Білий дим

Обрання нового предстоятеля УГКЦ виявилося на диво інтригуючим. Цікавість розпалювали заздалегідь, задовго до початку засідання виборчого синоду, - лунали припущення, називалися імена, обговорювалася процедура. Але по-справжньому пристрасті закипіли, коли всі терміни спливли, а ім’я нового Верховного архієпископа так і не назвали.

Ім’я виринало в розмовах і «неофіційних даних» із посиланням на безіменні «джерела», з натяком на просочування інформації, - причому самі учасники засідань наполягали на тому, що просочування неможливе. Проте особливо зацікавлені продовжували пошепки передавати одне одному імена тих двох, котрі «вийшли у фінал»: згідно з процедурою голосування, «із двох» вибирають після того, як протягом трьох днів єпископи не обирають Верховного архієпископа двома третинами голосів зі списку всіх членів синоду. Але навіть коли стрічки новин назвали ім’я людини, обраної синодом, - самі його члени продовжували зберігати мовчанку й відмовлялися від будь-яких коментарів у очікуванні офіційного підтвердження з Ватикану. На час написання статті ім’я нового предстоятеля УГКЦ офіційно так і не було назване.

Хто навчив владик так добре тримати паузу?

В одному з останній своїх інтерв’ю в чині предстоятеля УГКЦ кардинал Любомир Гузар відзначив, що уважно стежив за процесом обрання Папи Римського, в якому йому довелося брати участь, - вивчав, придивлявся, запам’ятовував. Очевидно, бажання адаптувати цю процедуру до традицій та потреб УГКЦ стало одним із аргументів за «нестресовий» перехід до нового правління. Як і можливість брати участь в адаптації нового Верховного архієпископа. Адже авторитет і вплив кардинала Любомира не закінчилися із резигнацією.

Утім, те, як було проведено вибори Верховного архієпископа УГКЦ, заслуговує не меншої уваги, ніж їх результат. Крім власне вибору глави церкви, сам процес мав засвідчити новий етап у житті УГКЦ. На цьому теж неодноразово наголошував кардинал Любомир, - практика призначення наступника була вимушеним заходом для збереження церкви в період випробувань. Повернення до практики виборів, у яких беруть участь усі владики церкви, - знак повернення до нормального церковного життя.

Правда, період випробувань так затягнувся і так багато чого змінив, що правила, фактично, доводиться встановлювати заново.

Ці правила стали предметом громадської дискусії в період підготовки до синоду. Думки поділилися. Чи варто наслідувати практику римо-католицької церкви і обирати предстоятеля в максимально закритому режимі - з участю лише членів синоду? Чи згадати про свої «східні традиції» і обирати предстоятеля аналогом помісного собору, який передбачає участь кліру та мирян церкви?

Втім, вибору як такого тут не було. Ідея «демократизації» процесу сформульована занадто по-світському, і навряд чи вона могла відразу успішно втілитися в церкві, для якої ухвалення рішень саме синодом, а не собором, досі було нормальною практикою. До того ж нашу електоральну і громадянську зрілість можна легко простежити за політичними результатами останнього років. Гадаєте, з виборами патріарха в тих самих людей вийшло б краще? Особливо з урахуванням того, що церква, хоч і громадський організм, має водночас містичний, незбагненний вимір, тобто потребує зрілості та відповідальності в рішеннях. Водночас, як свідчить практика, помісні собори далеко не завжди ставали виразниками сподівань більшості вірних. Ретельні відбір та обробка делегатів, які потім голосують «як треба», добре відпрацьовані в наших широтах. Та й чому тільки «в наших»? Ось і кардиналів під час виборів Папи, напевно, не дарма ізолюють від зовнішнього світу до «білого диму» - тобто доки не буде спалено попередні списки. Ніхто не дізнається, хто кого переграв, хто з ким суперничав, хто прийшов другим і третім. Жодних перегонів, кампаній та рейтингів. Є тільки один - і він глава церкви волею Божою.

Синод єпископів, зупинивши свій вибір на владиці Святославі Шевчуку, очевидно, мав привід притримати цю інформацію до затвердження його кандидатури Папою Римським. Річ не тільки в процедурних моментах - хоча до них теж поставилися з усією повагою. Річ у тому, що цей вибір значною мірою революційний. Не знаю, наскільки він був результатом постійного заклику «дати дорогу молодим», що рефреном звучав у виступах кардинала Любомира, - але факт є фактом: владиці Святославу всього сорок років. Оскільки предстоятелем не може стати людина, котрій менше сорока, - це обрання на межі дозволеного. До того ж він дуже молодий і за хіротонією, - рукопокладений у єпіскопи 2009 року. Нового главу церкви характеризують переважно як інтелектуала - хороший богослов, що здобув відмінну освіту, в минулому ректор Львівської духовної семінарії. До того ж, що не менш важливо, протягом кількох років владика Святослав був секретарем колишнього глави УГКЦ - про нього говорять як про учня, а то й вихованця Любомира Гузара.

Владика Святослав - символічна для УГКЦ постать не тільки тому, що уособлює «молоду церкву» з усіма сильними сторонами молодості. Він мало не перший єпископ у новітній історії України, вирощений і рукопокладений тут для служіння за кордоном. Це не тільки оживлення зв’язку між УГКЦ в Україні та УГКЦ «в еміграції», знак відновленої єдності, - адже поділ ще недавно був досить примітним. Але це також знак відродження України як метрополії для українців-греко-католиків у всьому світі. Ознака зрілості церкви в Україні, яка досі підживлювалася кадрами, котрі виросли за кордоном.

Поки що оцінити вибір єпископів і щось прогнозувати в плані подальшого розвитку УГКЦ та її політики непросто. Смішно зводити політику церковного лідера до якихось окремих моментів на кшталт «наступу на схід», як це зробили деякі експерти РПЦ. Має йтися, швидше, про успішні місіонерські стратегії, які не зводяться до розподілу канонічних територій і навіть просто конфесійної риторики.

І, мабуть, найскладніше - рівнятися на попередників. У нашому розумінні - насамперед на кардинала Любомира, який пішов на спочин (але, хочеться вірити, не заспокоївся). Не треба для цього розшифровувати формулу його успіху - все одно чужого життя не проживеш. Але віха - встановлена, і її видно здалеку.