БІДА ВЕЛИКИМ ПЛАНОМ НОТАТКИ З ПРИВОДУ НОВОГО ДОКУМЕНТАЛЬНОГО ФІЛЬМУ «ВОЛИНЬ. ЗНАК БІДИ»

Що здатна простити людина людині, народ народові, держава державі? Смерті? Наругу? Зраду? І що означає — простити: невибагливо прийняти спокуту гріхів, звільнити від провини чи ревно наполягати на привселюдному вибаченні і широкому каятті? Ні в українського, ні у польського народу, які понад півстоліття тому спільно пережили трагічне протистояння на волинських землях, відповіді на ці запитання сьогодні немає.

Кажуть, час лікує найнестерпніший біль, найглибші рани… Але час — це тривалість буття, і мірою його може стати життя ще не одного покоління поляків та українців. І невизначеність у стосунках отруюватиме відносини двох слов’янських народів-сусідів. Минуло шістдесят років, а тернистий шлях до усвідомленого покаяння і прощення, на жаль, не пройдено.

На болісні запитання, що зробив народові народ і в чому коріння того фатального конфлікту, намагаються знайти відповідь автори — режисери Олександр Балабан і Олександр Радинський у своєму документальному фільмі «Волинь. Знак біди».

Ой чий то кінь стоїть…

Сивим дикорослим переліском, від якого віє пусткою та смутком, біжить чорний вовк. Біжить якось приречено і зникає в здичавілих невисоких чагарниках, ніби в безвісті. Вовк завжди був символом ворога, злого, нещадного, підступного. Цим багатозначним кадром, що його бозна-як пощастило зняти операторові Олександру Радинському, починається кожна з чотирьох частин гостропубліцистичного фільму «Волинь. Знак біди».

Атмосфера екрана напружено-гнітюча очікуванням чогось непоправного. Та раптом злам — хороша режисерська знахідка, яка, до речі, презентує кожну частину фільму, — великий план усміхненого старого, але ще міцненького чоловіка, який співає. Самовтішно, залюблено співає польську народну пісню. Титр сповіщає глядачеві, що це Владіслав Кубув, уродженець села Мала Березовиця Збаразького повіту Тернопільської області, живе у Польщі. Слід відзначити — титри у фільмі несуть суттєве навантаження, засвідчуючи, що люди, які розповідають про ті далекі жахливі часи, є потерпілими.

«Наше село прилягало до Волинського кордону, — згадує Владіслав Кубув. — Вночі бандерівці з Волині йшли на наше село. Хтось підняв тривогу. Всі люди: жінки, чоловіки, діти, — повискакували з домівок, били в тарілки, різні каструлі і кричали: «Ріжуть, ріжуть!». Кричали українською мовою, бо там усі поляки розмовляли українською мовою. Вони не розстрілювали нас, а убивали ножами, щоб інші не почули і не втекли. Була одна вдова, у неї семеро дітей, так їх усіх повбивали». Це одне з десятків синхронних свідчень, емоційний потенціал яких настільки високий, що стає моторошно, кров холоне в жилах.

Що ж відбувалося 60 років тому на волинських землях, на Холмщині? Чого не поділили українці і поляки, які віками жили в цих краях? І хто, врешті, почав перший? Ці питання треба намагатися прояснити сьогодні, доки ще живі учасники і свідки тих подій, щоб діти жертв волинської різанини, і діти їхніх дітей, мали можливість зробити самі для себе висновок, що тоді діялось насправді, і вирішити, як їм бути з тим висновком надалі.

Морально-етична цінність кінострічки «Волинь. Знак біди» в неупередженості, політичній незаангажованості позиції авторів фільму, їх творчій і громадянській об’єктивності. Це видно в усьому — і в доборі героїв фільму, і в осмисленні синхронних свідчень, і в їх монтажних стиках. Автори фільму з однаковою увагою і ретельністю з’ясовують позиції протилежних сторін, не замовчують найжорстокіших фактів, акцентують увагу на милосердних і мужніх вчинках і з того, і з другого боків.

Крок за кроком, нелегко долаючи життєвий матеріал, автори прагнуть надати глядачеві максимум достеменного матеріалу для аналізу і реальної оцінки.

Задовго до трагічних подій 1943 року назрівало на Волині напруження у стосунках між українським і польським населенням. «Поляки принижували нас, коли ми ще були учнями в школі, — голос у Зінаїди Максимчук бринить від воскреслої у спогадах образи, — називали нас «русини-свині». І вчителі заставляли молитися Богу по-польськи, і «Отче наш» теж польською мовою… І всі портрети були в класі Мостиські, Пілсудські, Костюшка і так далі».

«Ніколи не було у нас проблем таких… Вчилися в гімназії, одна третина українців, одна третина поляків, одна третина євреїв. На уроки Закону Божого нас розбирали — кожного свої священики, а потім знову всі разом», — пан Толіш говорить розважливо, спокійно.

На екрані польська школа початку двадцятих років. Бідненько зодягнені діти виструнчились біля своїх парт, а польська вчителька їх муштрує, втовкмачує їм, хто вони є і де вони живуть. Архівна хроніка, надана польською стороною, конкретна й точна, і в цій достовірності — її неперевершена цінність.

«Два рази на тиждень була у нас в школі українська мова. І ось одного разу польська вчителька до мене говорить: «Пан Доманський, тут всешістко польське. Ота земля, на якій ми живемо, то є польська. Ти віриш в то?» То що я мав казати: «Вєрю». І коли за кадром лунає пісня «Ой чий то кінь стоїть», то однозначно розумієш, що питання і чий то кінь, і на чиїй землі він стоїть, вирішує той, хто має більшу силу. А хазяями тоді на волинських землях були поляки.

Ведучий фільму львівський публіцист Андрій Павлишин фахово об’єднує окремі тематично-монтажні блоки в струнку розповідь викладенням достовірних історичних фактів, толерантно, навіть інтонаційно не перетягуючи ковдру на жодну зі сторін: «Волинь — історична українська земля на Заході України. З раннього середньовіччя ці терени населені місцевими руськими племенами; вони входили до складу Київської Русі, а відтак до Галицько-Волинської держави, а в XIV столітті вони були завойовані литовськими князями. 1659 року, після Ягелонської унії, волинська земля увійшла до складу Першої Речі Посполитої. У XVIII столітті, після розподілів Польщі, Волинь було включено до складу Російської імперії і на цих теренах було створено Волинську губернію зі столицею у Житомирі».

Не кажучи вже про пізнавальну цінність інформації Андрія Павлишина, вона викликає непрості роздуми про обгрунтованість пріоритетного права народів називати Волинь рідною землею. Як бачимо, і поляки, і українці на цих землях — народи не випадкові. Особливо слушно згадати це, коли деякі колишні вояки УПА затято вигукують: «Що таке тут поляки? Для чого вони сюди лізуть? Нащо вони тут потрібні?» На жаль, вони не перші і не останні у цьому неспокійному світі, хто поділяє землю-годувальницю на двох, а то й на трьох. І коли немає злагоди між ними, починається братовбивча війна, кровопролиття.

Слід віддати належне справедливій рішучості польського історика Гжегожа Мотики за його зізнання, яке прозвучало у фільмі: «З причин, що призвели до польсько-українського конфлікту на Волині, до тієї Волинської трагедії, до винищення польського населення, можна виокремити декілька. Так, історики в першу чергу вказують на підлу національну політику Речі Посполитої, внаслідок якої пересічні українці, хоча теоретично мали гарантовані рівні права, фактично були громадянами другої категорії».

Взаємні образи, утиски, переслідування з часом переплелися в тугий вузол глухої ненависті, пекучої образи. «Після революції, десь у 21 році, коли Східна Галичина і Волинь відійшли до складу оновленої Польщі, за бойові заслуги польським офіцерам і солдатам Пілсудський віддав українські землі, то були землі колишніх царських панів. Кращі землі Пілсудський віддав полякам». У голосі жінки — притлумлена роками гіркота.

Згодом поляки почали руйнувати православні церкви. Вогнище розбрату зловороже тліло. Як слушно зауважила українка Надія Коза: «Війна загострює всі протиріччя. Тож полякам пригадали їхню гоноровість, обзивання бидлом, хлопами, руйнування наших церков»… І визрівала, як пухлина, головна проблема протиріччя: кому Холмщина — рідна земля, а хто на ній — окупанти.

На екрані з’являється невмолимий символічний рефрен: на жнивному полі вишикувалися в шеренгу косарі, чи то поляки, чи українці, і в єдиному пориві завзято мантачать коси. Асоціація миттєва, пригадується шевченкове — «точить ніж на брата».

І кров полилася…

Благословенна кожна мить життя на тих всесвітніх косовицях смерті…

(Ліна Костенко)

Свідчать жертви… Свідчать кати… Свідчать учасники й очевидці… Свідчать поляки і українці — виважено, агресивно, емоційно. Так було. Спомин поляка Петра Розвадовського: «Вояки УПА вривалися до польських осель. Мама якраз прийшла з городу, а з нею двоє моїх менших братів, одному було два роки. То вони повели їх усіх до хати — маму, братиків, дідуся, бабусю. А я втік городами у поле, всю ніч просидів у житі. Повернувся вранці, а в хаті повно крові. Не пожаліли нікого».

Згадує Тетяна Нестеровська, українка: «Місцеві поляки були попереджені про напад, і вони покинули село. А моя сестра, хоч і була за поляком, її не попередили. Загнали усіх нас до церкви. Я тільки зайшла, то повні черевики крові набрала: прямо біля дверей лежав чоловік з перерізаним горлом. Нас усіх сортували, ставили людей біля ями і стріляли… Одного старенького Петровича поранили, він упав, а яма була повна талої води. Він кричав, благав: «Добийте мене». Та поляк каже — він, мовляв, сам захлинеться. Нас, жінок з немовлятами, відпустили, позабирали взуття, прикраси, познущалися і наказали: «Ідіть у свою Україну, за Збруч, і ніде не зупиняйтеся». Навіть додому не дозволили зайти щось узяти. Моє дитя в дорозі замерзло, так десь у снігу і залишилося. А ми босоніж ішли в свою матір-Україну».

Глядач усім своїм єством занурюється в пекельну безодню скорботи, ненависті, гніву. Сергій Каліщук, колишній вояк УПА, непримиренний: «У лютому 43-го ми в польській колонії розстріляли 15 тисяч поляків. Вони не виїхали, як ми їм наказали, от ми з ними і поступили як слід». Очі палають обуренням, ніби й не минуло аж шістдесят років.

Гнівно кидають на терези правосуддя свої криваві аргументи українці і поляки. Ошелешена Феміда уже не в змозі втримати переповнені людським горем ваги.

Польський публіцист Яцек Куронь стверджує: «Всі ті події у свідомості поляків закарбувалися як волинська різанина. Українська Повстанська Армія вирізала села, убивала жінок, дітей, чоловіків, старих. Такою є історична пам’ять — різанина»…

Минули роки, десятиліття, а вони все пам’ятають, як сьогодні. «Я заскочив в одну хату, там жінка місила в діжці хліб. Стара моїх років, тепер, а я був тоді молодий… Рукав у тісті закочений, зав’язана платочком. Поляк, видно, стрілив їй в потилицю, вона впала на діжу, і крові було повно в діжі, в хлібі. Ну, вбив би мене, то ясно, бо я воюю проти. А за що він убив ту стару жінку? Ця картина завжди стояла у мене перед очима, де б я не був».

А косарі смерті дбайливо мантачать коси… Зловісна хроніка тих часів: палають польські хати. Серед вогню і диму подвійною експозицією виникають старосвітські фотографії, на яких усміхаються шляхетні молоді чоловіки й жінки, благородні дідусі і бабусі — колись щасливі польські сім’ї.

«Чому так сталося? — силкується розібратися Анджей Жупанський. — Чому не можна було жити разом, зустрічатись, вітатись, розмовляти, разом святкувати? Були, напевне, конкретні люди, які відповідали за вбивства, і прості українці, і поляки стали жертвами когось, хто наказував і кому це було вигідно».

Автори жодною мірою не проводять слідства. Зафільмовані ними кіносвідчення — це засіб з’ясування істини, яка у кожного своя: національна пам’ять поляків зберігає свій образ тих далеких лихих подій, а в українців він інший — свій.

Шлях подолає той, хто йде

Ледве пересуваючи обважнілі ноги, піднімається крутими сходами нагору літній чоловік, колишній вояк Української повстанської армії. Якось штучно сидить на ньому стара військова форма, дбайливо збережена в непримітній скрині. Дочекалася свого… Там на горі — руїни давнього православного монастиря. Символічний цей нелегкий хресний хід. Він як довгий, нескінченно довгий шлях до істини, до каяття.

Невже не варто шукати несміливі сторожкі паростки добра, щоб виплекати з часом дерево примирення?

Не всі поляки були зловороже налаштовані до українців, як і українці — до них. І не завжди мстивий девіз «кров за кров» визначав їхні взаємини. Владіслав Кубув пам’ятає, як його попереджали українці, — мовляв, забирай дітей і тікай, бо вночі вас будуть убивати, чи як поляки ховали сусідів у льоху під картоплею. Старий вояк УПА схвильовано згадує: «Коли лісові хлопці вели поляків на розстріл, на вулиці попався один польський хлопчина. Він зрозумів, що до чого, і чемно поздоровався українською мовою, і його не забрали. Я досі згадую той момент, і радий, що не продав того польського хлопчика».

Чому ж такий довгий і тернистий шлях до взаємопрощення? Філософ Мирослав Попович, українець: «Доки існував Радянський Союз, тема українсько-польського конфлікту на Волині замовчувалася, а в пам’яті простих українців і поляків вона й надалі залишалася відкритою раною».

Архівна кінохроніка тримає глядача в постійній напрузі, його душу, серце, розум. Українці хоронять загиблих вояків УПА. На обличчях печаль і лють. Розумієш — кровопролиття породжує месника і злочин у відповідь. Рівними рядами, немов жнивні покоси, лежать мертві тіла польських чоловіків, жінок, дітей. Над ними в розпачі колотяться їхні рідні. Так було. Польський політолог, історик-публіцист Богуміла Бердиховська у своїй оцінці тих подій переконлива: «Про те, що сталося на Волині, не можна було говорити протягом п’ятдесяти років. Причина цієї заборони цілком очевидна. По-перше, взагалі не можна було вести мову про те, що за Бугом коли-небудь жили поляки, а по-друге, треба було мовчати, щоб міцніла інтернаціональна дружба. А хворобу заганяли всередину…»

Сувора непоказна краса землі, за яку пролито стільки безневинної крові. Лани, переліски, озера… Широчінь, простір… Тут би жити й жити… І від цього ще жахливіша інформація Андрія Павлишина, ведучого фільму: «Що це було на Волині? Історики, можливо, ніколи не дадуть достеменної відповіді на всі питання. Фактом залишається те, що в 1943—44 роках на Волині полягло кількадесят тисяч цивільних польських громадян».

Польща, рік 2003-й. Упорядкований, доглянутий цвинтар, де поховані вояки УПА. В ці пам’ятні скорботні дні приїхали поклонитися своїм побратимам ветерани з України.

Що так беззастережно не бажає простити людина людині? Відібрану малу батьківщину, рідну землю, в якій закопана матір’ю пуповина.

Хроніка 1944 року. Поляки змушені покинути насиджені з діда-прадіда місця. Ідуть похнюплені, виснажені, з убогими клунками за плечима. Ото й увесь скарб. Вони вже в літах, а починати життя треба з нуля. Цим переселенням було покінчено з польською меншиною на Волині.

Яцек Куронь не може говорити спокійно: «Упродовж тисячоліть ми мали спільну територію. Моя мала батьківщина у Львові. Вона є там, і там мешкають українці, для яких вона також є малою батьківщиною. Тепер вона належить Українській державі, але це не змінить того факту, що то є моя мала батьківщина. Вона справді є спільною для нас, але кожна зі сторін намагається відібрати її у другої. Це нас роз’єднує. Але це треба подолати, перескочити». Розмірковує Надія Коза: «На мій розсуд, усі ми повинні йти до покаяння, а не показувати свою гордість. Щоб покаявся той і той народ». «Треба вшанувати пам’ять мертвих, — переконана Богуміла Бердиховська, — бо без цього проблеми не вирішити. Примирення не буде».

Так, війна не закінчена, доки не поховано останнього солдата. А скільки на багатостраждальній волинській землі тліє кісток і поляків, і українців, над якими ні хреста, ні пам’ятника, ні бодай якоїсь найскромнішої відмітини, що тут лежать загиблі люди, не поляки чи українці, просто — люди, яких урівняла і примирила смерть.

«Треба знайти шлях до взаєморозуміння. Це єдиний можливий вихід. Кожна зі сторін повинна схилитися і сказати: «Просимо пробачення, вибачте, браття». Але ми знаємо, що і ми, і ви до того ще не дозріли, хоч дозріваємо крок по кроку, рік за роком», — так тверезо оцінює ситуацію Яцек Куронь. Але ні на йоту — і вони в цій затятості непоодинокі — не бажає поступитися родина «упівців» Максимчуків: «Нам нічого просити у них вибачення. Ми били їх на нашій, українській землі. Слава Україні!».

Дорогу, навіть найдовшу й найтяжчу, подолає той, хто йде. Але невідомо, скільки часу триватиме та хода. Рік у рік дедалі менше залишатиметься на цьому світі очевидців тих трагічних подій. Тож неоціненним скарбом для майбутніх поколінь українців і поляків будуть документальні кінокадри фільму «Волинь. Знак біди». В ньому — неінсценовані, живі свідчення, що їх неможливо підкоригувати, змінити, доповнити, і кожен глядач зможе, так би мовити, «викадрувати» найбільш суттєве для себе. І якщо це скоротить дорогу до взаємного прощення, то фільм своє завдання, вважай, виконав. Бо, як істинно сказано в Біблії: «Почуйте, глухі, а незрячі — прозріте, щоб побачити».