Будинок Тобілевичів

Придбати будинок — те ж саме, що народити дитину або завести домашню тварину: вчинок безповоротний. Всотуючи кожною цеглинкою радощі й трагедії господарів, будинок ніби сам стає живою істотою, яка акумулює колосальну енергетику, що зберігається довгі роки.

Купуючи у вдови єлисаветградського священика Якова Курлова будинок із флігелем та садибою за 2 тис. рублів, заможний економ панських маєтків Карпо Адамович Тобілевич, вочевидь, не думав про те, що цьому будинкові судилася надзвичайна доля.

Нагледівши у передмісті Бикового будинок № 13 на вулиці Знам’янській (нині вулиця Тобілевича), дбайливий господар, очевидно, спокусився величезною садибою, що тягнулася до сусідньої вулиці (нині збереглася лише дещиця земельної ділянки), а також краєвидом із вікон на Знам’янську церкву.

Тоді, далекого 1872 року, купівля садиби могла б і не відбутися, якби не старший син Карпа Адамовича Іван (згодом — Карпенко-Карий), який переїхав у Єлисаветград ще 1865 року разом із повітовою канцелярією.

Будинок Карпо Адамович заповів своїй єдиній доньці Марії Садовській-Барілотті, після смерті якої ним розпоряджався чоловік — співак Денис Мова. Останній із нащадків Тобілевичів, що жив на Знам’янській, — син Івана Карпенка-Карого Юрій. Після його смерті у 1925 році будинок став «комуналкою», а з 1944 по 1983 рік частину будинку займала міська бібліотека ім. Тобілевича.

Поступово будинок занепадав, старів, коштів на ремонт у бібліотеки не було. Постало питання його знесення.

І тут будівля, яка має унікальну енергетику, заволала до совісті городян: на її захист виступили письменники й журналісти Кіровограда. Відповідальний секретар Кіровоградського товариства охорони пам’яток історії і культури Євгенія Чебаненко звернулася до тодішнього міського голови Василя Мухіна знайти кошти для порятунку будинку. У 1993 році міськвиконком прийняв рішення про ремонт і реконструкцію будинку Тобілевичів для створення в ньому літературно-меморіального музею І.Карпенка-Карого.

— Тут переплелись у вузол долі видатних людей — Івана Карпенка-Карого, Надії й Олександра Тарковських, Миколи Садовського і Марії Заньковецької, Панаса Саксаганського, Євгена Чекаленка та багатьох інших, — каже директор музею Катерина Лисняк. — Інколи здається, що відчуваєш їхню присутність...

Дух суперництва

Нині образ І.Карпенка-Карого асоціюється у більшості людей із хутором «Надія», де ще 1956 року заснував музей онук видатного драматурга Андрій Юрійович Тобілевич. У роки війни хутір «Надія» був зруйнований фашистами, але 1982 року будинок відбудували і знову відкрили музей — до 100-ліття створення групи корифеїв на чолі з Марком Кропивницьким. Знаменитий хутір «Надія» ще й тим, що там народжувалися всі онуки і правнуки І.Карпенка-Карого. Невістка Андрія Юрійовича Тобілевича тривалий час працювала директором музею, а тепер є його науковим співробітником.

Відкриваючи в 1995 році в Кіровограді ще один музей Івана Карповича, його творці опинилися перед проблемою: яку експозицію в ньому створювати?

Суперничати з хутором «Надія» було важко. Творці вирішили зробити новий музей більш «світським», міським, адже життя сім’ї Тобілевичів та її оточення в повітовому місті істотно відрізнялося від «хутірського» періоду життя.

Директор музею Є.Лисняк їздила до Москви, працювала в архівах, співробітники музею зібрали спільними зусиллями понад 10 тис. експонатів. І якщо музей на хуторі «Надія» створював онук І.Карпенка-Карого Андрій Юрійович, то Кіровоградському музею допомагав другий його внук — Назарій Юрійович.

Істотною відмінністю нового музею в Кіровограді є те, що він має статус не лише меморіального, а й літературного. Його автори не обмежилися творчою спадщиною видатного драматурга, а зібрали матеріали про творчість майже 150 письменників-земляків: Арсенія Тарковського, Володимира Винниченка, Юрія Олеши, Євгена Маланюка, Василя Козаченка, Юрія Яновського та багатьох інших.

У музеї є воістину рідкісні експонати. Серед них — фото Миколи Садовського в ролі Миколи у «Наталці Полтавці» (це був його дебют 1871 року в російській трупі Ашкаренка в Кременчуці), платівки із записами голосів Арсенія Тарковського, Юрія Олеші і Дем’яна Бідного, рідкісні фотографії молодих І.Карпенка-Карого та М.Садовської-Барілотті.

Трагедії старого будинку

У кожному будинку є таємничі закутки, горища і підвали, де живуть трагедії його колишніх мешканців. Не уникнув цієї долі і будинок Тобілевичів.

Одна з них — трагедія першого господаря будинку Карпа Адамовича, який вважав себе уродженим шляхтичем, дворянином другого розряду і затято домагався, щоб його прізвище визнали «шляхетним». Карпо Адамович довгі роки позивався в суді про повернення їхньому роду дворянства, і коли, здавалося, позов уже був виграний, хтось із канцеляристів виявив, що в старовинних паперах значиться прізвище ТобЕлевич. Через одну цю буквочку позивачеві у дворянстві відмовили, і він ледь не занедужав від горя. Усі документи, герб і грамоту Карпо Адамович заховав на дно скрині — геть із-перед очей. Ніхто з домочадців не смів згадати про це, щоб не засмучувати батька.

Коли через багато років І.Карпенко-Карий написав на основі цієї сімейної історії знамениту комедію «Мартин Боруля», він наважився прочитати її батькові. Кажуть, старий заплакав, слухаючи п’єсу.

Трагедія з дворянством торкнулася і самого драматурга. Молодий Іван Тобілевич, який узяв собі псевдонім «Карий» на честь Гната Карого, побратима Назара Стодолі з п’єси Т.Шевченка, саме на цьому аматорському спектаклі познайомився зі своєю майбутньою першою дружиною Надією Тарковською, що грала Галю. Проте наречена зі шляхетного роду Тарковських була надто хороша і для І.Тобілевича, і, тим більше, для І.Карпенка-Карого, про що йому негайно натякнули батьки дівчини. Драматургу довелося довго домагатися руки своєї коханої.

Прагнення батька домогтися дворянства передалося синові, хоча мало хто про це знає.

Розповідає директор Музею І. Карпенка-Карого Є.Лисняк:

— Багато хто уявляє Івана Карповича Тобілевича полум’яним революціонером, засланцем, хоча почасти так воно і є. Однак не всі знають, що він 18 років пропрацював у поліцейському управлінні й активно рухався по службі. Ми знайшли в архівах так званий формулярний список — його особисту справу. З нього дізналися, що І.Тобілевич був нагороджений орденом Св. Станіслава III ступеня. Якби йому дали орден I ступеня, він би одержав дворянство, а так трохи не дотягнув. Стати дворянином йому, вочевидь, дуже хотілося. «Революційна» біографія драматурга почалася 1883 року, коли його звільнили зі служби, це теж одна з трагедій цього будинку…

Однією з передумов краху чиновницької кар’єри І.Тобілевича стала присутність у будинку юного Олександра Тарковського — молодшого брата дружини драматурга Надії Карлівни і майбутнього батька знаменитого поета Арсенія Тарковського. Юнак прожив у будинку Тобілевичів десять років, оскільки залишився сиротою, коли його батьки померли від холери. Старша сестра забрала дитину на виховання, а пізніше секретар поліцейського управління Іван Тобілевич захищав як міг юного народника від арешту. Однак це не допомогло — Олександра все-таки заслали в Сибір...

Однокласником юного Тарковського у реальному училищі був Євген Чекаленко, який квартирував певний час у будинку Тобілевичів. Він входив до гуртка творчої інтелігенції Єлисаветграда, одним із засновників якого був Іван Карпович.

Пізніше Євген Чекаленко стане відомим українським меценатом, видавцем і громадським діячем, на його кошти видаватимуться відомі київські газети «Рада» і «Громадська думка», а також книжки молодих українських письменників Михайла Коцюбинського й Володимира Винниченка...

Період із 1879 по 1883 рік став фатальним для І. Карпенка-Карого. Здавалося, над будинком Тобілевичів згустилися хмари, а удари долі сипалися один за одним.

У 1879-му помирає мати Івана Карповича — Євдокія Зиновіївна. У 1881-му Єлисаветградом прокотилася хвиля єврейських погромів. Багато єврейських сімей знайшли порятунок у садибі Тобілевича — разом із дітьми та домашнім скарбом ховалися у флігелі на горищі.

Навесні 1882-го від швидкоплинних сухот помирає Надія Карлівна Тарковська, здоров’я якої було підірване численними пологами. Того самого року від наслідків сонячного удару помирає десятирічна донька І. Карпенка-Карого, Галя.

До Єлисаветграда таємно приїжджає відомий громадський діяч Олександр Русов із сім’єю. Іван Карпович дає їм притулок у флігелі, незважаючи на те, що дружина Русова Софія була під наглядом поліції і не мала права переїжджати в інше місто. Це стало останньою краплею, котра переповнила чашу терпіння поліції: восени 1883 року особливим розпорядженням міністра внутрішніх справ Івана Карповича звільняють зі служби.

Залишившись без коштів, він хапається за пропозицію М.Старицького вирушити з його трупою на гастролі в Новочеркаськ, де Івана Карповича наздоганяє наказ про заслання на три роки. Йому довелося заробляти на життя роботою палітурника, зазнаючи обшуків і принижень...

Музи будинку Тобілевичів

Душею цього будинку були жінки — мати І. Карпенка-Карого Євдокія Зиновіївна, яка, хоч і була кріпачкою поміщиків Золотницьких (Карпо Адамович Тобілевич викупив її й узяв за дружину), зналася на високому мистецтві. У дівоцтві їй неодноразово доводилося бувати з господарями в театрі, вона знала репертуар, а «Наталку Полтавку» навіть вивчила напам’ять. Саме мати прищепила дітям любов до сцени — не випадково улюблений спектакль Євдокії Зиновіївни був першою постановкою української трупи.

Другою музою будинку Тобілевичів була Марія Садовська-Барілотті, сестра І.Карпенка-Карого. Відомий композитор Петро Нішинський, що приїхав до Єлисаветграда 1875 року на прем’єру «Вечорниць», був зачарований її прекрасним лірико-драматичним сопрано. Він акомпанував молодій Марії і сказав, що її доля — сцена. Хоч батьки не схвалювали її вибору, Марія все-таки стала актрисою. На жаль, вона пішла із життя зовсім молодою...

Третя муза — Надія Тарковська, на честь якої названий і знаменитий хутір «Надія», що дістався їй як посаг від батьків.

Але головною «музою» старого будинку можна, безперечно, вважати загадкову Марію Заньковецьку, яка хоча й не була його постійною мешканкою, проте залишила в будинку незабутню пам’ять про себе.

Розповідає заступник директора Кіровоградського краєзнавчого музею Світлана Колесник:

— Не беруся стверджувати, що М. Заньковецька жила в будинку Тобілевичів, але вона, безумовно, неодноразово там бувала, оскільки весь 1882 рік жила у Єлисаветграді, куди її викликав Микола Садовський, брат І. Карпенка-Карого. Тут вона вперше виступила на професійній сцені, зігравши роль Наталки Полтавки.

Єлисаветградська сторінка особистих стосунків М.Заньковецької і М.Садовського — найдраматичніша, адже зірка сцени практично втекла в Єлисаветград від свого чоловіка, який неодноразово обіцяв їй дати згоду на театральну діяльність, проте щоразу забував про свої обіцянки. Не дав він їй і розлучення, примусивши обмежитися цивільним шлюбом із М.Садовським.

Затятий серцеїд Микола Карпович, можливо, від цього не страждав — їхні стосунки були складними впродовж багатьох років. Вже у похилому віці М.Садовський прийшов у будиночок Марії Костянтинівни просити вибачення, але вона його так і не впустила. Коли він пішов із життя, М.Заньковецька попросила покласти на його труну ладанку — знак прощення, а 1934 року була похована на Байковому цвинтарі поруч із Миколою Садовським...

Зустрінемося через півтора століття...

Півтора століття тому з вікон будинку Тобілевичів було видно повітовий Єлисаветград: 4580 дворів, 86 тисяч жителів, юнкерське кавалерійське училище, чоловіча і жіноча гімназії, три друкарні, дев’ять книгарень...

Відтоді місто змінилося, а ось увічнити пам’ять родини корифеїв виявилося проблемою. Ім’ям Тобілевича названо лише колишню Знам’янську вулицю, а погруддя І.Карпенка-Карого є лише на хуторі «Надія», його встановили ще 1969 року.

У грудні 2006 року виповнюється 150 років від дня народження Миколи Садовського. Працівники музею І.Карпенка-Карого сподіваються, що на свято з’їдуться нащадки родини Тобілевичів. Марина Арсеніївна Тарковська вже пообіцяла приїхати в Кіровоград. Можливо, приїде і відомий режисер Андрій Жолдак, який є нащадком роду Тобілевичів.

Нащадки Тобілевичів живуть і в Києві, і навіть за кордоном — у столиці Моравії Брно. Це діти наймолодшої доньки І.Карпенка-Карого Ірини та чеха на прізвище Студнич, який викладав тоді в Єлисаветграді. Жаль, що вони досі не відгукнулися на всі спроби земляків налагодити зв’язок.

Однак є надія, що вони все-таки зустрінуться...