«Чарівний меч» Володимира Ястребова

Ще не забуті часи, коли наша історія починалась і закінчувалася 1917 роком. Не дивно, що тоді ім’я історика, етнографа, археолога і педагога Володимира Ястребова забувалося, припадало пилом. Але щойно упали ідеологічні заборони і суспільство запрагло глянути в очі свого глибшого історичного минулого, виявилося, що в Центральній Україні без наукового доробку Володимира Ястребова, 150-річчя якого відзначається нинішнього літа, це зробити досить важко.

Певною мірою нововідкривачем цього імені на Кіровоградщині стало видання «Єлисавет» — додаток до обласної газети «Народне слово», який у 1992—1993 роках виходив під редакцією краєзнавця Олександра Чуднова. Не можна тут не згадати і літературознавця Володимира Панченка, з ініціативи якого було засновано обласну краєзнавчу премію імені Володимира Ястребова. Власне, це був логічний крок у контексті проведеної у жовтні 1993 року Міжнародної наукової конференції «Центральна Україна як історико-культурний феномен», у якій взяли участь відомі вчені України та світу.

Володимир Ястребов, росіянин за походженням, людина, здається, зовсім іншої ментальності і національного характеру, першим у краї започаткував серйозні етнографічні та грамотні археологічні дослідження, які можна назвати вихідним матеріалом для осмислення нашого права на власний голос у всесвітній історії. Він, будучи фактично провінційним ученим, не був провінціалом за своїм світобаченням і світовідчуттям: вивчав навколишній світ не заради того, щоб відгородитися від іншого, ширшого світу, а для того, щоб цей широкий світ поважав український народ, його культуру. Він народився на Волзі, а став українським патріотом, не голослівним, а діяльним. На жаль, праці ученого, які цитуються у багатьох дисертаціях здобувачів на найвищі наукові звання, й досі у належному вигляді не видані в Україні.

Очевидно, у Самарській гімназії, де вчився Володимир Ястребов, були добрі вчителі історії, які цінували матеріальні і духовні свідчення минулого. Це додавало об’єктивності їхньому світогляду і зводило до мінімуму закомплексованість імперським шовінізмом, який досить характерний для російської інтелігенції. Продовжувати навчання у Новоросійському університеті Ястребов поїхав тільки тому, що там можна було слухати лекції відомого славіста Володимира Григоровича. Саме за ним, своїм учителем, випускник університету прибув і до Єлисаветграда. Існує версія, що Григоровича до нашого, на той час провінційного міста, привів інтерес і бажання попрацювати із так званим Єлисаветградським євангелієм ХVІ століття, яке тоді зберігалося в одному з храмів єдиновірницької церкви — наш край був одним із багатьох притулків старообрядництва. Ця унікальна рукописна книга, яка містить близько 600 ілюстрацій, нині перебуває у Російській державній бібліотеці. Про неї у нещодавно виданій книзі про історію Свято-Преображенського собору нашого міста згадує краєзнавець Олександр Чуднов. Хоч би як там було, але Григорович приїхав до Єлисаветграда назавжди — його останки залишилися на зруйнованому Биківському цвинтарі, а частина зведеного пам’ятника — на Рівненському.

З перших днів перебування в Єлисаветі Володимир Ястребов працює в архівах місцевих церков та колишньої фортеці, де знаходить матеріали для багатьох своїх праць. Але найголовніша з них — «Матеріяли по етнографії Новороссійскаго края» у двох частинах вийшла друком майже через два десятиліття перебування Володимира Миколайовича у степовій Україні — у 1894 році. Багато років Володимир Ястребов викладав в унікальному на той час за своїм духом свободи і творчості земському реальному училищі, яким керував Михайло Завадський і зі стін якого вийшло надзвичайно багато, як для провінційного навчального закладу, видатних учених і творчих особистостей. Він сам, із допомогою своїх учнів та добровільних помічників (священиків, учителів, простих селян) записував з народних вуст величезну кількість переказів, легенд, оповідань, обрядів, ігор, прислів’їв, приказок, рецептів народної медицини, замовлянь і навіть прокльонів та лайок. Безліч побутових деталей, здавалося б безнадійна повсякденність, приватна історія окремої людини — ці знання дозволяли, як у мозаїці, з окремих частинок вибудувати картину складних духовних процесів, які не залежать від державного устрою, позиції чи світогляду можновладців.

Збираючи спогади про запорозьких козаків (саме у наших краях розташовувались їхні зимівники, зокрема начебто й легендарного Максима Залізняка), він зазначав, що вже на той час було видно, наскільки зміліла народна пам’ять про минуле рідного краю, набула поширення трактирно-солдатська культура, яка цілком влаштовувала тодішніх державців. Що вже казати про десятиліття й десятиліття по тому! Отож, кожне свідчення, зафіксоване Ястребовим, має непересічну цінність. Тим більше дивно, що до 150-річного ювілею в Кіровограді не спромоглися видати його праць. Правда, коштом обласної влади вийшла книга «З іменем Володимира Ястребова», яка представила дві статті про вченого, збірник його бібліографії та біографії лауреатів премії його імені — упорядник Станіслав Янчуков. Частина цих праць перебуває у сховищах обласного краєзнавчого музею, але там, чомусь, за словами краєзнавця й етнолога Олександра Босого, їх просто не можуть знайти...

Проте той же Олександр Чуднов переконаний: багато записів Володимира Ястребова, зокрема казки, буйністю фантазії, чіткістю етичних позицій дають фору найпопулярнішим дитячим творам, хоч би популярному серед дітей нині «Гаррі Поттеру», де безліч міфів і легенд, але не пропущених через епічний простір. У записах Ястребова зафіксовано український магічний реалізм, і нам не вистачає лише свого Маркеса, який би його художньо переосмислив і створив свій напрям у літературі.

Викладаючи в земському реальному училищі, Володимир Миколайович міг би обмежитися звичайною, як тисячі його попередників і наступників, роботою з класом, але він створює для цього класу музей старожитностей, і хоча колекція такого статусу не мала, проте як навчальний музей була однією з кращих у Російській імперії. Про її рівень свідчить хоча б той факт, що один з експонатів — бронзова ручка у вигляді медузи, що біжить, — археологічна комісія забрала до Ермітажу як рідкісну і в науковому плані цінну річ. Ястребов дуже переживав із цього приводу. На жаль, після його смерті більшість експонатів вкрали, хоча частина їх таки стала основою нинішнього обласного краєзнавчого музею. Принаймні дві кам’яні баби, які нині стоять біля входу — з колекції Ястребова.

Неможливо та й не потрібно перелічувати все, зроблене Володимиром Ястребовим. Очевидно, були вчені яскравіші, ерудованіші за нього, але академічним ученим часом важко зберегти рису, яку він мав — уміння дивуватися і дивувати.

Крім цього, він залишив нам уроки, зовсім не зайві на порозі культурної глобалізації. Найперше — ставлення до української мови. У 1895 році, пишучи до Миколи Сумцова про талановитого хлопця-українця, який зібрав велику кількість народних віршів, Ястребов із сумом констатує, що опублікувати зібране тією мовою, якою воно звучить, в Російській імперії неможливо. «Невже і мені, кацапу, шукати притулку в Галіції? Що робити?!» — з розпачем запитує він.

Обожнюючи свого вчителя Володимира Григоровича, Ястребов сам був учителем з великої літери. Хто його учні, з якими він їздив на розкопки Херсонеса, досліджував могили-кургани в Компаніївських степах, вивчав архітектурні пам’ятки Венеції? Це — Євген Чикаленко, Олександр Тарковський (батько поета Арсенія Тарковського, дід відомого кінорежисера), Марко Кропивницький, Панас Саксаганський, Ісаак Шкловський... У кращі часи в училищі виходив «Педагогічний вісник», одним з найактивніших авторів якого був Ястребов. І робив він це, передусім, заради виходу із викладацької буденності, яка вбиває творчість. Своєю діяльністю він руйнував заспокоєність, не терпів рутини у педагогіці, і коли ця рутина, після того, як уряд почав «наводити лад» в училищі, задомінувала й тут, тяжко переживав. Можна сказати, що це стало однією з причин його ранньої смерті.

Життєвий подвиг Володимира Ястребова, безперечно, приклад для нинішніх краєзнавців. Премія його імені, всупереч деяким побоюванням, не вичерпує достойних лауреатів. Прикро лише, що краєзнавчий рух в області роз’єднаний. В ньому багато яскравих особистостей, але амбіції кожного заважають організаційному об’єднанню. Проблема ще й у тому, що частина краєзнавців воліють розглядати історію краю, починаючи з року заснування фортеці святої Єлисавети, як колись вели відлік з 1917-го... На жаль, експозиція обласного краєзнавчого музею підпорядкована саме такій дивній, як для справжнього наукового підходу, установці. Натомість Кіровоград — чи не єдиний обласний центр, де немає етнографічного музею, а експонатів для нього більш ніж достатньо. Тільки трипільської кераміки більше, ніж у нас (та ще, можливо, у сусідній Черкащині), немає ніде. Кандидат історичних наук Олександр Босий, наприклад, переконаний: за грамотного формування експозиції музей міг бути настільки привабливим, що не лише заробляв би на свої потреби, а й допомагав місту.

Спадщина Ястребова може позбавити нас ще однієї хвороби — бажання поділити чи укрупнити якісь території. Нинішня адміністративно-територіальна реформа, на жаль, відбувається без серйозних консультацій з ученими-істориками, а без цього розумно вирішити проблему людини і її малої батьківщини неможливо.

* * *

Володимир Ястребов був одним з небагатьох учених, які не тільки задокументовували свої знахідки, а й емоційно коментували їх. Працюючи над знайденим у компаніївських могилах, він писав: «Можливо, тут ми маємо перші екземпляри, що належать загубленим, маловідомим племенам; можливо, вони кинуть промінь світла у темну передранкову пору давньої, рідної нам Русі; встануть із надр землі ці тисячолітні богатирі, свідки сивої давнини і самі дадуть нам відповідь, звідки вони прийшли, чи не родичі вони скіфам, покажуть нам свій чарівний меч, котрим нищили поганих, відкриють нам духовний скарб, цінніший від куп золота та срібла».

Цей чарівний меч, який утверджує нас на своїй землі, все життя шукав Володимир Ястребов.