Бабур — «Тигр»: воїн і поет

Захіреддін Мухаммад Бабур (1483 — 1530) увійшов у аннали світової історії як завойовник Північної Індії, фундатор імперії Великих Моголів й дуже талановитий поет, що залишив безсмертну історію свого життя «Бабур-наме» і витончені «Газелі», «Рубаї» староузбецькою мовою. Наскільки знаковою є фігура «Тигра» (а саме так перекладається прізвище) навіть у сучасному Узбекистані, промовляє такий факт: торік на державному рівні там пишно відзначалося 520 років із дня його народження.

З малих років він виокремлювався серед однолітків вправністю у військових іграх, але постійно тримав при собі улюблені книжки. Тимуриди вели свій родовід від Чингісхана. Можливо, тому Бабур і його воїни отримали в Індії прізвисько «моголи». Праправнук великого «Залізного Кульгавця» — Тимура (читайте «ДТ», № 7/2004), який також вшановується на найвищому рівні Ташкентом — наслідував в 11 років трон свого батька у Фергані; йшов 1494 рік. Пізніше він занотував у «Бабур-наме»: «Голубник упав зі скали разом із голубами та Омар-Шейхом, який здійснив таким чином переліт у потойбічний світ..»

Дуже скоро сусіди — султани, беки, хани, в тому числі й найближчі родичі, розпочали витісняти молодого Тимурида з благословенної долини. «Фергана знаходиться на кордоні оброблених земель. На сході від неї — Кашгар, на заході — Самарканд, на півдні — гори Бадахшану... Фергана — невелика область, хліба та плодів там багато. Навколо Фергани знаходяться гори; з західної околиці, де Самарканд і Ходжент, гір немає; взимку з будь-якої сторони, крім цієї, ворог не може пройти», — пише в «Бабур-наме» наш герой про свою малу батьківщину.

Слава й удача прийшли до Бабура лише через 30 років, після постійних поневірянь на чужині. Двічі, але недовгий час, він володів колишньою столицею Тимура — Самаркандом, «містом, яке охороняє Аллах». Боротьба із сусідніми ханами в неспокійній Середній Азії показала всю безплідність намагань нащадка Чингісхана створити на батьківщині свою власну імперію: надто багато було сильних суперників. Характер Бабура загартовувався від карколомних злетів і падінь. Він пережив заколот рідного брата Джахангір-мірзи і болючий розподіл спадщини Омар-Шейха. 1501 року Бабур був вщент розгромлений володарем кочових узбеків Шейбані­ханом і став ізгоєм на землі, яка багато десятиліть належала його пращурам. Тож 1504 року він назавжди залишає батьківщину і з декількома тисячами своїх вишколених вірних нукерів переходить бурхливі води Пянджу; у Кабулі правив його близький родич, який і допоміг вигнанцям.

В Афганістані, де проживали десятки непоступливих племен й виникали химерні комбінації під час постійних війн і заколотів, Бабур, який навіть захопив владу в Кабулі, все одно почував себе невпевнено. Тому 1519 року він остаточно переключив увагу на північ Індії. У «Бабур­наме» він писав, що багато років мріяв про завоювання цієї казково багатої країни, але «іноді цьому заважала безглуздість беків, а іноді — відсутність підтримки з боку родичів».

1522 року Бабур захопив на півдні Афганістану неприступну фортецю Кандагар, яка стала чудовим трампліном для наступного карколомного кидка «тигра». Через рік він навіть спробував захопити Лахор, місто на крайньому північному сході Індії, але малочисельні війська ветеранів Тимурида зазнали поразки. Стійкості й наполегливості Бабуру не бракувало. Між тим, політична ситуація в Індії якнайліпше сприяла початку експансії: делійський султан Ібраїм Лоді своєю жорстокістю та релігійною нетерпимістю (мусульмани все ж були абсолютною меншістю в багатомільйонному «океані» індуського світу) зворохобив проти себе і пенджабців, і раджпутів, і лахорців. Владика Лахору Доулат Хан і князь раджпутів Рана Санграм запросили, як вони вважали, середньоазійського авантюрника лише на допомогу. Вони помилялися — Бабур ішов на завоювання цієї держави. «Пан чи пропав!»

У своїй книзі Бабур писав: «Поставив ногу в стремена рішучості, взяв до рук поводи уповання на Бога і пішов на султана». Протягом зими 1526 року був захоплений Пенджаб: на чолі 12000 воїнів (майже 10000 — кіннотники), серед яких було чимало дітей його нукерів, Бабур у квітні відправився в похід на Делі. Зустріч армій супротивників відбулася 21 квітня на Паніпатській рівнині. Ібрахим Лоді мав як мінімум семиразову перевагу, й до того ж — 100 бойових слонів! Він навіть відмовився від артилерії і рушниць, завезених до Індії португальцями. У Бабура була дисциплінована, чудово організована армія, потужна артилерія й навіть загін із 1700 аркебузирів. Для захисту фронту він використовував старовинний тюркський прийом — зв’язавши шкіряними пасками кибитки, воїни, затулившись щитами, обстрілювали ворога з рушниць і луків. Ібрахім Лоді та 15000 його воїнів залишилися на полі бою.

Нарешті раджпути Рана Санграма побачили, що самі привели до Індії справжнього «тигра», який з тріумфом заволодів Делі, а потім, 11 травня, і старовинною столицею держави — Агрою. Поступово раджпути зібрали майже 100­тисячну армію й підійшли до Агри. Біля селища Фатіпур­Сікрі їх зустріла 20­тисячна армія завойовника. Перед початком битви придворний астролог віщував Бабуру: «Слід вдовольнитися тією милістю Аллаха, яку він дарував». Але полководець­поет знехтував цим попередженням. Знову його воїни довели свою перевагу над хоробрими, але недисциплінованими воїнами­індусами, які кидалися в безглузді атаки на потужну артилерію та рушниці. Шлях до Центральної Індії був відкритий, невдовзі й володарі Біхару (східна частина долини Гангу) визнали зверхність султана новоствореної імперії Великих моголів.

Проте бунтівлива душа поета (й до речі, вправного музиканта, теолога, юриста) залишалася невдоволеною: «Вражений відвагою моєю і силою — світ вклонився мені до ніг. Дарма! Світ скорений із собою в могилу забрати я не зміг», — писав Бабур. Державна машина в імперії працювала як годинник, спираючись на три «дивани» (кодекси) — військовий, податковий і адміністративно­релігійний. Один із найкращих українських сходознавців Вадим Рубель в «Історії середньовічного Сходу» відзначав: «І по смерті Бабур залишив своєму синові Хумаюну («Щасливому») невелику, але міцну імперію, до складу якої входили Афганістан, Пенджаб і Ганзька долина». Він залишив чималу духовну спадщину — азбуку, що грунтувалася на буквах давньотюркської писемності, виклад законів «Мубайюн»; в останні роки життя поет перемагає воїна...

Смерть забрала цю видатну людину 25 грудня 1530 року, коли батько, тільки- но поховавши сина Алвара, підхопив дизентерію від другого сина. Він гаряче молився за його спасіння: «Господи! Якщо ти можеш дати одне життя в обмін на інше — я, Бабур, віддаю своє життя і всього себе за мого сина, Хумаюна» (ці слова записала улюблена дочка Бабура Гульбадан, яка залишила по собі дуже цікаві спогади). Хумаюн видужав, наслідував трон, хоча й повторив шлях батька, на цілих 15 років опинившись у вигнанні. Попереду — тріумфальне повернення в Делі, через рік раптова смерть...

Останні рядки «Бабур­наме» були вельми промовистими: «Коли завершу книгу, закінчиться моє життя». Життя і переможців, і переможених все одно добігає свого кінця. І легендарного Чингісхана — «Підкорювача Всесвіту», і Тимура — «Володаря щасливих сузір’їв», і Бабура — «Тигра» пошановують і досьогодні. Чи чують вони дзвін литаврів?..