«Брат старший» — друг, а істина — ще більший друг

Територіальних претензій до України за всю її історію вистачало: з Україною межує сім держав, і кожна з них, прямо чи опосередковано, та натякала на несправедливість. Скажімо, на початку 90-х президент ЧСФР В.Гавел у виступі на честь першого президента Чехословацької Республіки Т-Г.Масарика недвозначно наголосив, що чехословацькі територіальні проблеми є й на заході, й на сході. Та особливо «радує» заповзятість нашого «старшого брата» — Росії. Ось і нещодавно російські високі посадовці висловили чергове невдоволення — цього разу кордоном, що проходить Азовським морем. Воістину кращий захист — це напад. Адже Україна, якщо копнути в глибину історії, могла б пред’явити не менш серйозні претензії своїм сусідам.

В Україні вперше питання встановлення кордонів постало після Лютневої революції 1917 року під час переговорів Центральної Ради з Тимчасовим урядом про надання Україні автономії. Росія нізащо не погоджувалася визнати українськими території Півдня України та Харківщину. Після довгих суперечок О.Керенський 4 серпня 1917 року підписав «Інструкцію Генеральному секретаріатові», в якій визначалися території поширення влади ЦР: Київська, Волинська, Подільська, Полтавська та Чернігівська губернії. Центральна Рада також могла розповсюджувати свій вплив на інші території з українським населенням, якщо місцеві земські установи висловляться за її визнання.

Після повалення Тимчасового уряду, Центральна Рада дістала можливість встановити владу майже над всією Україною. Третім універсалом було визначено територію Української Народної Республіки, до якої увійшли: Київщина, Поділля, Волинь, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина і Таврія. Що стосується Холмщини, Курщини, Воронежчини, де більшість населення українське, питання «…має бути встановлене по згоді зорганізованої волі народів».

Перебіг подальших подій змусив Центральну Раду шукати підтримку зовні. В результаті підписаної Брест-Литовської угоди між УНР — з одного боку і Німеччиною, Австро-Угорщиною та Туреччиною — з іншого були визначені межі України з Австро-Угорщиною — по старому кордону з Російською імперією; з Польщею — по лінії Тарноград, Шебришин, Межиріччя, Високо-Литовськ, Вигонівське озеро. Але вже 4 березня 1918 року на вимогу поляків було прийнято додаткові протоколи, згідно з якими УНР була змушена відмовитися від Холмщини.

Внаслідок розпаду Австро-Угорської імперії 1 листопада 1918 року у Львові постала Західноукраїнська Народна Республіка. І відразу на її території почали зазіхати сусіди: щойно відроджена Польща та королівська Румунія. 4листопада розпочалися військові дії з боку польської та румунської армій. Сили були нерівними. До кінця липня 1919 року всі західноукраїнські землі окупували. Згідно з Ризьким миром 1921 року до Польщі відійшло понад 169 тисяч квадратних кілометрів української території з населенням понад 11 мільйонів чоловік. Західноукраїнські землі майже 20 років були відірвані від України.

Радянську владу в Україні встановлено в грудні 1917 року. Постало питання визначення меж республіки. Однак розв’язання його гальмувалося війною та інтервенцією. Лише 25 лютого 1919 року на засіданні Народного комісаріату закордонних справ РРФСР було прийнято рішення про територіальний устрій — до України відійшло дев’ять губерній колишньої Російської імперії: Київська, Подільська, Волинська, Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська і Таврійська, крім двох повітів Чернігівської губернії — Суразького та Новозибківського, а також повітів Білгородського та Грайворонського, що ввійшли до складу Гомельської та Курської губерній РРФСР. На цьому ж засіданні обговорювалося питання щодо кордону між Україною та Донською областю, Литовсько-Білоруською Республікою, Кримом. У результаті було підписано «Договір про кордони», який український радянський уряд затвердив 10 березня 1919 року.

Населення відірваних від України областей сприйняло договір як мінімум неоднозначно. На адресу ВУЦВК почали надходити численні листи від мешканців Курської та Воронезької губерній із проханням включити до складу УСРР ті чи інші населені пункти. Це й не дивно, адже там проживало здебільшого українське населення. Селяни Красноянського району Воронезької губернії в постанові загальних зборів зазначали: «Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини… Ми, громадяни, просимо… о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері — України… Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові». Сількор П.Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: «Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України».

У серпні 1924 року ЦВК СРСР прийняв постанову про включення Шахтинської, частини Таганрозької округ до складу РРФСР, де українці становили понад 71%. Внаслідок таких дій Україна втратила територію площею понад сім тисяч квадратних кілометрів із населенням 325 тисяч чоловік, низку промислових і сільськогосподарських підприємств.

Значні територіальні та економічні втрати змусили український уряд знову повернутися до питання перегляду кордону між УСРР та РРФСР. За дорученням голови ВУЦВК Г.Петровського історики М.Грушевський та Д.Багалій склали історичну довідку, в якій розкрили процеси заселення Лівобережної та Слобідської України, визначили ареал проживання українців. Дослідивши міграційні процеси, вчені показали, що українці компактно протягом ХVІІ — ХІХ століть заселяли територію аж до правого берега Дону, все Азовське узбережжя й степовий Крим, а на теренах Курщини, Воронежчини, Брянщини українці проживають з часів татаро-монгольської навали. Результатом копіткої підготовчої роботи став «Український проект врегулювання державних кордонів між УСРР, РРФСР та БРСР». Згідно з цим документом до складу УСРР мали відійти незначна частина Мінської, Брянської, Курської та Воронезької губерній. Водночас передбачалося повернути Білорусі частину Волинської губернії. Переговори з делегацією БРСР завершилися доволі швидко. Її представники погодилися з пропозиціями, викладеними в українському проекті. А от з делегатами РРФСР дебати затягнулися. Все ж, після довгих суперечок, вдалося досягти компромісу. Вирішили, що Україні буде повернуто територію з населенням понад 1 мільйон чоловік (з них 58% українці) — половину території, передбаченої українським проектом.

Однак ЦК РКП(б) вважав інакше. Він волюнтаристським (модне слово за сталінських часів) рішенням, без вмотивованих наукових обґрунтувань, на свій розсуд перекроїв Україну. Як результат, Україна втратила більше земель та населення, ніж одержала. До УСРР було приєднано територію з населенням 278 тисяч чоловік. Натомість Україна «отримала» і двохмільйонну діаспору, яка проживала в Курській, Воронезькій губерніях та Північно-Кавказькому краї.

Окремо слід зупинитися на наших південно-західних кордонах. До 1917 року молдавські землі понад століття входили до складу Російської імперії (Бессарабська губернія). Революційні потрясіння призвели до створення в Бессарабії парламентського органу — Сфатул церій (Крайова рада), який проголосив Молдавську Народну Республіку. Центральна Рада підтримала новостворену республіку і вступила з молдавським парламентом у переговори щодо майбутнього Придунайських земель, лівобережжя Дністра й Хотинщини.

Однак на запрошення Сфатул церій у лютому 1918 року Бессарабію зайняли румунські війська, а в квітні того ж року було проголошено злуку Бессарабії з «матір’ю — Румунією». Центральна Рада різко негативно сприйняла цю звістку, була прийнята «Заява Румунському урядові», в якій засуджувалася анексія Бессарабії Румунією. Після відходу у листопаді 1918 року австро-німецьких військ з північної Хотинщини румуни зайняли всю Північну Буковину. В грудні 1918 року румунський король ліквідував Сфатул церій, а Бессарабію проголосив провінцією королівства.

У жовтні 1924 року, в рамках процесу державно-територіального розмежування між Україною та сусідніми радянськими республіками, проголошено утворення Молдавської Автономної Соціалістичної Радянської Республіки в складі України. До автономії увійшли частина районів Балтської (з 1927 р. — Тираспольської) та Одеської округ і кілька населених пунктів Тульчинської округи Подільської губернії.

За першим всесоюзним переписом населення 1926 року в МАСРР проживало 48,5% українців, 30,1% — молдован, 8,5% — росіян, 8,5% — євреїв, решта — представники інших національних меншин. Задля забезпечення відповідного державного статусу новоутвореної автономної республіки до складу МАСРР були включені райони лівобережжя Дністра та вся територія Бессарабії, де проживало переважно українське населення. В 1940 році було утворено Молдавську РСР і ліквідовано румунську владу над Бессарабією та Північною Буковиною. До Молдови відійшло кілька районів Аккерманської та Чернівецької областей. Останній перегляд південно-західних кордонів відбувся після закінчення Другої світової війни, що закріплено відповідними міжнародними угодами. Але кордони між радянськими республіками лишилися незмінними.

Ленінсько-сталінська адміністративно-територіальна політика, численні війни призвели до того, що Україна, починаючи з 1917-го, до 1946 року втратила низку своїх історичних земель: Берестейщину, Холмщину, Підляшшя, Лемківщину, частину Слобожанщини, Кубань, лівобережжя Дністра, що призвело до суцільної полонізації чи русифікації значної частини українського населення. Поважаючи суверенітет та державні кордони наших сусідів, хочу риторично запитати: так все ж таки, хто кому повинен пред’являти територіальні претензії? Про будь-які зміни кордонів на теренах Європи говорити годі — найменша поступка чи претензія сприймаються в столицях країн Старого Світу вкрай нервово. Проте історію цього питання треба знати.