Без папірця ти — мокриця...

Ось уже четвертий рік діє закон про свободу пересування українських громадян і вільний вибір місця проживання. І сенсу від його існування мало. Адже з появою в паспорті, замість радянського слова «прописка», європейського терміна «реєстрація» жити вільніше українцям не стало. По суті, все залишилося як і раніше: та ж тяганина в паспортному столі, ті ж проблеми з оформленням соціальних виплат, пенсій, кредитів і навіть виплатою зарплати. Причому кожен з нас ці бюрократичні труднощі змушений переборювати протягом усього свого життя — з раннього дитинства до глибокої старості.

Зі словом «реєстрація» людина стикається практично з перших днів народження. Адже, відповідно до чинного законодав­ства, новонародженого батьки зобов’язані зареєструвати за місцем проживання протягом місяця. Інакше їм загрожує штраф. Реєструвати дитину закон дозволяє як у квартирі батька, так і матері. Але насправді цей вибір значно обмежений і цілком залежить від вимог соцзабезу. Адже якщо батьки бажають отримати соціальну допомогу на новонародженого, вони обов’язково мусять зареєструвати маля на житлоплощі матері. Інакше з видачею грошей на дитину в соцзабезі можуть виникнути проблеми, з якими довелося мати справу і мамі моєї хрещениці Світлани.

Так вийшло, що, переїхавши після весілля в чоловікову квартиру, вона не вважала за потрібне виписуватися з помешкання своїх батьків. А от сина вирішила зареєструвати разом із батьком. Як виявилося, даремно. Оскільки для отримання соціальних виплат на дитину їй знову довелося йти до жеку до паспортистки й перереєстровувати сина. Та й тут не обійшлося без нововведень. З’ясувалося, що, за недавнім розпорядженням Міністерства юстиції України, зареєструвати новонародженого за місцем проживання матері можна тільки за особистої присутності батька. Довелося Світлані викликати чоловіка з відрядження й бігти, залишивши на мене немовля, разом із ним до паспортистки. А та їй повідомила, що соцзабез для підтвердження реєстрації дитини вимагає ще документ, у якому має бути зазначено, що дитина мешкає разом із матір’ю, а не деінде. У цьому випадку — це акт, складений майстром жеку, який обійшовся Світлані в 60 грн. Після чого паспортистка погодилася вписати її разом із дитиною в так звану форму три для подання її в соцзабез. На всю цю паперову тяганину Світлана, замість тішитися радістю материнства, витратила купу нервів і три тижні дорогоцінного для матері-годувальниці часу. Саме тому в неї виникло таке відчуття, що ця реєстрація потрібна більше не їй із сином, а чиновникам, які живуть за її рахунок. Приблизно те ж я недавно почула від свого колишнього колеги, журналіста з величезним стажем, котрий усе свідоме життя писав про згубний вплив бюрократії, яка існує в державних органах влади, не підозрюючи, що й йому самому доведеться потрапити в її тенета. А сталося це саме в той день, коли настав час оформляти в соцзабезі пенсію. «Я раніше й подумати не міг, що це буде для мене такою величезною проблемою, — ремствує Валентин Іванович. — Півроку в мене пішло тільки на те, щоб зібрати всі потрібні документи. Тоді, правда, я ще й не підозрював, що найбільшою перешкодою на шляху до оформлення пенсії в мене виявиться реєстрація, точніше, її відсутність у моєму паспорті».

Так вийшло, що після розлучення Валентин Іванович втратив квартиру, де 15 років тому мешкав разом із своїм сином і дружиною. Після чого він жив у своєї цивільної дружини, яка не збиралася його прописувати. Коли ж Валентинові Івановичу довелося оформляти пенсію, з’ясувалося, за старим місцем своєї прописки він уже давно не значиться, оскільки колишня дружина якимось чином його звідти виписала. За теперішньою адресою він теж не зареєстрований. От і виходить, що юридично Валентин Іванович — просто... бомж. Хоча в житті — дуже шанована й аж ніяк не бездомна людина. Добре, що це питання, завдяки зв’язкам у паспортному столі, йому вдалося вчасно вирішити. Інакше Валентин Іванович просто залишився б без засобів для існування, як це сталося з автором цієї публікації — у переддень Новорічних свят через проблеми з реєстрацією я не змогла отримати зарплату. А було це так.

Збираючись купити до Нового року подарунки, я вирішила зняти потрібну суму в банкоматі. Як же я здивувалась, коли, замість звичного прохання розумної грошової машини ввести код, висвітився напис: «Вашу карту заблоковано, зверніться за роз’ясненнями в банк». Я повторила операцію знову й знову. Але результат був невтішний: мене регулярно посилали в... банк. Куди я й пішла. А там мене очікувала кілометрова черга «вдячних» клієнтів. Після двогодинного вистоювання в банку мені все ж вдалося з’ясувати, що картку мою справді заблоковано. Причина банальна: термін її дії закінчився того дня, коли минув термін моєї тимчасової реєстрації. Тому зняти кровно зароблені гроші я не зможу доти, доки знову не зареєструюся за місцем проживання. Те, що ця процедура досить тривала й займе не менше двох тижнів, банківських працівників не хвилювало — мовляв, це ваші проблеми, от ви їх і вирішуйте. У результаті наступні десять днів мені довелося провести в гонитві за реєстрацією. І, скажу чесно, якби не старі добрі зв’язки того ж таки Валентина Івановича, я б іще довго чекала казенної печатки у своєму паспорті, за яку мені довелося заплатити державі чималу суму — 88 грн. (по
44 грн. за виписку й прописку). Раніше це задоволення обходилося в 88 разів дешевше. Але з грудня минулого року набрав чинності закон «турботливого» українського уряду про касові збори за бажання «вільно пересуватися». Причому це розпорядження стосується як нещасних студентів, котрим рідна дер­жава щомісяця виплачує
100 грн. стипендії, так і знедолених пенсіонерів. Правда, для мене така новина виявилася не найсумнішою.

Прибігши 31 грудня з проштампованим паспортом у банк, я виявила, що його двері наглухо зачинені. Як виявилося, робочий день закінчився ще в обід. А той, хто прийшов пізніше, серйозно спізнився, тому що вихідні в банківських працівників обіцяли бути довгими — до закінчення Різдва. Моєму розчаруванню не було краю. Адже на носі свята, а я залишуся без копійки. добре, що, як і кожен нормальний громадянин України, я мала заничку на чорний день. І от він настав...

Свої кровно зароблені гроші я не змогла побачити й після свят. Оскільки в перший робочий день банк теж не працював — через відсутність світла. Отримати дві зарплати мені вдалося тільки через десять днів після Різдва. Тому що саме стільки часу знадобилося банківським працівникам на виготовлення пластикової картки. У ті дні тотального безгрошів’я тішило тільки одне: це ще не найбільше зло, що може статися з людиною через проблеми з реєстрацією. Адже, не зареєструвавшись за місцем проживання, люди автоматично позбавляються можливості отримувати безплатну медичну допомогу. Тому що лікарі не впевнені, що повинні безплатно обслуговувати «неврахованих» місцевим бюджетом громадян. У найліпшому разі з пацієнта вимагатимуть гроші, а в найгіршому — відмовлять у прийомі. І таких «незареєстрованих» гостей, у тому ж Києві, нині понад два мільйони! Уявляєте, скільки смертей уже на рахунку закону про «реєстрацію»?

Крім того, Конституція України гарантує право безперешкодно голосувати на виборчих дільницях. Та ба. Якщо раніше, до гучних президентських виборів 2004 року, кожного громадянина, який проживав без прописки, могли з дозволу працівників Територіальної виборчої комісії внести у додатковий список виборців, то сьогодні, на жаль, це вже неможливо. Ос­кільки правила проведення виборів істотно посуворішали. У результаті, щоб уникнути масових фальсифікацій, у громадян без реєстрації відібрали законне право голосу. От і питається, чим закон про реєстрацію ліпший за стару прописку? Щоб відповісти на це запитання, треба звернутися до історії.

Як відомо, прописку, яка передує реєстрації, було запроваджено на території СРСР 1932 року. Вона мала адміністративно-дозвільний характер, виконуючи функцію планового розселення народу. При цьому багатьох радянських громадян країна забезпечувала житлом. Відповідно, прописка за місцем проживання була ефективним інструментом обліку населення. Реєстрація ж, за своєю юридичною природою, має суто інформаційний характер. Так, якщо в минулі часи реалізація конституційних прав і обов’язків могла здійснюватися тільки за місцем прописки, то реєстрація надає таку можливість за місцем постійного проживання. От вам і вся різниця. Тільки якщо врахувати, що більшість громадян України не мешкають за місцем реєстрації, бо в пошуках заробітку подалися з провінційних містечок до столиці, то й проблеми в них залишаються приблизно ті ж самі, що й з пропискою. Мало того, за відсутність реєстрації адміністративної відповідальності поки що ніхто не скасовував. Так, якщо дільничний міліціонер не виявить її в паспорті затриманого громадянина, він за бажання має повне право після двох попереджень допровадити його в суд. Для початку, відповідно до статті 197 Адміністративного кодексу, йому при­судять штраф у розмірі 17 грн. Наступного разу сума покарання зросте до 25 грн., потім до 30 і, нарешті, до 51 грн. На сьогодні це максимальний розмір штрафу за такі правопорушення. Для тих же, хто не хоче бути нехай юридичним, але все ж таки бомжем, агентства нерухомості за додаткову плату в 500 американських доларів надають послуги — реєстрацію за місцем проживання в орендованій квартирі. Через те, що добровільно в нас ніхто не бажає реєструвати квартиронаймачів, послужливі брокери беруть з них заставну суму, щоб у разі виникнення проблем виписати людину примусово за її ж гроші. Таким чином можна зробити висновок: кабальний закон про реєстрацію дорого коштує.