БАТЬКО ЕКОНОМІЧНОГО ДИВА У ТОВАРИСТВІ КОНТРОЛЬОВАНОЇ РАЦІОНАЛЬНОСТІ ТА РАЦІОНАЛЬНОГО САМОКОНТРОЛЮ

Людвіг Ерхард, батько німецької ринкової економіки та німецького економічного дива, рухливий, хоча й огрядний чоловік, курив сигари марки «Хандельсгольд» за 20 пфенігів, любив проводити свій вільний час у закутку південної Баварії...

Людвіг Ерхард, знаменитий німецький міністр економіки і другий канцлер ФРН, прагнув добробуту для всіх німців і здобув достаток для Західної Німеччини...

Людвіг Ерхард, геніальний економіст, обійнявши посаду федерального канцлера, залишився в тіні (світлі?) своїх успіхів міністра економіки...

Син малого текстильного підприємця у серці Баварії змалку був мовчуном із власною чіткою думкою, якою не поспішав ділитися з оточуючими. Він знав, що має рацію, і тому вперто рухався до своєї мети. Цілеспрямований і напористий, Людвіг Ерхард не був, проте, натурою диктаторською. Як на свій час, він подекуди був навіть надто соціальним — згодом Аденауер дорікне йому за це. Він сприймав чужу думку, але завжди аргументував свою. За астрологічною характеристикою Водолій (народився 4 лютого 1897 року): людина, яка частіше дивиться в майбутнє, ніж у минуле, яка вміє вгадувати розвиток подій, відповідно — добрий стратег. З другого боку, на думку Аденауера, риси керівника в Ерхарда були не досить розвинені. Звісно, така оцінка людини, з якою Ерхард тривалий час тісно співпрацював і для якої був більш ніж просто колегою, б’є по самолюбству. Та для Аденауера, мабуть, Ерхард назавжди залишився «тільки» дуже хорошим міністром економіки, але недостатньо хорошим канцлером. Якщо канцлерство Аденауера критики назвали «демократією канцлера», то канцлерство Ерхарда — «демократією без канцлера».

Геніальний економіст

Для свого часу й оточення Людвіг Ерхард був надто честолюбний. За всіма сімейними та місцевими дрібнобуржуазними традиціями, він мав скромно триматися в рамках кар’єри малого підприємця, слухняно триматися матриці, створеної його батьком, і успадкувати керівництво фірмою.

Ерхард отримав середню освіту у Фюрті та Нюрнберзі, під час Першої світової війни воював в артилерії. 1918 року війна для нього закінчилася і залишила слід на все життя: Ерхард був поранений — перелом лівого плеча призвів до сильної пожиттєвої атрофії лівої руки. Після семи операцій з’явився діагноз, відповідно до якого він майже не міг виконувати фізичної роботи. Це був основний чинник, який зашкодив Ерхарду найближчим часом займатися підприємством його батька.

Поранення було другим сильним ударом по здоров’ю Ерхарда: у трирічному віці він перехворів на поліомієліт, після чого мав деформовану праву ногу.

Невдовзі після повернення з госпіталю Ерхард став вільним слухачем в Інституті торгівлі в Нюрнберзі. Захопившись наукою, згодом він вступив в інститут і закінчив його з дипломом економіста. Батькове підприємство після сильної інфляції ледве животіло, і Ерхард остаточно звільнився від необхідності турбуватися про фірму. Він дедалі більше занурюється в економічну теорію, цікавиться соціальними питаннями економіки і все більше віддаляється від практичної прикладної економіки. По закінченні інституту Ерхард вирішує захищати докторську дисертацію і їде в університет у Франкфурт-на-Майні. Там він знайомиться з ліберальним соціалістом Оппенхаймером, під впливом якого проходить аспірантура Ерхарда.

Без особливого ентузіазму і з огляду на необхідність довести справу до завершення Людвіг Ерхард певний час усе-таки керує батьковою фірмою. Після цієї перерви він знову присвячує себе науці й до 1942 року працює в НДІ економічних спостережень, де знайомиться з економістом і поетом Версхофеном. У нього Ерхард вчиться бачити економіку не лише з соціального погляду, як це було в Оппенхаймера, а й з погляду споживача. Ерхард розвиває власне бачення економіки, що відрізнялося від бачень обох його учителів: він бачить долю Німеччини в капіталізмі і прагне привнести в анархію капіталістичного розвитку, яку відзначав у ті роки, відносний порядок.

Згодом Ерхард, як і Версхофен, стає однією зі значних особистостей інституту. Паралельно починають наростати розбіжності двох учених. З одного боку, Ерхард відмовляється ввійти до націонал-соціалістичної партії Гітлера і активно з нею співпрацювати, чого хотіло керівництво інституту. З другого — вплив Ерхарда в інституті зріс до небезпечного для Версхофена рівня. Як потенційний наступник посади Версхофена після виходу того на пенсію, Людвіг Ерхард із жахом сприйняв звістку про призначення керівником інституту професора з іншого вузу. Ерхард залишає інститут.

Маючи широкі й дуже хороші зв’язки, Ерхард створює свій Науково-дослідний інститут промисловості. Розвиток цього інституту випав на останні роки Другої світової війни, і основним завданням своєї наукової праці Ерхард зробив концепт з відновлення повоєнної економіки. Теорію цього концепту Ерхард заклав ще на початку 30-х років, а в 1943—1944 рр. підготував його актуальний варіант. В основі концепту лежала необхідність державних інвестицій у виробництво споживчих товарів і створення грунту для повноцінного функціонування цієї галузі. Саме їй Ерхард відводив першочергове значення.

Схід сонця
Людвіга Ерхарда

Людвіг Ерхард був чудово підготовлений як у плані знань, так і в плані досвіду щодо повоєнного часу й лише чекав принагідного моменту, щоб вийти з тіні. Своїй дочці він написав 1944 року: «Настає наш час!»

Він стукав, і йому відчинили. Він подав свою працю про відновлення промисловості американцям, які окупували Фюрт у квітні 1945 року. У праці він виклав власний план відновлення повоєнної економіки, зазначаючи, що грошову реформу можна провести лише за наявності бодай мінімальних умов: мають працювати виробництво, транспорт. Доти залишається потреба у плановій економіці. Для налагодження виробництва слід переконати підприємства в безпеці збереження їхнього реального капіталу. Тому військовий уряд повинен заявити, що не має наміру втручатися і розпоряджатися капіталом підприємств.

Людвіг Ерхард офіційно запропонував американцям себе — ученого, не обтяженого політичним минулим, — для координації виходу з економічної кризи на високому рівні. Можливо, ця ініціатива була поштовхом до його успіху і ключем до подальшої кар’єри.

Він стає міністром фінансів Баварії, потім вивищується на дуже відповідальну посаду директора економіки — міністра економіки окупаційної зони. 1948 року Ерхард проводить грошову й економічну реформу. У неділю, 20 червня, відбувся обмін грошей, і з понеділка в обігу залишилася тільки німецька марка. На людину було розраховано 60 марок, 40 із них виплатили в неділю. Ціни на товари й послуги підлягали державному контролю. Реформа вдалася на славу: як за помахом чарівної палички, порожні вітрини магазинів заповнили товари, яких люди не бачили тривалий час. Біля вітрин, як у музеї, шикувалися черги, щоб повірити власним очам і придбати давно бажане.

На жаль, наступні дії союзників не відповідали планові Ерхарда. Коаліція занадто необачно витрачала гроші споживачів, і заклики Ерхарда співвідносити продукцію і гроші не були почуті. У відповідь на цю необачність різко підскочили ціни, і народ, в очікуванні їх подальшого зростання, став скуповувати товари, щоб обміняти нестабільну валюту. У другій половині 1948 року занепокоєння посилилося, оскільки зарплату стали виплачувати тільки із середини листопада. У відповідь на це профспілки оголосили загальний страйк. Він відбувся, але на Ерхарда не вплинув. Йому вдалося вивести корабель у потрібне річище і знову завоювати довіру, яка почала знижуватись.

1949 року вже ніхто не сумнівався, що міністром економіки ФРН при новому уряді Аденауера стане саме Людвіг Ерхард.

На початку 50-х в економіці Німеччини намітився різкий спад, безробіття зросло до 2 млн. чол. Ерхарду з його радикальними методами піднесення економіки знову стала серйозно загрожувати втрата довіри як серед партійних та урядових кіл, так і в народі. Хоч як це парадоксально, на допомогу прийшла війна в Кореї 1951 року. Вона дала економічному розвитку Німеччини новий поштовх: протягом усіх 50-х економічне зростання в Західній Німеччині становило 8% на рік. Цей успіх був фундаментом перетворення ФРН на один із найсильніших економічних гігантів світу.

Ерхард і Аденауер

Між Аденауером та Ерхардом панували порозуміння і взаємоповага. Саме Аденауер залучив до лав християнсько-демократичної спілки (ХДС) Людвіга Ерхарда — талановитого й досвідченого економіста, якого хотіли мати у своїх рядах соціал-демократи. Треба сказати, що Людвіг Ерхард відзначався аполітичністю. Він був чудовим економістом і більше відданим ідеалам соціальної ринкової економіки, ніж певної політичної партії та власне політики. Навіть остаточно ставши на бік Аденауера і християн-демократів, Ерхард тривалий час залишався безпартійним. Перевага християн-демократів була для Ерхарда багато в чому перевагою особистості Конрада Аденауера, хоча й не в останню чергу зумовлена виграшним становищем ХДС на той час.

Такі порозуміння і злагода між двома видатними особистостями тривали доти, доки Аденауеру не стала загрожувати втрата посади канцлера. Коли 1959 року активно обговорювалося питання нового федерального президента, у Людвіга Ерхарда з’явився реальний шанс отримати цю посаду. Як соціал-демократи, так і християни-демократи намагалися, зрозуміло, проштовхнути свої кандидатури. Конрад Аденауер запропонував кандидатуру Ерхарда з двох причин. По-перше, аби на цій високій посаді була людина ХДС, по-друге (що особисто для нього було вкрай важливо) — щоб виключити можливість Ерхарда, як другого за популярністю політика ХДС, обійняти посаду канцлера і в такий спосіб нейтралізувати потенційного противника. Розвиток подій переконував Аденауера в тому, що партія запропонує на найближчих виборах на посаду канцлера не його, а саме Людвіга Ерхарда. Той, у свою чергу, висунув умову, заздалегідь знаючи, що її неможливо виконати: не лише керівництво партії, а й фракція має погодитися з його кандидатурою на посаду федерального президента. А для фракції він був майбутнім канцлером.

Відтак Конрад Аденауер запропонував на цю посаду свою кандидатуру, що стало великою сенсацією, та дуже швидко її зняв, допевнившись у неминучості канцлерства Ерхарда. Аденауер не приховував своєї думки щодо цього: він ніколи не применшував успіхів та можливостей Ерхарда як міністра економіки, але дуже сумнівався в його політичних і особливо зовнішньополітичних здібностях керувати державою.

У жовтні 1962 року вибухнув так званий скандал «Шпігеля»: журнал опублікував матеріали, які вказували на грубі помилки в обороні ФРН. Міністерство оборони розцінило цю публікацію як розголошення державної таємниці і зробило кілька арештів та обшук у редакції «Шпігеля». Аденауер у своїй промові в бундестазі назвав дії «Шпігеля» «зрадництвом», не дочекавшись результатів розслідування. Цей скандал дав підставу для стурбованості з приводу свободи слова та демократії у правовій державі й остаточно підірвав довіру громадськості до канцлера.

Дух часу

Німеччина Ерхарда. Країна, у якій кілька разів мінялася соціально-політична система. Німеччина, якій кілька разів доводилося різко змінювати свої погляди, звички та пріоритети. Люди, які благоговіли перед королем та монархією, знали республіку, були загнані в жорсткі порядки Гітлера, потім їх одягнули в залегкий для сезону одяг демократії. Люди, які знають ціну голоду та холоду, приниженню та страху. Це відчуття занадто сильно вкоренилося в душах, щоб його можна було швидко замінити на впевненість та віру в себе.

З часу Аденауера і протягом усього правління Ерхарда в західнонімецькому суспільстві переважали матеріалістичні погляди і дрібнобуржуазні настрої. У сім’ї Ерхарда високо цінувалися працьовитість, турбота про сім’ю, скромність, слухняність, слідування церкві та її порядкам. Такі люди були впевнені в непорушності основних правил і порядків, це давало їм внутрішній спокій, не допускало критики щодо системи, вбачаючи в цьому порушення їхнього звичного способу життя. Вони не були схильні до духовних та інтелектуальних дискусій, боячись втратити час і зануритися в недоведене, невідоме і тому ненадійне. У страху втратити з такими труднощами здобуте місце під сонцем, вони дуже боялися тиску конкурентів. Це дедалі частіше призводило до нервових і душевних захворювань, так званої «хвороби менеджера», проти якої медицина була безсила. Психологія та психотерапія в часи Гітлера зневажалися і не отримали належного розвитку. Люди боялися захворіти, оскільки це означало кінець.

І Аденауер, і Ерхард вбачали вихід із повоєнних руїн у раціональному керівництві. Потрібно було навести лад, нагодувати голодних людей, повернути їм людську гідність і впевненість у власних силах. Девізом Ерхарда стало «Добробут для всіх!» Він спирався на моральність народу, у яку свято вірив, і своїм еліксиром життя називав згоду німецького народу з його діями.

Ерхард правильно вибрав пріоритет для широких мас. Та не всі були згодні з такою політикою. Інтелігенцію дуже пригнічували рамки, заведені ще Аденауером, і її невдоволення зростало. Це частково були люди, породжені Веймарською республікою, із чудовими ідеалами, але недостатньою силою для їх втілення в життя. При нацистах вони опинилися у вигнанні, були переслідувані й ось тепер, у новій республіці, сподівалися на свіжий вітер перемін, на те, що суспільству вони потрібні і зможуть творити на його благо.

На велике розчарування творчої інтелігенції, цього не сталося. До неї виявилися байдужими, її думку ігнорували, не вбачали потреби в її залученні до відновлення країни і суспільства. Альфред Канторович писав того часу: «Нашій мрії відновлення Німеччини настав край. Політики позавчорашнього дня знову взяли кермо правління у свої руки, скрізь і в усьому. Державні діячі, мислителі, поети, загалом творчі люди залишилися за дверима, і їм не дозволили навіть зазирати у двір крізь щілини в паркані».

З другого боку, крім пасивного невдоволення, з боку інтелігенції не слідувало жодних конкретних кроків і радикальних змін. Про жодну революцію не йшлося. Як висловився Фріц Рене Аллеманн: «Народ, який голодує, прагне насамперед наїстися досхочу, а не переоблаштувати світ; народ, який мерзне, цікавить більше вугілля, ніж нові суспільні форми; народ, у якого немає даху над головою, спрямовує свою енергію на будівництво будинків, а не соціальних систем».

Інтелігенція вкотре фатально помилилася, залишаючись бездіяльною у вирішальний історичний момент. Її критика дратувала Людвіга Ерхарда, він вважав, що потрібно розрізняти відповідальну духовність і безкровну інтелектуальність без змісту й переконань. Під час його останньої передвиборної кампанії він різко реагував на саркастичну критику деяких поетів, відкрито називаючи їх «дрібними шавками».

Під час другого терміну канцлерства Ерхард стал втрачати підтримку не лише інтелігенції, а й середніх верств населення, матеріалістів і прагматиків. До кінця його правління защемлена свідомість і дух молоді, затиснуті в лабети слухняності та перебільшеної стриманості, вирвалися на світ у формі анархії, вседозволеності й розбещеності. Так званий середній клас більше не хотів сприймати заклики Ерхарда до стриманості, ощадливості, відозви більше працювати, щоб краще жити. Народ прагнув хліба та видовищ швидко й не перетруджуючись.

1 грудня 1966 року Людвіг Ерхард пішов у відставку з посади канцлера ФРН. Пішов гідно, пообіцявши у своїй прощальній промові залишатися в політиці й допомагати тим, хто ставить інтереси німецького народу вище за свої егоїстичні інтереси...

5 травня 1977 року Людвіг Ерхард помер. Ця людина — батько німецького економічного дива — змусила німців повернути собі власну гідність і розпочати подолання свого глибоко прихованого страху.