Будуючи Україну, Галичина і Донбас втрачають себе?

Тарас Возняк, філософ і редактор культурологічного проекту «Ї», не любить слова «сепаратизм» — упевнений, що за намагання від’єднати будь-що від українського тіла треба карати. Не надто Возняк полюбляє термін «федералізм» — на його думку, про це говорити зарано, хоча сама ідея має право на життя. Журнал «Ї» відстоює ідеї децентралізації влади. Будуючи Україну тире Київ, ми назавжди вбиваємо регіони — твердить його головний редактор.

— Ми перебуваємо лише в процесі конструювання модерної української нації. Бо з плином історії ми отримали величезний котел, в якому є десятки різних ідентичностей. Усі вони раптом опинилися в державі під назвою «Україна».

— Раптом???

— Для багатьох це справді було так. Це свідомі українці вибудовували свою державність, а приміром, кримські татари чи росіяни опинилися в державі «Україна» дуже навіть раптом. І вони ще повинні прийняти рішення для себе, як вони ставляться до нової політичної реальності: чи це їхня перша батьківщина, чи друга, лояльні вони до неї чи байдужі. Ці «інші українці» не мають негативних інтенцій, але вони ще де-факто не беруть участі в творенні українського цілого. І ми маємо збудувати рамки, які охоплять усі ідентичності. Адже кожен регіон — Галичина, Закарпаття, Донбас і т.д.— пройшов свій неповторний шлях до того, як став частиною України.

— Галичани — це група українців з чіткою ідентифікацією чи ні?

— Ми є українцями, але українцями-галичанами. Так само є українці-закарпатці, українці-слобожанці. Ризикну продовжити: українці-євреї, українці-росіяни. Галичина за останні 50 років пройшла карколомні зміни: столиця Галичини Львів був і німецькомовним, і польськомовним, і на третину єврейським, і на сорок років «совєтизованим». Однак Львів завжди був Львовом, який консолідував у собі безліч ідентичностей. Як результат постали ми — галичани. Журнал «Ї» видав кілька чисел про галицьку ідентичність. Вона відрізняється від інших регіональних ідентичностей. Скажімо — феноменом галицьких міст і містечок. Це стиль життя і самоорганізації громади. Може, тому галичани такі зорганізовані (їхній внесок в організаційні структури Майдану очевидний). Ми побачили Галичину і як країну міст: описали 299 міст і містечок — жоден інший регіон не був таким урбанізованим. У Донецьку чи Дніпропетровську населення більше, але їхні спальні райони не є містами. Однак це не лише заслуга галичан — вони розвивалися у тісному контакті з центрально-європейським культурним колом. Галичина пройшла всі культурні епохи, в неї нема обірваного шматка історії — як у Росії, приміром, де не було ніколи Відродження та бароко. Для Галичини весна народів 1848-го — це наша революція, і самоусвідомлення українців-галичан почалося саме відтоді, як і самоусвідомлення німців, угорців. Тобто Галичина має інші вихідні засади формування своєї ідентичності. Тут нема ніякого закиду комусь. Так склалося.

— Тоді Східна Україна — це…

— Свого роду Америка. Це колонізовані землі, таке собі Дике Поле як поняття. І можливо, всі ці політичні поділи, свідками яких ми стали торік, великою мірою відображають різні ідентичності. Можливо, жодна з них не є ані кращою, ані гіршою. Але, можливо, й ні. Якщо подивитися на кількість самогубств, венеричних захворювань, рівень арелігійності, то дуже часто історично старий поділ виринає знову. СНІД з’явився недавно, але він чомусь найбільш поширений саме на колонізованих землях. І рідко хто замислюється, чому?

— І чому?

— Очевидно, на тих землях люди не настільки закорінені. Ми ж бачимо різницю між американцями й європейцями — в оцій закоріненості, понятті: я в себе вдома. Американці ж є кочівниками і часто інтервентами. Як бачимо, Україна теж має свою Америку і свою Європу. І їх треба узгодити в межах однієї країни. Свого часу ми випустили число «Ї» з бравурною назвою «Федеративна Республіка Україна». Воно вийшло за два роки до відомих спекуляцій, коли Партія одного регіону спробувала шантажувати Україну доморощеним сепаратизмом. На жаль, вона дискредитувала дуже хорошу річ — а саме децентралізацію влади, яка нагально потрібна Україні.

— Властиво, якщо забрати політичну обгортку, сама ідея сепаратизму…

— …має бути карана законом. Про від’єднання частини України від України навіть не можна говорити. Можна — і треба! — говорити про децентралізацію. Жодна країна не може реалізувати рівномірний розвиток усієї своєї території без свободи регіонів. У нас різні регіони мають різну історію, відповідно й різне сьогоднішнє буття. На початку 90-х багато хто після розвалу СРСР боявся продовження розпаду державних структур. Тому постала централізована система влади. Може, на якийсь час це мало сенс. Та в нас не було ніякого місцевого самоврядування. Гіперцентралізація підтримала Київ, але загнала регіони в плачевний стан. Якщо донецький регіон через свій уряд ще якось лобіював свої потреби, то альтруїзм галичан довів до того, що вони постійно будують Україну, але втрачають Галичину.

— Тобто з галицьким п’ємонтизмом треба покінчувати і переосмислювати ідею соборності, яку несе Галичина?

— Свого часу це було потрібно, але надалі може призвести до абсолютної маргіналізації Львова. Щоби пропонувати щось продуктивне й якісне, треба самим бути щасливими й успішними. Якщо Галичина в економічній руїні, то повчати Україну і нести туди святу ідею єдності немає сенсу. Складність ситуації полягає ще й у тому, що в Україні з’явилася нова країна «Київ». Стан Донбасу — суцільна руїна. Одеса, веселе місто з оригінальним духом, якщо забрати зелень і море, — теж. Це ненормально. Бо вугілля, газ і ліс добуваються не на Банковій, але чомусь там розподіляються. І тому децентралізація — нагальна.

— І федералізація зможе встановити справедливість…

— Я б сказав «регіоналізація». Вона дозволяє справедливо розподілити шанси. Не матеріальні блага — а шанси. Бо який шанс має хлопчина з Сєверодонецька порівняно з корінним киянином? Централізована держава не гарантує громадянам рівні можливості. Ми не можемо дозволити собі робити ту ж помилку, що й Росія, де є «государство Москва» і занедбана Росія. Недаремно ж ЄС веде таку регіональну політику, яка децентралізує не ресурси, а шанси. Ми не можемо входити в ЄС тільки містом Київ і кількома економічними зонами!

— Уперше про децентралізацію заговорив Чорновіл у середині 90-х. Але він сам перестрашився своєї ідеї, аби її не споганили політично, і відклав на майбутнє. Оце «майбутнє» близьке?

— Воно неминуче. Можуть підняти крик і писк соборники в Галичині, які щиро переживають за єдність, але не розуміють суті децентралізації. Для них це розкол України. Це люди минулого. З другого боку, маємо хитрунів у Києві, які розуміють: якщо все зосередиться в столиці, то будуть дивіденди і корупційні ресурси — бо регіони не вирішують, що робити з коштами, які вони заробили. Олігархат виріс саме на централізації влади, економічній монополії та зрощенні влади та економіки.

— Виразників таких ідей — вас, припустімо, — можна назвати деструктивними елементами, адже треба ламати вигідну декому колію?

— Нічого не треба ламати! Децентралізація влади парадоксально збільшує доцентрове притягання регіонів. Коли регіону дають більше можливостей для розвитку (залишати в себе більше податків і розвиватися, як він хоче) — він вдячний ліберальному центру за шанси. Надання прав регіонам прив’язує їх до ліберального центру. В ЄС існує принцип субсидіальності: на нижчі рівні влади віддається стільки повноважень, скільки вони зможуть реалізувати. Навіщо погоджувати з Києвом прокладання шляхів чи інші місцеві питання?

— Відцентрові рухи — це один із наслідків розчарування у проекті «Україна»?

— Ще років зо два тому чимало галичан відчували, що Україна — не їхня держава. Багато хто не хотів жити в «країні імені Леоніда Даниловича Кучми». Тому люди шукали порятунку, принаймні ілюзорного, і почали плекати свою регіональну ідентичність.

— А жити в країні імені Ющенка як?

— (Пауза) Поки що — не палюче соромно.

— Нова влада (хоча чому вона нова, якщо вже рік минув?) — дуже «соборна», наголошує на єдності держави. Це не стримує ідею регіоналізму?

— Нова влада сама усвідомлює неефективність централізації. Бо й справді, що це за самоврядування таке, коли сільрада не може оплатити своє ж функціонування і поставити туалети на автостанціях? Я свідомо вульгаризую це питання, аби показати, що питання федералізму чи регіоналізму — це ж не сепаратистські прапори, не незрозумілі «республіки» і не розхитування човна, а справний і чистий туалет на автостанції.

— Хіба помаранчева революція не об’єднала?

— Революція поставила запитання: чому так є? Коли донецьке лобі в недолугій формі рвалося до влади і хотіло обстоювати регіональний інтерес — це теж реакція на централізацію влади.

— Донбаський регіоналізм — відцентровий від України?

— Ні, він дуже доцентровий. Ефективне функціонування економіки Донбасу неможливе поза Україною. Не кажу вже про величезні дотації для вугледобування чи здешевлення газу — вся країна дотує цей регіон. Але і він працює! І хоче мати своє достойне місце.

— Коли реалізується ідея регіоналізму, чи не відбудеться заміна київської бюрократії на таку ж недолугу місцеву?

— Ніякі чиновники ніколи не стануть ангелами. Та чим більше вирішують самі громадяни, тим менше буде підстав до зіпсутості чиновників. При децентралізації влада має менше нагод проявляти негативні риси. Вони виопуклюються величезними повноваженнями, що їх дістає людина, яка не контролюється. Тож передаймо повноваження нижче — і менша буде спокуса.

— Федералізм (юридично) — це завершальний вінець децентралізації?

— Не обов’язково. Надання розширених самоврядних прав може бути достатньою стадією. Однак це є гарантією від перекосів у розвитку різних регіонів та міст. Бо коли на реставрацію цілого Львова виділялося п’ять млн. грн. на рік, а на реставрацію одного Будиночка з химерами на Банковій — 99 млн. — це й є результат отієї «соборності» в поганому розумінні слова. Тому і руйнується Львів. І тому може ніколи не піднятися Макїївка.