Біле братство синього кита

- Лий ворвань! - гукнув Дік. - Хутчіш!

Під шаром жиру, який потоками лився на хвилі, море заспокоїлося, ніби за помахом чарівної палички, та лише для того, щоб за хвилину завирувати з подвоєною люттю. Проте цієї хвилини затишшя було досить, щоб "Пілігрим" проскочив за лінію рифів. Тепер його несло на берег.

Жуль Верн. "П'ятнадцятирічний капітан"

У повітрі відчутно пахне весною. І дивовижною своїм безглуздям комбінацією істерії та байдужості.

Роздратування, про яке я писав у попередньому числі, - це стан, що передує поведінці. Поведінка, вчинок - спосіб полегшити цей стан. Тут же йтиметься про стани глибинні, неконтрольовані. І все ж таки - про спроби їх контролювати.

Певною мірою нинішня істерія - гормонального походження. Все-таки весна. Міра ця скоріше кількісна, ніж якісна. У тому розумінні, що наш стійкий суспільно-політичний невроз отримав своє сезонне нейрохімічне підживлення, і все загострилося. Ну і дати. Без них теж ніяк, до них усе зазвичай загострюють. Та вони й самі по собі болісні, ці дати.

Байдужість - це така форма апатії, коли все вже по барабану. Не тільки життя інших, а й власне. Бажання, щоб усі тебе залишили в спокої ("національна ідея" за Подерев'янським). Бо барабанні перетинки - вже все.

Байдужість - це природна форма захисту від стресу. Вона ефективно працює в короткостроковій перспективі. Забив, проїхав, ідемо далі. Але коли байдужість стає хронічним внутрішнім станом людини, вона втрачає здатність вчасно помічати загрози й реагувати на них. Неуважність стає побутовою філософією, поведінковим кодом, і в результаті виживаність знижується.

У сукупності наведених чинників байдужість має шанси стати формою психічної епідемії, з тією різницею, що зараження відбувається не повітряно-краплинним шляхом, а через індукцію.

Для корабля влади це становить певну небезпеку, яку можна порівняти з сильним відливом, що підступно наближає до поверхні підводні рифи, а також залишки кораблів влади попередньої. Що з цього є вагомішою загрозою - природа чи антропогенний чинник, зазвичай довідуються вже при аварії корабля.

Отже, в недавньому минулому в нас було кілька надзвичайно знакових днів, навколо яких розгорнулася люта, зокрема й фізична, боротьба за їхній міфодизайн. Нагадаю, що в нашому випадку міфодизайн - це управління соціальними цінностями. Погана новина для тих, хто вважає, начебто цінності незмінні й основоположні, бо священні, й навпаки. Той, хто управляє цінностями, той і банкує. Управління ними полягає в ранжируванні, тобто в переставлянні пріоритетів місцями і в маніпулюванні тимчасовою шкалою. Якщо не виходить вмонтувати себе в дату, то можна її або трохи посунути, або розмити, а потім "уточнити".

Соціальний масовий запит на висловлення природної скорботи і вшанування пам'яті загиблих на Майдані й війні, з одного боку, наразився на традиційне бажання влади цю врочистість організувати й очолити. З іншого - була спроба противників влади під найрізноманітнішими прапорами конвертувати народну скорботу в народний гнів і таким чином вагомо з владою поторгуватися. Це в телевізорі політика - містеріально-майданна драма невгавного національного Ренесансу. А в житті - чисто бізнес, нічого особистого.

У цьому протиході тенденцій за три роки війни зі спалих, але все ще бурхливих вод суспільного занепокоєння проступили і вже раніше відомі політичним лоцманам, і геть несподівані гострі факти.

"Якщо вилити китовий жир на поверхню води, коли "Пілігрим" проходитиме крізь буруни, це на мить заспокоїть море, зв'язавши хвилі, і кораблю буде легше пройти між рифами. Дік вирішив не нехтувати жодною можливістю врятувати життя екіпажу і пасажирів", ідеться у творі Жуля Верна.

Китовий жир справді має майже вдвічі менший поверхневий натяг, ніж вода, і набагато більшу в'язкість. Внаслідок малого поверхневого натягу вітер тієї ж сили збуджує на поверхні набагато менші капілярні хвилі, і вони не можуть легко наростати. Водночас більша в'язкість жиру не дозволяє вітру розірвати його шар, хоча він і дуже тонкий. Але це все ненадовго.

Інформація певного штибу, яку в достатньому обсязі зливають за борт, точно так само здатна на певний час змінювати властивості бурхливої соціальної поверхні. Звичайно, якщо правильно розуміти властивості цієї поверхні, а не приймати за істину власні вигадки про неї. Так діти (та й дехто з регресуючих дорослих), які бачили милих і добрих ведмедів тільки в мультиках, залишалися без рук, щиро намагаючись у зоопарку почастувати їх цукерками.

Про дітей і почуття. Жінки і діти в суспільстві, яке хоч трохи зберігає риси розвитку, - недоторканні символи. Незалежно від того, закріплене це законодавчо чи ні. Просто основні інстинкти.

Та важливо також зазначити, що ця беззастережність стосується лише символів. Це те саме що соціально схвалена релігійність - показушне дотримання наймасовіших обрядів. Достатньо побіжно поглянути на кримінальну хроніку, і стає очевидним, що на соціології побутових злочинів ця сакральність ніяк не позначається.

Ба більше, відбувається деформація - дитячу й жіночу злочинність, крім найбільш одіозних випадків, преса виносить за кадр. Річ навіть не в цензурі чи приховуванні - свідомість не приймає фактів, які спростовують те, що вважається непорушним. Але ці символи - універсальні нейромедіатори, що дозволяють протягти в масову свідомість те, що потрібно. (Первинне сприйняття "казусу Савченко" проти історій десятків інших полонених українців - найяскравіший приклад.)

Повернімося до істерії. Дати Майдану вже перестали бути винятковим інфоприводом, коли владі ставлять незручні запитання, безвідносно до політичної орієнтації. Ці запитання лунають постійно. Відповіді, втім, є. Але: а) вони не переконливі для суспільства; б) на додаткові й уточнюючі запитання їх і поготів немає, або йдуть відсилання в жанрі смішного плану "Шатун". Про який, до речі, вже всі забули.

З викраденнями теж усе погано. По-перше, українським імітаціям замахів на себе теж уже приблизно чверть століття, це просто нудний і бездарний прийом привернути або відвернути увагу, який пропонують дилетанти від технологій дилетантам від політики. Тим, кому цікаво, як відбуваються справжні замахи, рекомендуємо освіжити в пам'яті вбивство Шеремета і повне безсилля хоч когось хоч щось виразно пояснити.

Із вкидами й викидами компроматів - схожа історія. Не можна підраховувати репутаційні ризики за відсутності репутації як такої.

Я вам нагадаю дві трагікомічні історії.

Восени 2009-го в Україні з подачі Партії регіонів у медіа вибухнув колосальний педофільський скандал. Боязкі спроби пояснити, що цей термін означає з юридичного погляду і як у яких країнах тлумачаться відповідальність, "вік згоди" тощо, рубали на корені. Оповісниками скандалу були Монтян, Колесніченко, Омельченко (той, що Григорій) і ще якась політично схожа публіка зі специфічними смаками. Метою був "чорний піар" проти трьох депутатів з оточення Ю.Тимошенко з "доважком" іще кількох персонажів, і в принципі мети було досягнуто. Його кульмінація припала приблизно на жовтень, коли суспільство трохи охололо й роздуплилося, що тема замовна, але осад же залишився. А тоді саме заповідалося на президентські вибори, якщо хто забув.

Удар у відповідь по фобіях суспільства був не менш нищівний і цинічний. 30 жовтня 2009 року у пресі стартувала кампанія з нагнітання істерії довкола "свинячого грипу". Пам'ятаєте слово "Таміфлю"? Князевич, Тимошенко, Ющенко, Уманський, Богатирьова - у кожного зі спікерів були свої мотиви. В основному це стосувалося грандіозного розпилу - цифри стрибали від 500 млн грн, потім 3 млрд і 5,5 млрд грн.

Ну й які такі педофіли можуть цікавити людей далі, якщо навколо смертельні віруси, що загрожують усім, хто без марлевої пов'язки у два шари?

Не зайвим буде зауважити, що обидві теми (як перша, так і друга) у пресі починалися й закінчувалися дуже дисципліновано.

Історію з сектою "Білого Братства" 1993-го, спробу масового самогубства при пророкуванні кінця світу 24 листопада пам'ятаєте? Так 1993-й - це ще й гіперінфляція, початок кримського сепаратизму, ваучерна афера, трасти й стукання касками по асфальту шахтарів у Києві. З цього всього переляку Звягільський першим віце-прем'єром став.

Нині ми спостерігаємо здування інформаційної кампанії про епідемію дитячих самогубств, що до них спонукають зловісні групи лиходіїв у соціальних мережах.

Коротка довідка. Тема "синіх китів" виникла вперше рік тому в російській "Новой газете", що спеціалізується на журналістських розслідуваннях. Видання, яке відчутно хитає кремлівський човен і яке, проте, кілька разів публічно вибачилося за публікацію недостовірних матеріалів. У сухому залишку матеріал отримав шалений читацький рейтинг, жодних груп ніхто не закривав (у Росії, нагадаю). Єдиний затриманий - підозрюваний адміністратор - ніяк не піде під суд. Недостатньо доказів.

Усе, коротше кажучи, здулося в них дуже швидко. Після того як очманілі від такого "нежданчика" психіатри вирішили трохи просвітити суспільство і поставити зустрічні запитання, на які відповідей у газетярів не було, та й не могло бути.

Об'єктивно різке зростання деструктивного контенту (криміналу, корупції, суїциду, конфліктів) також є одним з оперативних завдань Росії в інформаційній війні. Є медіа, що впевнено тримають лідерство в цій діяльності, а є й самозбудні "корисні ідіоти".

З якого бодуна ця тема несподівано (!) виникає в Україні в лютому 2017-го?

Та тому що до третіх роковин Майдану запитань, на які влада не відповіла, додалося, і нові теми з'явилися. У діапазоні від плану Пінчука до плану Артеменка. А по цьому діапазону ще некерована Надя туди-сюди. Поверх усього якісь кавери викрадень у стилі "Гості з майбутнього".

А люди ніяк не лякаються. Налякалися вже. Та ще й сміються і знущаються з "лякальників"… І отут якраз їм прикро.

Дитячі й підліткові самогубства існують, як і дорослі. І їх причини інтернету ніяк не стосуються. Це приблизно так само, як із появою відеомагнітофонів комуністичні ідеологи серйозно вважали, що відеокасети - то розсадники розпусти й насильства. Преса теж це всерйоз обговорювала.

Потім була серія істерик з приводу комп'ютерних ігор, як вони отупляють, учать поганого й доводять до самогубства.

Про ігровий бізнес теж писали, про проституцію, аж поки ринки ці пішли у "правильну" тінь.

Відразу скажу, що жодна участь у жодних мережевих групах чи квестах не може бути приводом або причиною самогубства. У це можуть вірити лише люди, які надивилися другорядних трилерів, українського телебачення і втратили між ними зв'язок.

Згадайте переполох із приводу похмурої підліткової субкультури "готів", усі ці демонстративні леза на ланцюжках і цвинтарний макіяж, похоронні картинки в інтернеті. Підросли, вмилися - і все. Ті ж, хто був схильний до аутоагресії, прийшли й приходять у подібні групи вже з певними нахилами. Не навпаки. Це в казці - попив з копитця і став козенятком. У реальності депресивних інтернет-груп у мережі безліч (це ви ще в Даркнет не заглядали). Але це лише невелика частина загальнокультурної екзистенціальної кризи. І ці групи не можуть бути гаданим інструментом управління дитячою поведінкою. Як говорить прислів'я: "Можна привести коня до річки, але не можна змусити його напитися".

Дитячі й підліткові самогубства в переважній більшості демонстративні. Це означає, що має сенс лише сама спроба. "Щоб знайшли і врятували". На лихо, ці спроби іноді вдаються. Але в кожному разі метою є жорстоке покарання байдужих або злих дорослих: "Я помру, і всі плакатимуть".

Мережеве життя сучасних дітей - масовий доконаний факт. Так, вони порпаються в Мережі з таким самим ентузіазмом, як сто років тому їхні однолітки - у звичайних помийницях і смітниках у пошуку чогось цікавого. Вміст карт пам'яті дитячих телефонів уже давно може змусити почервоніти або вжахнутися навіть бувальців.

Нинішні заклики убезпечувати дітей і стежити за ними в основному так і залишаться лише гарними сезонними словами, як святкові заклики священиків шанувати Заповіді. Діти граються у свої ігри, їм з дорослими не вельми цікаво.

Зміст мережевого спілкування в тому, що людина симулює свою якусь діяльність, при цьому взагалі не напружуючись. Саме цим Мережа й приваблива для сучасних підлітків, узагалі не схильних до зайвої рухової активності.

Кіберзлочинність існує, але її мета, як усякої іншої злочинності, - виманювати за допомогою спокусливих пропозицій у людини (або її друзів) гроші. А не позбавляти себе джерела доходів ризикованим способом незрозуміло заради чого.

Певна річ, що дуже кортить контролювати провайдерів і взагалі весь трафік в інтернеті, але потрібен привід, зрозумілий суспільству.

Зрозуміло, що на тлі запитань хоча б про той-таки бурштин треба показати силовикам щось гуманне, бо епоха селфі із вродливими копами теж безславно закінчилася, як я колись і пророкував - до першої крові це все. Ми ж не читали про запобігання самогубству людей похилого віку. А їм ніякого інтернету не треба, досить платіжок за комунальні послуги.

Не працює це все.

Суспільство в масі своїй уже збайдужіло до будь-яких подразників. У цьому є гіркий плюс, бо старі примітивні маніпуляції вже не працюють. Прямий підкуп, пакт щодо совісті з таємними протоколами - так, це ще можливо. Але не більше.

Історія з "дитячим" вкидом і відсутністю реакції на нього показує, що суспільство по суті стало жорстоким. Просто ще не настав час це побачити, бо жорстокість є атрибутом поведінки, а не наміру. Так, у небезпеці не тільки діти, а й усі ми. І ця небезпека передусім походить від малограмотних, корисливих і аморальних функціонерів української політики. Так, вони не політики, а її обслуга. Політика здійснюється за межами цієї країни.

Від їхньої вбивчої поведінки можна захиститися лише непримиренністю в обстоюванні своїх принципів. Національна ідея не може полягати у примиренні з ворогом, прощенні колаборантів і визнанні власної неспроможності. Це нас закликають до зрадництва. І жодні маніпуляції "сльозинкою дитини", жодна імпортована медійна достоєвщина нас уже не обдурить.