Босоніж по битому склу

Під такою назвою в Житомирі побачив світ двотомник спогадів відомого політика, белетриста і публіциста Алли Ярошинської. За майже 20 років незалежності України в цьому місті було обрано тисячі депутатів — від районних рад до Верховної Ради, але імена їхні для переважної більшості населення канули в Лету. І тільки ім’я журналіста і колишнього народного депутата СРСР Ярошинської викликає незмінно жвавий інтерес. І не дивно: вона — постать не місцевого масштабу, і це всім своїм життям довела полум’яна Ярошинська, вкотре збуривши книжкою, здивувавши й ожививши не лише відданих її читачів і шанувальників, а й «заклятих друзів» із відроджуваного сьогодні з нафталіну старого комуністичного хору.

Попри те що обсяг мемуарної книжки вражає уяву — два томи по 800 сторінок (у тому числі в кожному — розділ «Документи епохи»), — читається вона, завдяки професіоналізму і гостроті пера автора, легко і з великою цікавістю. Історично книга охоплює епоху союзного та українського «застою», горбачовську перебудову — аж до розпаду СРСР і проголошення його республіками незалежності. Особливе місце посідають у ній події непримиренного політичного протистояння на житомирському Поліссі, які не мають аналогів в Україні і, певне, в СРСР, боротьба за права громадян наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років. Розповідь автора супроводжується ексклюзивними спогадами і пересічних учасників процесу, і колишніх депутатів, партпрацівників, керівництва КДБ УРСР, а також факсимільно подаються ніколи раніше не публіковані документи тієї епохи.

Описувати мемуарну книжку — складне і невдячне заняття. Однак на деякі найцікавіші й іноді несподівані моменти слід звернути особливу увагу. Виявляється, події часів 30-річної давності дивним чином пояснюють і сучасні українські реалії, проблеми з національною ідентифікацією та державністю. Ярошинська розповідає, зокрема, «живу» історію в особах про те, як керівництво факультету журналістики Київського університету, де вона навчалася, з подачі, звісно, КДБ суворо забороняло покладати квіти до пам’ятника Шевченкові 22 травня — у день, коли тіло поета перевозили із Санкт-Петербурга через Київ для перепоховання в Каневі. І як для тих, хто ослухався, це закінчилося допитами в місцевому КДБ і «вовчим квитком» на виправлення в армійських штрафбатах на півночі СРСР замість навчання. І це був для них іще не найгірший варіант.

Опис еволюції поглядів автора, котра відмовилася на перших курсах університету від виявленої честі вступити в КПРС і звернулася з листом до ректора на захист вигнаних із вишу товаришів — «українських буржуазних націоналістів» і «махновців» (один із них у глухому «застійному» 1972 році зухвало написав, що «батько Махно — герой України»), допомагає читачу зрозуміти, як у той час здатні думати люди приходили до антикомунізму, ставали не лише його пасивними апологетами, а й активними борцями із системою. У випадку з Ярошинською цей шлях окреслюється ще яскравіше — вона єдина не-член КПРС у партійній газеті відкрито й публічно виступила проти засилля в пресі тупої ідеології та сірості «підручних партії» у глухо застійний час «великих звершень». Не дивно, що і вона сама, і її близькі соратники стали об’єктом «розробок» тодішнього всемогутнього Комітету держбезпеки — у книжці докладно описано механізм цих «розробок» на практиці.

«Українських буржуазних націоналістів» Валерія Лазаренка, Віктора Цимбала, Анатолія Згерського, вигнаних з університету, вже через роки по тому по п’ять-сім годин періодично допитували в КДБ; нелояльну до влади подругу Ярошинської — журналістку Анастасію Гордієнко (Кирдоду) — спочатку за вказівкою Житомирського обкому партії звільнили з «Комсомольської зірки», а потім кілька годин поспіль місцевий кадебіст залякував і допитував на предмет «чим іще займається ваша подруга». (Після цього Гордієнко так і не змогла знайти роботи в усій Україні.) А саму нелояльну Ярошинську місцевий полковник КДБ, по суті викравши, для зговірливості і залякування вивіз на машині до приміського лісу. Немає сумніву в тому, що проти Ярошинської та її однодумців влада не встигла розгорнути наступний раунд переслідувань — закритий суд проти антисовєтчиків та етап у політтабори — лише через підоспілого в Москві Горбачова з його «перебудовою і новим мисленням».

У книжці «Босиком по битому стеклу» одна з найяскравіших історій, після якої Алла здобула всесоюзну відомість і повагу, — майже детективна розповідь про її поїздку до Москви (таємно від редакції газети «Радянська Житомирщина», керівництво якої перманентно забороняло до друку її критичні статті) в редакцію газети «Известия» зі статтею «Сповідь провінційного журналіста» та її публікацію в червні 1987 року. А також — про начальницький гнів і витончену помсту, котра звалилася на голову автора та героїв статті, яких вона захищала. Це вам не жарти: Ярошинська публічно (ізвєстинським накладом у 12 мільйонів!) жорстко розкритикувала за утиски критики, переслідування інакодумців не просто першого секретаря Житомирського обкому партії, а члена ЦК КПРС і КПУ Василя Кавуна, редактора партійної газети «Радянська Житомирщина» Дмитра Панчука, закликавши владу забезпечити свободу преси.

Як справедливо пише сама Ярошинська, ефект від її статті був як вибух бомби (старше покоління пам’ятає це досі) не лише для Житомирського обкому та редактора «Радянської Житомирщини», а й для всього керівництва ЦК КПУ на чолі з «непотоплюваним» Володимиром Щербицьким, у кабінет якого обласканий п’ятьма орденами Леніна житомирський секретар Кавун «відчиняв двері лівою ногою». Ця публікація на захист ідеалів демократії і свободи слова — лише один із багатьох яскравих епізодів у професійній роботі автора.

Ізвєстинська «Сповідь провінційного журналіста» і спалахнула тією іскрою, що запалила житомирський феномен. Світ пильно стежив за змінами на шостій частині земної кулі і з подивом дізнався, що в центрі тих подій виявився не Київ, а якийсь Житомир. Назва міста стала відома Європі, Америці, навіть Австралії. Завдяки Ярошинській. «...Немає жодного сумніву в тому, що житомирський феномен — і мої критичні статті в центральній пресі, і скандальні вибори в народні депутати СРСР, і протистояння «народ—влада» в області протягом кількох років — усе це стало в остаточному підсумку тією краплею, що камінь точить», — зауважує автор. Ретельно досліджуючи з допомогою велетенського масиву документів усі нюанси найжорстокішого протистояння не лише в Житомирі, а й по всьому СРСР, Ярошинська намагається не забути жодного свого соратника, десятки з яких уже і після її тріумфального обрання народним депутатом СРСР (за неї проголосувала майже вся місцева міліція, армійські частини і навіть 80% КДБ) влада тягла в суди. Тільки за те, що підтримали Ярошинську, виступивши проти першого секретаря, були вигнані з партії, армії і ледь не потрапили до психушки старші армійські офіцери Олександр Петрівний, Володимир Чащевий, Геннадій Рашковський.

Та найважливіше в книжці — авторський, документально підкріплений, аналіз політичних подій часів ҐКЧП 1991 року (спроби партійно-гебістського перевороту і зміщення Горбачова), який пояснює, чому за майже 20 років так і не відбулася українська незалежність. Ті, хто підтримав тоді московську хунту, констатує Ярошинська, після її поразки, швидко перефарбувавшись у демократів, так і залишилися в українській владі, розграбували народне добро і дискредитували саму ідею демократії. «Душителі незалежності України, демократії і свободи слова, — зазначає автор, — сьогодні стали її героями, їх знову нагороджують орденами і грамотами, присуджують звання, виплачують спецпенсії і дарують резиденції за рахунок ошуканого народу».

Значна частина книги присвячена створенню першої в СРСР від часів Сталіна політичної опозиції — Міжрегіональної депутатської групи, до керівництва якої входила автор, її роботі у Верховній Раді СРСР у комітеті з питань гласності і прав людини — боротьбі за перший Закон про свободу преси в СРСР. Тут читачі знайдуть також чимало цікавих і невідомих подробиць із політичного життя московської еліти — від Горбачова і Єльцина до Собчака і Попова.

Читати «Босиком по битому стеклу» із незворушною байдужністю, як, утім, і інші книжки та публіцистику Алли Ярошинської, неможливо. Їх читають із задоволенням або гнівом: мова яскрава, емоційна, часом агресивна. Наприклад, розповідаючи про чергову сутичку з редактором «Радянської Житомирщини», приводом для якої стали купюри в її статті, Ярошинська зауважує: «Я письмово звернулася по роз’яснення до Панчука — у повній, треба сказати, люті». Експресія і здорова іронія присутня майже в кожній фразі, що стосується політичних опонентів — від першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького (у книжці, до речі, розповідається з посиланнями на документи, як він покінчив життя самогубством, а зовсім не помер від «тривалої хвороби») і глави президії ВР УРСР Валентини Шевченко до московських та українських ґекачепістів.

Крім спогадів і щоденникових нотаток, автор включила у двотомник свої записи розмов із відомими високопоставленими тоді особами, резолюції мітингів, страйків, фото, а також статті, заборонені до публікації в «Радянській Житомирщині», де Ярошинська працювала. Воістину народним архівом можна назвати листи підтримки та солідарності з усього колишнього Союзу на її адресу, частину з яких наведено в книжці. Всі свідчення наростання боротьби — доречні, слугують прагненню переконати читача, що в книжці — правда, тільки правда і нічого крім правди.

Як признається автор, цю книжку вона писала «в душі і серці» двадцять років. Очевидно, що матеріал збирала все життя, ще не знаючи, певне, як його використає і чи знадобляться купи архівів. Чи багато знайдеться людей, котрі в юності почали вести щоденники і не покинули це заняття до зрілих років? Алла Ярошинська не покинула. Кому спаде на думку зберігати вічно поштову квитанцію або повідомлення про вручення листа? Вона берегла. Її завбачливість і наполегливість вражають. І результатом неабияких зусиль і здібностей стала робота, подібної якій немає в українській белетристиці. І навряд чи буде.