БАТЬКІВЩИНОЮ ЗІГРІТЕ СЕРЦЕ ВІК НЕ ПРОХОЛОНЕ

«Ми знаємо добре, що того, чого ми хочемо, не було ніколи на світі, а тільки буде колись, як люди стануть розумнішими, ніж тепер. Одначе оглядатися назад треба, щоб знати через що тепер стало так гірко, щоб не помилятися знов, як колись помилялися».

Михайло Драгоманов, «Пропащий час» (1909 р.)

Філософ Артур Шопенгауер писав, що вуста людини висловлюють думку цієї людини, а її обличчя — це втілення Божого задуму… Думаю, кожен, хто дивився на старі полотна, де зображені нащадки великих родин, що через свої альтруїстичні справи увійшли в історію, звертав увагу саме на шляхетність облич. Такі обличчя сьогодні зустрінеш дуже рідко.

Мені щастить на зустрічі зі справжніми аристократами, їх прийнято називати аристократами духу. Серед них багато і тих, хто, волею долі, після революційних подій 1917р. разом із своїми великими родинами опинилися за кордоном. Навіть їхніх далеких нащадків об’єднує почуття гострої ностальгії і бажання чимось допомогти рідній землі…

На початку минулого століття розпалася імперія, руйнувалася культура, знищувалися мільйони людей. Ставилося за мету «зруйнувати дотла стару буржуазну сім’ю…». Але сім’я трималася. Попри всі випробування і на батьківщині, і в еміграції зберігалися вікові традиції. Нащадок знатного роду помирав з голоду на чужині, але зброю, що подарував батько, не продавав. Бо це була матеріалізація духовного зв’язку, що не підвладний часу. І родові реліквії зберігаються досі або у вдячних нащадків, або в музеях…

Напередодні двох ювілеїв — цього року виповнюється 130 років з дня народження генія української літератури Лесі Українки та 160 років з дня народження її рідного дядька — Михайла Драгоманова — блискучого публіциста, соціолога, політолога, історика, громадського діяча, фольклориста — була нагода зустрітися з рідною онукою Драгоманова — пані Наталею. Вона єдина з нащадків Драгоманових-Косачів лишилася в Європі й мешкає в Угорщині.

Красива літня жінка, в якій абсолютно все — мова, жести, статура, вміння вести бесіду, приймати гостей — вказують на благородне походження… Вона розповідала начебто про загальновідомі факти біографії діда, родини, але в її вустах вони набували нового забарвлення.

— Мій тато — єдиний син Михайла Петровича Драгоманова. Дід 1876 року поїхав з Києва, і, як виявилося, назавжди. Спочатку був Відень, далі — Женева, Софія. Мій тато Святозар Михайлович народився у Женеві, виховувася у Швейцарії та Франції. Татові було всього 11 років, коли помер на руках у Лесі Українки його батько. Михайло Петрович та Леся Українка були справді духовно близькими людьми.

Після смерті Михайла Драгоманова його вдова — моя бабця повернулася з дітьми на рідну землю.Вони відразу поїхали до Косачів, бо втратили все по від’їзді ще у 1876 р. Потім майже вся родина переїхала до Києва. Леся Українка готувала мого батька до іспитів до гімназії. Він навчався в тодішній четвертій гімназії разом з одним із молодших братів Лесі.

Минули роки… Батько одружився, народилося четверо дітей, серед яких і я. Деякий час батько був ректором Київського будівельного інституту. У нашої родини було дуже цікаве коло спілкування, до якого, зокрема, входили брати Кричевські, Антоновичі…

Сама пані Наталя (хоча під час розмови вона просила називати її просто Наталя) народилася 1921 року у Києві. Навчалася спочатку у першій школі імені Шевченка. Однак у 1929-30 роках розпочався «процес Спілки визволення України» з метою знекровлення української інтелігенції і школу через арешт вчителів закрили. Наталі довелося тимчасово перервати навчання. Потім вона продовжила його у колишній колегії Павла Галагана. Саме в ті часи сталінських репресій батько пані Наталі лишився без роботи. А мати мусила цілодобово працювати — редагувати книжки аби заробити на хліб родині, в якій було четверо дітей. І так не один рік.

А під час другої світової війни, 1943 року нащадки родини Драгоманових-Косачів мусили лишити Україну... Ніхто з них на той час не відав, що це назавжди. Косачі й Драгоманови розсіялися по світах... Батьки пані Наталі поховані у Сполучених Штатах, а частина родичів знайшла нову домівку в Канаді. Сама ж пані Наталя залишилася у Будапешті, бо зустріла своє кохання — вчителя середньої школи. Народилися доньки, потім онуки, правнуки. Пані Наталя присвятила себе родині. Я спитала її, чи усвідомлюють діти, чиїми нащадками вони є?

— Так. У мене в родині дуже поважають пам’ять наших славних рідних. Бережемо реліквії, але дещо з особистих речей діда я передала кілька років тому до Музею видатних діячів української культури, з яким у мене вже багато років триває діалог.

Добре знають наші діти й історію родини. Правда нещодавно, вони були здивовані увагою до моєї особи — для київського музею замовили написати мій портрет. А потім зрозуміли, що я ж онука Драгоманова!

Мій чоловік, не скажу що володів, але розумів і трохи говорив українською мовою. Коли доньки були маленькими, інколи вдома намагалися спілкуватися українською.

Ще за часів існування СРСР, у 1971 році моя старша донька відвідала Київ разом з учнями та чоловіком. Були вони і в музеї Лесі Українки. Там трапився такий випадок: мій зять, побачивши портрет Михайла Драгоманова та Лесі Українки, голосно заявив, що то родичі його дружини. Як же радісно їх вітали! Після того візиту доньки до Києва у мене після довгої перерви відновився зв’язок із Україною. Навіть офіційно запросили на відкриття пам’ятника Лесі Українки на честь її 100-річчя.

Проте через бюрократичні перешкоди часів Радянського Союзу цей візит пані Наталі в Україну не відбувся. Вперше Київ Наталя Драгоманова відвідала відразу після проголошення незалежності, якраз десять років тому, коли пафосно відзначали 150-річчя з дня народження її діда — Михайла Драгоманова. І вже відтоді часто приїжджала сюди.

Я спитала пані Наталю, чи достатньо, на її погляд, у сучасній Україні приділяють уваги пам’яті її діда?

— Порівнюючи з тим часом, коли не можна було навіть прізвище назвати, звичайно, начебто багато. Розумію, що у держави на сьогодні багато нагальних проблем, передусім соціальних… Коли Леонід Кравчук десять років тому відкривав наукову конференцію, присвячену дідові, там все було обіцяно — і пам’ятник, і видання всіх 20 томів творів… Немає сумнівів, краще було б, якби видали всі твори Михайла Драгоманова й без «косметики»!