Час блазнів

Наші імена, що їх вигукнули на якомусь світанку... розпорядження... накази... мабуть, був момент, тоді, на самісінькому початку, коли ми могли сказати - ні.

Том Стоппард, "Розенкранц і Гільденстерн мертві"

Суперечки про стан речей у країні подібні до варіантів перекладу відомої фрази з "Гамлета" про Данське королівство. Чи то "все прогнило", чи то "щось прогнило", чи то "щось негаразд". Тим часом п'єса триває.

У наборі слів, фраз і термінів, що описують реальність України, техніко-тактичного змісту дедалі менше. Лексика все більш розмита. Може, й на краще. Ворог не дрімає, базікало - знахідка. Хочеться про невимовне, але щоб зі значенням. Раніше так коментували квіти, захід сонця й котиків, тепер - трупи...

Стрес нікуди не подівся і не зменшився. Просто розпорошився рівномірно по всьому, як спрей. Із тими, хто від нього впадає в депресію, все більш-менш зрозуміло. Лікуємо фітнесом, сексом, подорожами й шопінгом.

Однак на велику кількість людей стрес подіяв тонізуюче. І вони пішли на війну. Але не на Схід. Якби вони опинилися, наприклад, у батальйоні "Донбас", це була б армія, і ми перемогли б за три дні. Але вони оголосили особисту війну за все хороше проти всього поганого за місцем проживання. І це було б навіть непогано, якби не оберталося померанцевською "піною на губах янгола" й "війною всіх проти всіх".

Тому найперший (знайомий усім за сімейними розбірками) спосіб боротьби за справедливу справу - утнути конфлікт із ближнім. Який би прямо теми не стосувався, але такий, щоб загальний драматизм ситуації його благословляв і підтримував.

Публічні політики в нас загалом уже відконфліктували (в усякому разі у мракобісній своїй фазі). Одні інших перемогли й посадили або ще ловлять. Це в конфліктології називається конфліктом із нульовою сумою. Одним - усе, іншим - нічого.

Активізується й розпалюється між- і внутрівідомчий конфлікт силовиків. Але це, по-перше, дуже довгограюча тема, що не вчора з'явилася. По-друге, ці люди, хоч би якими вони були, привчені до дисципліни, а тому сваряться за статутом, сміття з казарми не виносячи. Продається погано. Навколо них, звичайно, купа цивільних, які знають усе ліпше за всіх (іноді це так і є). Але загалом це конфлікт із варіантом вирішення в різних неполярних площинах "із ненульовою сумою". Хоча ловити й саджати, подейкують, доведеться ще чимало, і не зовсім зрозуміло, кому ж це робити.

Між цими типами конфліктів потроху, негучною торф'яною пожежею жеврітиме ще один старий-новий конфлікт. Конфлікт людей культури. Точне необразливе визначення їм підібрати важко. Тому - як в антропології: "люди лісу", "люди степу", "люди моря"... Словом, хто з чого годується. Це необов'язково матеріальні дивіденди. Ресурсність тут - суть особливий статус у суспільстві, невитратне підвищення самооцінки, винятковість і привабливість через екзотичний для більшості людей рід занять.

На чому ґрунтується припущення про майбутній суспільний конфлікт, який по-шекспірівськи дипломатично назвуть "публічною дискусією"?

По-перше, на тому, що це вже було. З яким душевним трепетом і фантастичними сподіваннями слухали слова українських письменників на початку 1990-х років! Культова злидарська приказка "не в грошах щастя" за багато десятиліть привела народ до повного ігнорування законів економіки й реальності взагалі, гальмуючи його перетворення на націю. Українське суспільство, перебуваючи тоді в первісному політичному стані, закохано наділяло письменників, та й узагалі тих, хто вміє писати й говорити українською мовою без помилок, позамежними магічними знаннями й уміннями. Тому, коли через певний час Україна в чарівний спосіб не злетіла у височінь до рівня світових країн, претензії до них стали захмарними, а докори - злими.

По-друге, культура, згідно з Кантом, уміщає й відбиває в собі і науку, і релігію, хоч як би ці взаємопов'язані слова в нас споганювали й девальвували. Тому такий тип конфлікту, за всієї його карнавальності (а можливо, саме завдяки їй) дуже точно характеризує як глибину розуміння суспільної проблематики, так і національні особливості учасників конфлікту.

По-третє, люди культури - як діти. Все назовні, все яскраво і з перехльостом. Хоча й щиро, від душі. Тому їм загалом дозволено трохи більше, ніж іншим. Можна викривати, погрожувати, застерігати не вибираючи слів. При цьому справді говорити правду. Але оскільки в людей культури, хоч би якими щирими вони були у своєму прагненні поліпшити світ, ніколи не було серйозних "приводних ременів" до системи державного управління (тому що гидують), небезпеки для бюрократів вони не становлять. Можна лише по-батьківськи поблажливо усміхнутися: ну як діти малі, їй-богу... Тому держава нишком заохочує навколокультурні конфлікти, використовуючи їх для зміцнення власного імунітету.

Ну й, нарешті, вічне людське "я так і знав!" (у психології - "хіндсайт"). Ніхто красномовніше й переконливіше за людину культури не зробить прогнозу заднім числом.

Конфлікт людини культури - це, насамперед, внутрішній конфлікт. Вона реалізує його у творчості. Якщо з творчістю тимчасово або взагалі не дуже склалося, то людина культури звертає свій ясний дитячий погляд на брудні суспільно-політичні процеси, бачить "каку" і зчиняє з цього приводу скандал. Суперечка таких людей - це сума взаємоперебивальних монологів і агресивне нав'язування своєї системи етичних координат. Рясний словниковий запас і вишукану лексику не слід сприймати апріорі як доказ миролюбності намірів. Освічена людина зовсім не зобов'язана мати якісь моральні засади. Це дивовижна омана, що тягнеться з доби Просвітництва. Йозеф Геббельс справді був доктором філософії, а Нікіта Михалков - хорошим кінорежисером.

Інтелігенція, яка в радянські часи поділялася на творчу й нетворчу, сьогодні становить здебільшого масу літніх і загалом консервативно налаштованих людей, які фактом свого існування виправдують наявність міністерств культури й освіти як соцзабезів. Їх десятиліттями змушували щось підписувати, засуджувати й прославляти, не даючи цій культурній Вандеї померти з голоду, бо руками вони зроду-віку робити нічого не вміли. Ну, крім сільських жителів.

Інтелектуали, що вирвалися з інтелігентського гетто в духовну або фізичну Європу, а то й подалі, опинилися в становищі отця Федора з "Дванадцяти стільців", котрий утік від Бендера на неприступну скелю. Начебто і з ковбасою, і туристам показують, і з вищими силами поговорити можна. Але наразі якось самотньо.

Усі ці групи, за винятком людей, які справді роблять щось товарне й цілком поглинені власним маркетингом, найближчим часом зійдуться в глобальній гуманітарній битві українських смислів. Нагадаємо, користуючись шекспірівською метафорою, що Гамлет, Гораціо, Розенкранц, Гільденстерн, Полоній, Лаерт - усі вони студенти. Їх не так доля трону хвилює насамперед, як "бути чи не бути". А даремно.

От і в українському дискурсі існує багаторічна стійка омана, що причетність або залученість у культурний процес робить його учасників людьми особливими, які претендують одночасно на радикальну новизну й традиційність. І через це автоматично впливають на долі світу.

Конфлікти наших розенкранценків і гільденстернюків найближчим часом ґрунтуватимуться на когнітивному дисонансі. Є вимога часу ставати раціональними політиками (у європейському значенні цього слова) з вимушеним розумінням того, що 5 стаття Конституції України передбачає не тільки захопливе народовольство, а й нудний механізм реалізації своїх сподівань через органи влади й місцеве самоврядування. Це найпротивніший, але й найважливіший етап революції. Без нього вона - всього лише бунт, який укотре нічого по суті не змінює. Потрібно негайно сідати за один стіл переговорів із чиновниками, бюрократами, з малоприємними людьми. А інших немає - або виїхали, або ще не виросли.

Для того щоб іграшковий емоційний конфлікт людей культури перетворився на революційні зміни системи влади, слід задати йому зовнішню геополітичну рамку, а не традиційну етнокультурну. Ви підтримуєте Договір про асоціацію з ЄС? А текст читали? Скільки в ньому приділяється культурі й чому? Як розвивають національні культури інші східні європейці в рамках ЄС? Ці й інші прості запитання з конкретними відповідями, як показує практика, вкрай дражливі для людей культури. Але ті, хто відповів на них, розуміють, що запеклу суперечку досі вели не з тими й не про те.

А інші, уперті в культурі, художньо вимруть. Як у п'єсі Тома Стоппарда, зі словами: "Добре, наступного разу будемо розумнішими". Але наступного разу не буде. Якщо в королівстві все справді прогнило, значить, скінчився час монархії. А з ним - і час блазнів.