Биківня: матеріалізація історичної пам’яті

18 травня, 2007, 13:11 Роздрукувати Bипуск № 19, 18 травня-25 травня 2007р.
Відправити
Відправити

Селище на північно-східній околиці Києва під назвою Би­ківня — це символ антилюдяності, несправедливості, смерті...

Селище на північно-східній околиці Києва під назвою Би­ківня — це символ антилюдяності, несправедливості, смерті. Саме тут у 1937—1941 роках здійснювалося масове поховання людей, репресованих і страчених органами НКВД у Києві. Биківня — це символ того, як важко правда про тяжке минуле пробивала собі шлях до світла (адже влада в УРСР надто довго замовчувала і відверто брехала про те, що сталося в Биківні насправді). Нарешті, у 1990-х Биківня поступово почала перетворюватись на місце відразливого змагання представників «національно-демократичних» сил за те, хто насправді «перший» у Би­ківні, кого слід допускати сюди разом із державними чинниками, а кого — ні. Чуєте, ви, безперспективні провінціали й інтелектуальні аут­сайдери, зупиніться! Національна пам’ять і меморіали — це не засіб робити кар’єру, а надто на кістках жертв.

Ну, а тепер — власне, про жертв. Офіційно будівництво спеціальної зони для таємних поховань розпочалося за рішенням Київської міської ради від 20 березня 1937 року. Ось воно, це коротеньке рішення: «Про відвод та відмежування землі для спецпотреб. Проект постанови затвердити…» Відтоді у таємній обстановці реалізувалися «спецпотреби», тобто в Биківні систематично ховали знищених жертв комуністичного режиму. Та хоч би якою таємною була обстановка і хоч би яким високим — паркан, що ним обгородили місце поховань, місцеві мешканці дещо зрозуміли. Один зі свідків згадував: «Бачив побудований зелений паркан метрів два заввишки. Потім біля паркана, поруч із ним почали будувати дерев’яний будиночок, будиночок будували місцеві чоловіки, а серед них мій батько. Я бігав до цього будиночка… На дорозі, що вела до воріт цього паркана, побачили криваві плями. Ці плями бачив багато хто, але боялися про це говорити. Машини, покриті брезентом, приїздили лише під ранок щоночі. Це тривало до початку війни». Навіть довше — майже до появи німців у Києві. Вже потім знайдуться документи, що підтвердять: із 1939 по 18 вересня 1941-го таємний цвинтар НКВД прийняв тіла 2563 жертв. У Биківнян­ському лісі влітку розстріляли 89 військовослужбовців, які дезертирували з Червоної армії. А скільки їх там усього, тих жертв комуністичного терору, дотепер точно невідомо.

Вперше про поховання в Биківні написав Петер А. Кольмус у статті «Вбивства ҐПУ також і в Києві» («GPU-Morde auch in Kiew») у газеті «Berliner Boersen-Zeitung» 29 вересня 1941 року. Певна річ, написав не з великої любові до українців, а з метою черговий раз затаврувати комунізм і його політику. 8 жовтня того самого року газета «Українське слово» (що виходила під час німецької окупації в Києві), а 14 жовтня 1941-го газета «Краківські вісті» знову повернулися до теми Биківні, повідомляючи, що тут поховані жертви більшовицького терору. На той час серйозні підстави для цих тверджень були: німці провели перші розкопки, в результаті яких на глибині півметра було знайдено спотворені людські тіла. Подальші розкопки на досить великій площі довели, що тут поспіхом поховали тих в’язнів київських в’язниць, яких розстріляли із початком війни. Німці не просто здійснили розкопки — вони спробували увічнити пам’ять жертв, однак на встановлення пам’ятного знака часу (із загальновідомих причин) забракнуло.

Тепер доречно згадати мешканця селища Биківня Семена Дембовського. Це йому належать спогади про те, що сталося після відступу Червоної армії у вересні 1941-го з Києва. Тоді, за його словами, люди кинулися за зелений паркан, почали шукати коштовності, але виявили цвинтар. Дембовський знав, що казав (бо він це бачив), одначе владі були непотрібні такі свідки. У березні 1945 року Дембовського засудили на 10 років позбавлення волі, обвинувативши в тому, що він «із приходом німецьких окупантів повідомив і вказав їм на вигадане кладовище НКВД…»

Слово «вигадане» тут ключове. Комуністична влада прийняла рішення не підтверджувати «незручні» для неї факти знищення людей. Діяли так само, як і у Вінниці, де німці в
1943 році, спираючись на свідчення очевидців, розпочали розслідування та розкопки могил. 13—14 липня 1943-го міжнародна комісія експертів, запрошена німцями до Вінниці, ексгумувала тіла із 66 могил. Було знайдено 9439 вбитих, здебільшого «фірмовим» чекістським пострілом у потилицю.

Однак «альтернативна» державна комісія під орудою академіка Бурденка приховала правду про те, хто і ким був роз­стріляний у Вінниці насправді, стверджуючи, що йдеться про могили жертв нацистів. Таку саму лінію дій обрала й Київська обласна комісія сприяння Державній комісії із встановлення та розслідування фактів злочинів німецько-фашистських загарбників. Вона оголосила: у Биківні поховані жертви нацистів. І це стосувалося 19 та 20 кварталів Дніпровського лісництва Дарницького лісопаркового господарства, де лежали жертви енкаведистів.

Привернути увагу до Биківні спробували ті, кого заведено називати «шістдесятниками», одначе спроби ці, певна річ, не могли бути вдалими. Тим часом місцеві жителі самовільно почали здійснювати розкопки, шукаючи у похованнях коштовності.

У 1971-му на місці поховань почала працювати Урядова комісія із розслідування злочинів, здійснених гітлерівцями в районі Дніпровського лісництва. Очолив її міністр внутрішніх справ Іван Головченко. Якщо ви звернули увагу на назву комісії, то не здивуєтеся, що вона завершила свою роботу висновком: у Биківні поховані люди, знищені нацистами. Всього п’ять днів працювала комісія, але «свою правду» встановила й оприлюднила. З цією НЕправдою Україна дожила до горбачовської «перебудови». Упродовж цього часу, делікатно висловлюючись, «золотошукачі», а насправді мародери та всіляка безсердечна сволота, продовжували свою справу, займалися комерційною некрофілією.

Лише двадцять років тому, у 1987-му, правда про биківнянську трагедію частково почала відкриватися під тиском громадських ініціатив. Було створено нову Державну комісію на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР І.Гладушем, якій доручили провести обстеження ділянки місцевості, де виявлено останки загиблих. Невдовзі у засобах масової інформації з’явились повідомлення про те, що в Биківні розміщувався фашистський концтабір, у якому гинули радянські люди. Формальним приводом для такого вис­новку було те, що за чотири з половиною кілометри від поховань, створених НКВД, у 1941—1943 роках існував Дарницький табір військовополонених, де німці нищили червоноармійців. У травні 1988-го в Биківні відкрили санкціонований владою пам’ятник, на центральному камені якого було викарбовано: «Вічна пам’ять. Тут поховано 6329 радянських воїнів, партизанів, підпільників, мирних громадян, закатованих фашистськими окупантами у 1941—1945 рр.»

Однак протягом 1988 року з’явились нові публікації, що розкривали правду про биківнянську трагедію. Дуже добре пам’ятаю, який великий резонанс мали статті Сергія Кисельова «Тайна Быковнянского леса», «Архипе­лаг Быковня», «Еще раз о Быковне» в московській «Литературной газете», статті «Таємниця дарницької трагедії» Олександра Швеця і «Хіба тільки Биківня?» Юрія Прилюка в газеті «Вечірній Київ».

Після цих публікацій, а також після ініціатив створеного історико-просвітницького товариства «Меморіал» влада була змушена реагувати. У грудні 1988 року з’явилося розпорядження Ради міністрів УРСР про проведення Урядовою комісією додаткового вивчення обставин та документів, пов’язаних із масовими похованнями поблизу селища Биківня. Нарешті було порушено кримінальну справу і проведено експертні дослідження (чого взага­лі раніше не робили). Комісія під тиском фактів і свідчень очевидців (які нарешті заговорили на повний голос) визнала, що у Биківні поховано жертв комуністичних репресій. Як мовилося в одному з офіційних документів, «у квітні 1989 року під час слідства виявлені і вилучені предмети з особистими ознаками, написами, гравіруванням та іншими особливостями, по яких вдалося встановити конкретних розстріляних осіб, знайти і вивчити сотні архівно-кримінальних справ відносно жертв масових репресій довоєнних років, які у той час були розстріляні у м. Києві та захоронені в 19—20 кварталах Дніпровського лісництва поблизу с. Биківня».

11 липня 1989 року у пресі з’явилося повідомлення про завершення роботи комісії, в якому було названо кількість похованих жертв — 6783. На думку деяких авторів, ці дані неповні. А далі йде вже певна гра. «Національ­но свідомі» автори стверджують, що в Биківні поховано не менше 100—150 тисяч осіб. А «національно несвідомі»… Втім, що з останніх взяти? Вони і про Голодомор початку 1930-х кажуть, що там «лише» 4—4,5 мільйона померло, тоді як для «правильних» публікаторів-патріотів нічого не вартує 7—10—12 мільйонів назвати. Втім, це — інша тема. Повернімося до Биківні.

Отже, після згаданого повідомлення у липні 1989-го напис на камені у Биківні було збито, залишилися слова «Вічна пам’ять». 10 травня 1990 року у Биківнянському лісі було встановлено великий дубовий хрест, у липні того самого року робітники одного з підприємств міста Бровари встановили на узбіччі шосе півторатонну панель із написом «Могили репресованих — 1 км».

За розпорядженням президента України Леоніда Кучми від 11 серпня 1994 року, розпочалося створення меморіального комплексу. Втім, розпорядження виконувалося формально. Не було визначено статус Меморіалу, не було організовано його охорону тощо. Сам президент Леонід Кучма, до речі, жодного разу в Биківні не бував. Не доїхав. Напевно, через надзвичайну зайнятість. Натомість сюди доїхав тодішній прем’єр-міністр України Віктор Ющенко. І ось Кабінет міністрів України 22 травня 2001 року видав постанову «Про створення Держав­ного історико-меморіального заповід­ника «Биківнянські могили» з віднесенням його до сфери управління Ки­ївської міської державної адміністрації.

У травні 2005 року з нагоди щорічної церемонії вшанування жертв сталінських репресій у Биківні президент України Віктор Ющенко видав указ «Про додаткові заходи з увічнення пам’яті жертв політичних репресій і голодоморів в Україні». Указ передбачав низку заходів, зокрема надання Державному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили» статусу національного.

Відтоді, як виник меморіальний комплекс, щороку в травні у Биківні збираються люди. Нащадки й ненащадки репресованих. Усі ті, для кого Биківня — поняття, що його ніколи не слід забувати. Якщо Україна справді прагне бути демократичною державою. Та й державою взагалі.

З Биківнянською трагедією досі не все зрозуміло. Зрозуміло інше: вивчення її історії слід інтенсифікувати. І в жодному разі це дослідження не можна віддавати в руки людей заанґажованих, тих, хто знає правду наперед. Це стосується кар’єристів, які оголошують себе охоронцями «національної пам’яті», істориків-націоналістів і просто примітивних коментаторів-спекулянтів.

Це стосується і спадкоємців колись могутнього та відомого своїми мінорними традиціями КҐБ. Як відомо, в Росії за врядування Володимира Путіна досягнуто реальних успіхів у боротьбі з відкритістю архівів. В Україні, де наприкінці 1980-х — на початку 1990-х років, з огляду на появу у владних структурах колишніх клієнтів «конторы глубокого бурения» (а саме так іронічно розшифровували колись абревіатуру «КҐБ»), було знищено або передано «у центр» багато важливих документів, без знання яких вкрай важко зрозуміти першовитоки, причини багатьох подій, долі багатьох людей. Понад те, нині ми спостерігаємо найгірше, що могло статися: написання історії злочинів, пов’язаних із діяльністю ЧК-ҐПУ-НКВД-КҐБ, поступово перетягують на себе… співробітники спецслужби, перефарбованої, але не реформованої радикально після серпня 1991-го СБУ. І тепер нам із телеекранів зі сльозою на очах історики-полковники (чи навпаки) розповідають, наприклад, про те, який був урожай у 1932 році, як погано, коли влаштовують голодомор, репресують «простих людей» etc. Оскільки спецслужба — структура кланова, в ній працюють поколіннями (діди, батьки, діти, онуки і т.д.), все це відгонить чекістським театром, нещирістю, безперспективністю у спробах збагнути, ким і чим насправді були ті, хто в часи СРСР забезпечував політику Кремля в Україні. Це неможливо зробити без залучення незалежних експертів, і фахівців зокрема, адже «історики» з СБУ легко можуть сповідувати селективний підхід до джерел (під претекстом збереження таємниці) і навіть вибирати з тих джерел фраґменти, які «можна» оприлюднювати, залишаючи ті, які «не можна».

…24 червня 2001 року у рамках сво­го візиту в Україну Биківню відвідав Папа Іван Павло ІІ. От згадкою про цього неординарного Папу Римського і завершу. Є в Івана Павла ІІ остання його книжка, яка називається «Пам’ять та ідентичність». Там багато цікавого, але з-поміж іншого вирізняється розділ «Історія». Папа стверджував: «Нації, як і окремі індивіди, обдаровані історичною пам’яттю… Люди пишуть історію тієї людської спільноти, до якої належать… Ці історії націй, об’єктизовані й зафіксовані письмово, є одним із найважливіших елементів культури — елементом, який є вирішальним для ідентичності нації у вимірах часу».

Related video

Биківня вкрай важлива у пошуках нашої ідентичності. Пам’ятаймо про це завжди. А поки що… Запитую в колег, друзів, знайомих (людей не малограмотних), чи бували вони хоч один раз у Биківні. І доволі часто чую таке: «Биківня? А де це?» На ці запитання у мене завжди така відповідь: «Недалеко. У пам’яті тих, хто ще здатен пам’ятати».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК