Баранкін, будь людиною!

Дослідження психологічного здоров’я сучасних дошкільнят, що проводять співробітники лабораторії психології дошкільника Інституту психології АПН України, свідчать: дефіцит емоційно насиченого спілкування батьків з дітьми особливо гостро відчувають саме хлопчики.

Працюючи над глобальними змінами в суспільстві, в освіті на макрорівні бажано не забувати, що моделі спілкування, які відпрацьовувались у дитинстві, стиль побудови стосунків продовжують жити своїм внутрішнім життям у душах дорослих. Протистояння, боротьба, тиск, ультиматум, війна — це все з далеко не «джентльменського набору». Терпимість, врівноваженість, уміння слухати і чути, дивитись і бачити — це все бажано освоїти ще в дитинстві, щоб не виходити «стінка на стінку» ні в сім’ї, ні на роботі, ні на вулиці. А разом рухатись до вдосконалення самих себе. А отже суспільства і світу, в якому живемо.

Більшість проблем, що виникають в дитсадку, школі, як правило, пов’язані з хлопчиками. Але ми мало знаємо, що відбувається в нетрях їхніх душ, що приховується не лише від інших, але й від самих себе. Адже за багатьма негативними проявами, починаючи з дитячої агресивної поведінки, закінчуючи конфліктами з правоохоронними органами, стоїть намагання хлопчиків відповідати однобокому образові мужнього сильного чоловіка, нав’язаному масмедіа, рекламою, що приймається як певний код у групі ровесників. Хлопчиків на таку агресивну поведінку штовхає потреба психологічно себе захистити за допомогою підтримання образу так званої маскулінної особистості. Саме через це так багато їхньої енергії витрачається на своєрідну «кругову оборону» проти світу.

«Дай здачі», «Бий першим» — ось рецепт, що його нерідко одержують хлопчики від батьків. Зрозуміти, поспівчувати, знайти компроміс, виявити шляхетність, пробачити — це все виключається з репертуару поведінки, бо кореспондується з поняттям «не мужик». Привчають до агресивних мультфільмів, бойовиків з жорстокими бійками, стріляниною, літрами крові.

«Хай росте справжнім чоловіком, щоб в пику міг дати, кому треба» — самовдоволено говорить батько, що привів на секцію боротьби семирічного хлопчика, — «а то ледве з тих танців забрав, два роки я вже терпів ці танці-шманці». Хлопчик покірно одягає кімоно, заходить до зали. Можливо, він стане вправним тейквандистом, але музика в його душі і танець можуть просто вмерти, як і тонкі почуття, що живуть у звуках і рухах, як і часточка його душі.

Ось так, не заглиблюючись у внутрішній світ дитини, «знаючи краще», що хлопчикові потрібно в житті, дорослі не дають йому розвиватися, реалізувати свої бажання й здібності. Так привчають хлопчиків прагнути ролі «залізного», «крутого», «бандита», одягаючи на них маску «супермена», «ніндзя», «людини-павука». Будучи самі емоційно нерозвинутими — не вирішивши важливі питання саморозвитку і самовдосконалення, такі батьки тільки поглиблюють у своїх синів існуючу проблему та нашаровують, закладають підмурок нових.

Спочатку хлопчикам буває нелегко, та згодом ця маска приживається, вони з нею якось примирюються, і тільки у складних життєвих ситуаціях нестримно виривається назовні те, що старанно запаковувалося роками — живі та потужні емоції. А так, у буденному житті тільки періодично може ворушитись на периферії свідомості якесь запитання, виникати якийсь дискомфорт, що сигналізуватиме: ще остаточно не перервалася ниточка з дитинства, ниточка зв’язку зі своїми глибинними почуттями.

Такі сумні роздуми мають бути зрозумілими тим, хто безпосередньо працює з хлопчиками, переймається їх проблемами — їхнім батькам, вихователям, учителям, наставникам, хто мав би більше замислюватись, намагатися зрозуміти хлопчиків, підлітків, юнаків. На жаль, часто такого розуміння їм якраз і бракує. Звичайно, «легше» любити тихе покірне хлоп’я в оксамитових штанцях та біленьких сандаликах і до певного часу ефективно «вставляти» його в «рамки», ніж зрозуміти внутрішній світ кудлатого непричесаного створіння з прищавими вилицями, порослими щоками, яке не миється, не пере шкарпетки, грубіянить, лається, непристойно жестикулює, постійно спустошує холодильник під жахливу музику із жахливими словами.

І батьки, і вчителі, як правило, бачать тільки агресію, гнів без бодай найменшого бажання усвідомити причини цієї агресії та гніву, руйнівних чи саморуйнівних проявів поведінки. А найчастіше за всім цим ховається невпевненість у собі та страх. Страх бути вразливим, чутливим, страх зрозуміти свої почуття, назвати їх, прийняти як частину самого себе. Це по суті страх бути людяним або острах бути людиною.

Цей страх вони приховують за бравадою, демонстративним уживанням брутальних слів, сленгом. Цей страх вони намагаються подолати через алкоголь та «траву», інші способи «відключити» себе. Аби ніхто не міг подумати, що в них, крім сили, волі, впевненості, натиску, енергії, агресії, ще пульсують глибокі переживання, почуття. Адже це не «вписується» в так званий еталонний маскулінний образ.

За всім цим стоїть намагання хлопців, відповідно до очікувань з боку суспільства, навчитись ігнорувати (не впізнавати, не визнавати, не аналізувати, не поціновувати, не плекати) сферу своїх почуттів (смак «бажання», «насолоди» з’їсти шоколадку і т.п. не беремо до уваги). А їхнє невміння встановлювати і підтримувати відкриті глибокі стосунки з іншими людьми, конфліктність, непримиренність є пов’язаними, в першу чергу, з нерозумінням почуттів інших людей та однобокими уявленнями про те, яким слід бути. І по-іншому вони себе не мислять і не поводяться. Саме через це так багато чоловіків неспроможні стати добрими батьками, навіть якщо б захотіли. Вони просто не знають як це — просто любити. Часто вони виявляють жорстокість і непримиренність до своїх синів ніби всупереч власному бажанню, а насправді не можуть стати їх товаришами, відштовхують синів, утворюючи прірву нерозуміння, взаємних образ, ненависті, заганяючи все далі себе і дітей у куток нереалізованих очікувань та зневажених почуттів.

Емоційна «вправність» хлопчиків, їх гнучкість є найважливішим шляхом особистісного зростання. Гнучкість полягає у вмінні ідентифікувати себе як з батьком, так і мамою, молодшою сестрою чи дідусем, тобто займати різні позиції, власне, відчувати їх зсередини. Вміння спілкуватись із старшими та молодшими за віком дітьми, враховувати їхні особливості та потреби через багато років допоможе хлопцеві охоче і радісно взяти на себе відповідальність за власну сім’ю і реалізуватися в ній, бути щасливим.

Поки є можливість, батькам слід самим потихеньку вчитись у власних дітей, разом із ними розвивати емоційну мову спілкування з синами — канал насиченого почуттями спілкування, що допоможе вистояти в «боях» підліткового періоду і дітям, і батькам, і педагогам. Іншого шляху порозуміння, як відчути дитячу радість і розчарування, боротьбу та страждання, емоційні рани та страхи, просто не існує. Подивитися відкритими очима, а не зашореним так званими «культурними упередженнями» поглядом, які насправді є просто дрімучими догмами. Чому ми дозволяємо насміхатися над дошкільням, засуджуючи його почуття, його бажання? Може, слід пригадати, скільки разів чули або й самі повторювали заплаканому малому: «Ти що плачеш? Як же не соромно тобі. Не можна рюмсати, ти що, дівчинка?» Звичайно, не дівчинка, але просто людина, з усіма притаманними людині переживаннями, емоціями, які мають право на існування, вираження, мають бути прийняті, зрозумілі, розділені іншими людьми, і в першу чергу — рідними та близькими.

Докоряючи малюку, що він грається в ляльки, батьки тим самим закладають фундамент майбутніх непорозумінь у власній сім’ї сина. І це не гіпербола. А не навчившись грати в доньки-матері, хлопчики не засвоюють базових елементарних алгоритмів побудови стосунків із різними людьми. Репертуар різноманітних соціальних ролей має бути освоєний протягом дошкільного дитинства в сюжетно-рольових іграх, які останніми роками стають збідненими та, по суті, витісняються навчанням. Почуття виховуються і в процесі читання. Пригадаймо, як у В.Висоцького в пісні: «значит, нужные книги ты в детстве читал», — тоді можна чекати шляхетності, доброти, мужності та честі. А чи багато з татусів дбають про підбір книг для своїх хлопчиків, чи скоріше черговий автомат куплять або наручники з дубинкою?

Адже поки суспільство, сьогоднішні батьки та вчителі не зрозуміють і не побачать альтернативи однобокому, деформованому вихованню, сьогоднішні хлопчики обов’язково завтра стануть самостійними і холоднокровними, емоційно незрілими чоловіками середнього віку, «вихователями» уже своїх синів.

Що потрібно хлопчикам, аби вирости гармонійною, емоційно повноцінною людиною? Яку ціну сплачують хлопчики за те, що суспільство пригнічує їх емоційне життя, обслуговуючи та консервуючи застарілі та ригідні ідеали чоловічої частини населення. Цими питаннями має перейматися не кожна сім’я чи педагог самотужки. Ці питання — для побудови освітньої політики, планування своєрідного «лікнепу» через ЗМІ, спеціальних видань, дитячої літератури.

Треба поспішити зрозуміти хлопчиків такими, якими вони насправді є, а не такими, якими нам здаються, чи якими ми б хотіли їх бачити.

Тоді поменшає чоловіків, котрі захищають себе через вибухи гніву та агресії в сім’ї та на роботі, поповнюють в’язниці, не можуть установлювати близькі, відкриті стосунки, любити через те, що не навчилися нікому довіряти, страждають від самотності, занурюються у важку депресію. Тоді проблеми, пов’язані з емоційними травмами та болями, не будуть топитися в черговій чарчині горілки. І поступово відпадатиме необхідність фінансувати нові центри для жінок, що пережили насильство, відкривати притулки для дітей, що тікають світ за очі від жорстоких батьків, розширювати пенітенціарну систему. Тоді особистісно розвинені, чуйні, здатні відчувати один одного, співпереживати та співдіяти, люди зможуть щасливо жити, відкриваючи щодень нове у світі і самих себе, давати нове життя щасливим дітям у щасливій країні.