну боротьбу з жахливими ворогами й режимами. Але в Геракла був брат-близнюк на ім’я Іфікл. На вигляд — копія Геракла, тільки набагато слабший. Тут без коментарів...

Євген Головаха говорив про міф «світлого воїнства на чолі з прекрасною дамою». Це третій героїчний міф — про Деметру, богиню родючості. З його допомогою масова свідомість підсаджується на голку соціальних подачок. Героїзація споживання здійснюється м’яко, адже в героїні, яка звертається до споживача, материнська суть. Деметра дарує багатства, як мати дітям — іграшки. Але другий «більш український» образ цього міфу — Кібела. Богиня вимагала від своїх служителів цілковитого підпорядкування, забуття в захваті й екстазі. Їй дуже подобалося, коли жерці завдавали один одному кривавих ран, а неофіти оскоплялися, полишаючи світ повсякденного життя й віддаючись у руки похмурої і страшної богині. Кібела завжди з’являлася на золотій колісниці, з короною у вигляді зубцюватої вежі на голові, в оточенні безумців. Вона також вважалася покровителькою та розподільницею гір, лісів і звірів.

Ну і головний компонент — міф про Протея. Протей постійно змінював свій вигляд, як екран телека з дистанційним управлінням, і був невловимий, як зміст ток-шоу. На основі цього міфологічного стереотипу масова свідомість визнає нелюдську владу ЗМІ й радо довіряється їй. Адже Протей міг пророкувати майбутнє, але тільки тому, хто його заскочить у справжньому вигляді. Героїзація комунікації досягається перенесенням на глядача всіх значимих властивостей, притаманних Героєві, здатному підтримувати контакт з усім світом. Старик Геродот, утім, вважав, що Протей — це не ім’я, а титул (щось на кшталт фараона чи президента). Міф, що збігається по суті з самою системою телемовлення, робить глядача, усупереч його конкретним особистим рисам, гостем будь-яких просторів і часів, співучасником усього. Це, мабуть, єдиний міф, що працює в Україні без застережень. Преса створює героїв нашого часу.

У зовнішньополітичній державі, країні-вирві, найбільший попит на міф про Героя. Так чому ж в Україні він не спрацьовує так, як в інших культурах від Месопотамії до Польщі? Працює, але не спрацьовує. Адже на втіленому в історичному часі герої будується вся архітектоніка національного, соціального, політичного. Але міф про героя, усі його варіанти завжди матимуть негативну величину, поки порожнина вирви не заповниться бодай до нульової позначки й не почнеться справжнє будівництво. Тому наші Герої, начебто всенародно покликані, насправді є антигероями. У найліпшому разі (ну, як в «Епосі про Гільгамеша») це герої частини України. Можливо, й кращої, найбільш гідної частини. Не знаю. Знаю лише, як вони тягнуть час, роблячи його міфічним, неперебутним. Як у «Тисячі й одній ночі». Поки не настане ранок і не затихнуть «дозволені слова». Ну а звідки в глибокій ямі… ранок?