Бабусю, до дошки!..

— Ти, мамо, — сказав якось мій Даня, — або посилай за мною в дитячий садок дідуся, або сама вдягайся ошатніше, бо Генка всім каже, що в мене мама несправжня. Он у Генки мама (і Данька мрійливо закотив очі), у неї ім’я, знаєш, яке?! Не якась там... А Галина Трандафирівна! І вона така велика, міцна! І в спідниці! А яка в неї спідниця, — захоплено заздрив Данька. — Можна намет зробити або ширму для лялькового театру!

І донька моя туди ж:

— Щось ти, мамо, якась несолідна. Регочеш увесь час. І співаєш, як пташка. І ходиш із прискоком. Ну що це таке? Ти чому нас зовсім не виховуєш, мамо?! У мене ось-ось дитинство закінчиться, а я досі не знаю, як це стояти в кутку, що таке міцна батьківська рука або пасок на моїй попі... Інші діти он скільки розповідають... І скандали, й покарання різні... Ех ти, мамо... Може, позбавити тебе батьківських прав?

А Данька заперечує із сумнівом:

— Та кому вона така потрібна? Вона ж без нас пропаде... Тільки те й робить, що або плаче, коли в нас щось негаразд, або регоче, коли все добре. У нормальному стані її ж не застанеш... Он знову сміється!

А взагалі — життя якось занадто швидко мчить. Мій внутрішній стан і мої думки за ним просто не встигають. Мені вже двадцять шість років... Навіть за сорок... Дуже за сорок. А в душі — усе ще тринадцять. І не більше.

От сплю я одного разу, мати сімейства, жінка у віці, на думку оточення, — а мені тоді й справді було 26, — і сниться, що Лев Олексійович викликає мене до дошки відповідати, а я — ну абсолютно не готова. І весь 9-А клас починає мені підказувати, шепочуть щось усі, а я — ну нічого не розумію. І вліплять мені зараз, зразковій відмінниці, пару. І раптом прокидаюся від якоїсь метушні, кректання й вовтузіння. А поруч у ліжечку — ой! — якесь крихітне дитинча, таке гарненьке! А-а-а! Так це ж Даня, мій синок. Він, як метелик із кокона, вже виліз з усіх своїх пелюшок і одежинок, лежить у чому я його народила, привітно махає мені ручками й ніжками, натякає, що непогано б попоїсти, саме час, а потім бачить, що я ніяк отямитися не можу, та як зарепетує! А голос у нього — ого-го!

А я, дивлячись на нього, із жахом думаю, що мені ранком іще фартух прасувати чорний шкільний і комірець із манжетами до форменої сукні пришивати — у школу на дев’яту годину. І жахлива, просто жахлива річна контрольна з фізики. І до репетитора з математики. І в музичну школу — технічний залік у мене скоро. І найстрашніша думка — на кого ж я Даню залишу!

І так глибоко задумалася, що отямилася тільки, коли він раптом сказав: «Мамо, ми з Іринкою вирішили одружитися»... Дивлюся, а він в офіцерській формі зі значком перекладацького корпусу й уже з двох мов синхронно перекладає, третю вивчає, четверту зі словником, а п’яту й так розуміє. Уявляєте?! А в мене ще та! річна! контрольна! з фізики! не написана! Зрозуміли, як час біжить?!

Весілля. Іринка така неземна, витончена, з вузькою талією в сукенці білій. Даня у парадному офіцерському кітелі. Розпорядниця, в оксамиті й міцно залакована, сичить: «Мати нареченої, станьте сюди! Мати нареченого, станьте із цього боку. Мати нареченого! Матинареченого! Де матинареченого?!» — кричить поверх моєї голови. А я стою, чекаю спокійно, коли вона вгамується й знайде того, кого шукає. Стою, від щастя мало не плачу — на дітей моїх надивляюся, Іру і Даню, про щось своє думаю, що треба б вигляд солідніший мати — строгіший, чи що? Щоб потім на фотографіях гідно ввійти в сімейний архів... Щоб онукам за мене не було соромно. І правнукам. І головне — не сміятися! Не сміятися! А ця оксамитова дама в стрічці через увесь живіт раптом мені:

— Матинареченого! Так це ж ви! Що ж ви тут переді мною стоїте, насуплена, й не озиваєтеся?!

— Я? — запитую розгублено...

— Ви-ви, Матинареченого в легковажній блузці... — каже оксамитова. — Серйозніше треба, серйозніше! (Та куди вже серйозніше, і так з останніх сил...)

Хап вона мене за плече, як у шкільному хорі, й поставила акуратненько, де мені належить стояти. І з таким докором зиркнула на мене. Говорить-говорить, а сама знову — зирк осудливо. Ні, ну хіба я можу відгукуватися на таке ім’я? Точніше прізвисько — Матинареченого! Я ж не пудель. І не Гюльчатай, котра з гарему, щоб на таке ім’я озиватися. Покликала б мене ласкаво й спокійно: «Гончарова!»...

Я б відразу руку підняла, мовляв, до дошки хочу... Або: «А де тут у нас Данина мама?». Я б із радістю... Одне слово, РАЦС я ледь витримала. Але вінчання... Ох, прости мене, Боженько милосердний, і спасибі, що ти зробив так, що мій син Даня не помітив мого сміху. Ні, ну й кумедні шляхи твої, Господи, погодься... Цей батюшка — радісний, рум’яний, волоокий, з бородою і кіскою... (Казали, що він мед­училище закінчив, фах — «фельдшер швидкої допомоги», в анкетах писав «хфельдшир» і дуже боявся уколи робити. Але потім опанував суміжний фах — фельдшер душ людських. І тут у нього краще виходило.) Як він урочисто, від щирого серця побажав нашій інтелігентній Ірочці, виспівуючи ласкавим тенорком: «... і щоб була плодови-и-и-итая, аки ко-о-оза!». Так у мене засіло це «плодовита, аки коза, плодовита, аки коза...». І все... Лариса, Матинареченої, тільки кулака мені здалеку показувала, головою хитала й очима робила «благаю-благаю...».

Нічого, витримали й це.

І от зовсім нещодавно, рік тому, Даня приходить зосереджений: скоро-скоро, мамо, має бути тобі новий іспит — давай, звикай до думки, що станеш бабусею, а то ми тебе знаємо, ще бракувало, щоб ти в пологовий будинок Ірку з дитиною провідати приїхала на велику й у шортах.

Як же я зраділа! І відразу поставила їм умову, відразу: «Щоб був хлопчик! — отак твердо й однозначно сказала я. — Або дівчинка!»

А потім подумала й суворо додала: «Одне з двох: хлопчик або дівчинка! — а потім, іще трохи помізкувавши: — Або двійня! Все!»

Ні, ну бачите, яка я все-таки розсудлива стала, подорослішала, правда ж?

Ірочка пройшла обстеження ультразвуком і принесла першу фотографію маленького. Не знаю, де там на тому знімку що було, але я зрозуміла, що немовля — копія я. Ручки, ніжки, вічка... І жвавеньке.

А потім, коли дізналися, що буде справді хлопчик, ми відразу стали називати його юним князем Андрієм Даниловичем і читати йому казки Олександра Сергійовича. А що? Цікаво, а на чиїх же казках ліпше навчатися ставати бабусею? Звичайно, Пушкіна.

І музику йому вмикали класичну. Щоб маля не отупіло в нас у селі. І розмовляли з ним усі. І гладили Іроччин живіт, аби хлопчик наш знав, що чекає його тут добра й любляча компанія.

І ось він нарешті народився... Якою героїчною виявилася наша Ірка — про це треба окремо писати... Сьогодні — про Андрія.

Ми з ним побачилися десь години через дві після його народження. Я все переживала, як же ми зустрінемося, і дуже хотіла йому сподобатися. Я навіть вдягла нову мереживну білу блузку з аметистовою камеєю моєї бабусі. Все чекала, що винесуть зараз сплячу червоненьку гусеницю, крихітну копію-подобу майбутньої людини. А винесли оригінал — справжнього маленького прекрасного хлопчика із різьбленим носиком і променистими очима. Князя. Він із цікавістю розглядав мене, і під його осмисленим розумним і оцінюючим поглядом — серйознішою треба бути, серйознішою! — я навіть трохи зніяковіла... Ну треба ж... Такий маленький, а, здається, все про мене знає.

І все! Життя тріумфально покотилося тепер під Андрійковою зорею. Ось він навчився тримати голову, ось — усміхатися, агукає, хапає ручкою іграшку...

Нещодавно йому виповнилося п’ять місяців. Сьогодні ввечері він навчився сміятися — на весь голос. Він, моя радість запашна, навчився не просто сміятися. А весело й легко реготати! Він лежав і з великим апетитом смакував свій кулачок, а щойно я нахилилася над ним, він радісно усміхнувся. Ще б пак — у нього справді дуже потішна бабуся...

— Доброго вечора, — сказала я.

— Хе! — щасливо й безтурботно усміхнувся Андрій.

— Скоро-скоро ми підемо з тобою до цирку! І до зоопарку!

— Хі! — відповів хлопчик.

— Гратимемо у футбол і теніс...

— Ха-ха!

— І Алісу читатимем, і Денискові оповідання...

— Ха-ха-ха!

— Ще стільки попереду цікавого й смішного!

І тут Андрійко так знайомо, так безтурботно розсміявся. І ми з ним сміялися-заливалися — довго-довго... Просто заморилися, так реготали. А потім він заснув. Та навіть уві сні продовжував усміхатися й хихикати.

А я дивилася на нього не відриваючись, вдихала його ніжні теплі пахощі й теж задрімала. І наснилося, як Лев Олексійович викликає мене до дошки, а я — ну абсолютно не готова... І весь 9-А починає мені підказувати…