«Батько» Бернард

Раннє козацтво (кінець XV — перша половина XVI століття) — дуже цікавий період у вітчизняній історії, хоча, за визнанням видатного українського історика Михайла Грушевського, у документах відбитий не так добре, як хотілося б. У радянські часи на цій темі теж особливо не зупинялися. Причина була не лише в недостатній кількості історичних свідчень. Класовий підхід, який панував в історичній науці, не дозволяв визнати, що біля витоків козацтва стояла зовсім не чернь-втікачі, а «лицарські люди», тобто шляхта і негербові воїни, які називалися боярами. Це потім уже до них приєднувалися міщани та вільні селяни, котрі з часом стали основним резервом поповнення лав степового українського лицарства.

У період правління литовського князя Сигізмунда, який свого часу обіймав польський престол і відомий в історії Польщі під ім’ям короля Сигізмунда Старого (правив із 1506 по 1548 р.), мало який рік минав без татарських набігів. Польща і Литва, які ще не оформилися на той час у єдину Річ Посполиту, воювали то з хрестоносцями, то з Молдовою, то з Московією, а від татар доводилося відкуповуватися щорічними «упоминками». Але й це далеко не завжди могло бути гарантією спокою. Татари доходили до білоруського Полісся, Поділля, Галичини, Волині, річки Сан. Пропозиції утвердити кредити на оборону південно-східних кордонів Литви зазвичай розвитку не отримували, і боротьба з татарами, яка велася із змінним успіхом, стала переважно справою ентузіастів — русько-литовських та польських прикордонних воєвод і старост.

Одним із таких був Бернард Претвич, товариш і соратник знаменитого князя Дмитра Вишневецького (Байди). На жаль, він був згодом незаслужено забутим. Ні в піснях, ні в легендах його ім’я не згадується. Можливо тому що, на відміну від князя, ніколи не виношував монументальних планів на кшталт завоювання молдавського трону. Навпаки, він належав до тієї категорії людей, які старанно і добре роблять свою справу на дорученій їм ділянці. Проте бойовій славі цього шляхтича міг би позаздрити навіть знаменитий Іван Сірко: хроніки свідчать, що Претвич провів близько 70 битв із татарами і в жодній із них не зазнав поразки. Але найголовніше, пана Бернарда, який залишив після себе цінні записки із живими описами сповненого небезпек і пригод життя степового прикордоння, можна вважати основоположником української військової мемуаристики. Правда, свої мемуари Претвич писав як доповнення до захисної промови (так званої Апології), проголошеної 14 грудня 1550 року на засіданні сенату, скликаному на вимогу короля у відповідь на скарги турецького двору на прикордонних старостів.

За час перебування Претвича на посаді Барського старости чисельність його загону не перевищувала 150—200 кінних воїнів. Але місцеві жителі організували і передали у його підпорядкування власний загін чисельністю до 70 кіннотників, бойові риси яких Претвич характеризував дуже високо. До військової служби було також залучено міщан прикордонних містечок. За наказом Претвича, вони перебували у перманентному стані підвищеної бойової готовності і, на випадок необхідності переслідувати татарські загони, завжди тримали коней під сідлом.

У своїх записках Претвич згадує і своїх соратників, які також служили під орудою М.Сенявського: крім уже згаданого князя Пронського, він пише і про Богуслава Корецького, і про Дмитра Байду-Вишневецького, і про Федора Сангушка. «Коли вони з’явилися і почали управлятися при воєводі белзькому в лицарській службі, тоді почали заростати шляхи і тим малим ватагам у землі королівські, особливо білгородським і очаківським (татарам. — Ю.Р.), які в ті часи найбільшої шкоди завдавали, незважаючи на мир короля з турецьким султаном, а тепер їм покладено край зусиллями воєводи белзького та нас, слуг королівських», — зазначав Барський староста. З цього фрагмента, в якому самому собі Претвич відводить дуже скромне місце, порівняно зі своїми друзями, можна зробити висновок, що всі вони з’явилися на прикордонній службі трохи пізніше, коли стало зрозуміло, що з татарами цілком можна боротися. Не применшуючи заслуг того ж таки Байди, фактично можна стверджувати, що в степ він прийшов уже по гарячих слідах сілезця.

Значним подвигом Претвича стало протистояння п’ятитисячному молдавському війську у 1550 році, посланому турками, під чиїм протекторатом перебувала на той час Молдова. У молдаван були ще й свої причини для агресії: тамтешнє населення, незадоволене турецьким ярмом, масово переселялося в Барське староство. Претвичу вдалося організувати ефективну оборону Бара, і загарбники відступили, обмежившись руйнуванням кількох сіл.

За заслуги в обороні країни від татар король Сигізмунд Август, який змінив на троні Сигізмунда Старого, дав Прет­вичу Теребовлянське староство. Було воно спокійніше, тому останні дев’ять років свого життя (до 1561 року) Претвич прожив не заносячи меча, залишивши про себе в пам’яті сучасників славу лицаря, при якому татарські шляхи надовго заросли травою.