Бабізм-Ягізм і спадщина тоталітарної епохи

—Послухай, — сказав мені знайомий, кандидат математичних наук, доцент, — ці ваші казки, жах якийсь, хіба можна читати їх дітям, особливо дівчаткам?

З’ясувалося, читаючи п’ятирічній доньці казку про Фініста Ясного Сокола, він раптом зрозумів, до чого вона непристойна. Дівчина вночі (!) впускає до себе в кімнату юнака. Ким виросте дівчинка, котрій читають такі казки?! Минуло досить багато років, дівчинка виросла красунею та розумницею, аж ніяк не путаною, а студенткою, що закінчила два факультети, а тепер вже й аспірантка дуже серйозного вузу. У неї є подруги, друзі й залицяльники, і, звісно, як у кожної людини, свої дорослі проблеми, із якими вона досить успішно порається, попри те, що тато свого часу, дякувати Богові, на казки заборону не наклав. До речі, і на Майдані дівчинка відстоювала світлі ідеали свободи та демократії.

До чого все це? А ось до чого. Авторство статті в «Дзеркалі тижні» №2(581) від 21 січня 2006 р., за назвою «От і казочці кінець, а хто слухав... не молодець?», належить Анжелі Кігічак-Борщевській, кандидату медичних наук, дитячому психіатру, психотерапевту, матері «двох діточок». То що ж перед нами: авторитетне висловлювання фахівця чи побутова розмова?

Автор звинувачує людей старшого (після сорока) покоління в тому, що їм чужий дух свободи, і ставить собі за мету відшукати ті «вагомі причини», які зробили їх «жалюгідними рабами», котрі не зуміли подолати важку спадщину тоталітаризму. Винна в тому — нібито авторитарність люблячих матерів, оскільки при тоталітарному режимі було порушено гармонію сімейних стосунків, було втрачено «пріоритетність великої місії батьків, сім’ї в захисті та вихованні дитини». Але в яку ж це епоху панувала чудова родинна гармонія? У епоху «Кайдашевої сім’ї» чи «Іліади»? Утім, головна турбота пані Кігічак-Борщевської не минуле, а майбутнє.

Визнаючи важливу виховну роль казок, називаючи їх корінням нашої культури, автор ставить перед собою шляхетну мету — закласти у свідомість та підсвідомість діточок позитивний «банк життєвих ситуацій», а для цього піддає ревізії казки, не розрізняючи народні й літературні, книжкові та мультиплікаційні. Аби сім’я майбутніх поколінь була гармонійною, заснованою на правильних партнерських стосунках, «коріння» необхідно грунтовно вирубати. А.Кігічак-Борщевська ділиться з читачами своїми «відкриттями»: «мало казок починається з «жили-були чоловік і жінка», натомість «жили-були дід та баба», і вони ще в похилому віці заводять собі дитину « у якийсь неприродний спосіб». Версія ж із чоловіком і жінкою, цитую дослівно: «погодьтеся, була б реалістичнішою (!) і гармонійнішою».

Засуджуючи тоталітаризм, автор навіть не підозрює, що на справді поділяє позицію Крупської та цілого ряду сумновідомих діячів радянської епохи. Більшовичка Крупська боролася за «реалістичність», вимагала відмовитися від «чужого змісту» та створити нові казки, спрямовані на виховання «гарячих борців». І пані Кігічак-Борщевській «реалістичність» потрібна для виховання нового покоління, «котре неодмінно доросте до великої політики: не сьогодні, так завтра (ось вони, гарячі борці! — І.К.). А разом із ним прийдуть і новий світогляд, і нова філософія українського суспільства».

У нового покоління, на думку автора, має бути нове ставлення до таких категорій, як «свобода» й «відповідальність». Правильно. Тільки чому вона, взявши на себе велику відповідальність як фахівець давати батькам поради, як треба оцінювати й відбирати казки для дитячого читання, виявилася повністю вільною від літературних та естетичних знань і не зазирнула бодай у шкільний підручник, аби ознайомитися з жанровою специфікою казки?

Тоді вона дізналася б, що вимагати від казки реалістичності — приблизно те саме, що шукати пальму на Північному полюсі. У будь-якій казці події відбуваються у фантастичному світі, де дива нікого не дивують. У казці дитина, відволікаючись від реальності, приходить до вічних основ життя. Крім того, як уже давно доведено вченим із світовим ім’ям В.Проппом (так давно, що ці дані просочилися в шкільні підручники з літератури в цілком доступній для дітей формі), чарівна казка завжди має чітку сюжетно-композиційну структуру. Поштовхом до розвитку дії є негативні перипетії, які відбуваються з героєм, далі йде низка чарівних випробувань, які герой витримує з честю, за що й має заслужену нагороду. Тому в казці обов’язковий щасливий фінал.

Знаючи це, легко пояснити сутність «відкриттів» А.Кігічак-Борщевської та необгрунтованість її претензій до казок.

Батьки в казці «Гусі-лебеді» автору статті видаються «безособовими постатями, невідомо чому самоусунутими від своєї виховної ролі». У будь-який фольклорній казці персонажі позбавлені індивідуальних психологічних рис. Вони поїхали на ярмарок, наказавши сестричці дивитися за братиком, і повернулися тоді, коли події вже завершилися щасливо не тому, що безвідповідальні та не піклуються про дітей. Пригадайте, дівчинка на початку казки відмовляється з’їсти житній пиріжок («У мого татка і пшеничні не їдяться»). Це дитина, оточена турботою і навіть злегка розпещена. За законами казкового жанру батьки не повинні були діяти замість дітей. Тоді їм самим довелося б стати головними героями та пройти через чарівні випробування. У структурі казкового сюжету відбилися найдавніші обряди ініціації, після закінченні яких плем’я визнавало підлітків дорослими, зрілими людьми. І тепер легко зрозуміти, чому в усіма улюбленій сучасній літературній казці Едуарда Успенського батьки Дядька Федора, котрі не знеособлені, наділені яскравими характерами, що запам’ятовуються, змальовані з тонким та витонченим гумором, не кидаються до міліції, хоча дуже люблять свою дитину і намагаються її розшукати. Звісно, насправді маленькі діти не вирішують «самотужки такі складні життєві проблеми» й ніколи не вирішували. Сутність казки «Гусі-лебеді», як і будь-якої іншої, у тому, що ці проблеми розв’язуються в дитячій уяві. Сестричка, палко люблячи братика, рятує його, і їй на допомогу приходять добрі чарівні сили (піч, яблуня, річка), котрі ще й навчають її заразом поваги й пошани до першооснов буття. Піч і хліб — священні в наших предків предмети, яблуня — як і кожне дерево — символ живої природи, а вже річка — один з найдавніших символів життя.

Казка — не байка, вона не містить прямих повчань. Не потрібно шукати певне простеньке алегоричне пояснення казкових подій, аби витягти з них пласку мораль. Спроби використовувати мистецтво в утилітарних цілях завжди зазнавали поразки.

А як же тоді всім відоме пушкінське «добрым молодцам урок»? Ось що про це пише класик і знавець дитячої літератури К.Чуковський: «...казка удосконалює, збагачує та гуманізує дитячу психіку, ... дитина, котра слухає казку, почувається її активним учасником і завжди ототожнює себе з тими із її персонажів, хто бореться за справедливість, добро та свободу... Мета казкарів... виховати в дитині людяність — цю чудову здатність людини хвилюватися чужими нещастями, радіти радостям іншого. Переживати чужу долю, як свою».

Не знаю, чи вважає пані Кігічак-Борщевська цю рису потрібною «полум’яним борцям і гарячим патріотам» нової епохи чи припускає, що в прекрасному майбутньому, вільному від кайданів тоталітаризму, при створенні «нової життєвої філософії українського народу» її слід відкинути й забути як застарілу?

Казка не призначена для того, аби малювати фальшиві ідилічні картинки, де фігурує виключно «здорова ситуація повної сім’ї». Ця здорова ситуація необхідна дитині в реальній дійсності. На думку автора згадуваної статті, зображення в казках лютої мачухи та безпомічного, слабкого батька згубно впливає на підсвідомість дітей і заважає хлопчикам, «сильній половині людства», у майбутньому стати справжніми лідерами, особливо тепер, відповідно до завдань, які стоять перед українським суспільством. Невже співчуття безправній сироті послабить чоловічу волю? То які ж тоді цілі вона ставить перед новими героями?

Від таких «методів критичної думки» неодноразово страждали кращі письменники-казкарі саме в часи тоталітаризму. Тоді й закликали казку «на піонерський суд» і звинувачували казкових героїв у всіляких дурницях. Адже герої казок ніколи не стають жертвами зла та кривди, вони борються й перемагають. У цьому за всіх часів, минулих та майбутніх, і полягають моральні уроки казок. У казці дитина потрапляє у світ, де добро завжди тріумфує. Що ж до реальної психології сімейних стосунків, то все це залишається й має залишатися за рамками казкового сюжету. Як саме герої житимуть-поживатимуть і добра наживатимуть, розкажуть дітям інші літературні жанри. Казка ці проблеми за своєю жанровою специфікою вирішувати не повинна. Любов, вірність, подружня відданість (Фініст Ясний Сокіл, Царівна-жаба та ін.) зустрічаються в казках завжди в екстремальних ситуаціях, у своїх вищих проявах.

Цінна та прекрасна казка ще й тим, що як феномен культури вона виступає найважливішим способом формування орієнтації на солідарну співпрацю заради добра. Навіщо звинувачувати казку «Ріпка» в «нівелюванні індивідуальних проявів особистості»? Ніхто з її персонажів шкоди своїй індивідуальності не зазнав. Саме ця казка стала підґрунтям низки сучасних психологічних тренінгів і ділових ігор. І психологи знають, що крайній індивідуалізм — симптом інфантильності або небезпечніших відхилень. Баба Яга була б рада, якби сестриця, турбуючись про свою неповторну індивідуальність, не стала рятувати братика.

Стосовно казки «По щучому велінню», то її поширене трактування як незаслужена нагорода ледарю — ще один приклад нерозуміння сутності чарівної казки, приписування їй «неправильної» баєчної моралі. Омеля в світовому фольклорі присутній у найрізноманішніших подобах і під найрізноманітнішими іменами. Бідний, усіма зневажуваний дурник одержує нагороду не за неробство, а за доброту й безкорисливість, а потім перетворюється до невпізнанності.

Припущення, що діти після знайомства з цією казкою проведуть усе життя лежачи «в чеканні дармових благ», змушує ще раз пригадати висловлювання Чуковського, що діти, на відміну від дорослих, у сприйнятті казок «ніколи не бувають паскудниками». І якщо батькам малюків можна порекомендувати анітрохи не застарілу книгу «Від двох до п’яти», то автору статті слід було б бодай одним оком зазирнути в наукові праці, присвячені аналізу казкового жанру.

Мабуть, тоді й рекомендації, звернені до батьків, стали б не такими суперечливими. Адже автор статті радить читати дітям книжечки з біблійними сюжетами (чудово!), але при цьому випускає з уваги, що саме з міфології, у тому числі й біблійної, у казку прийшли сюжети про «дідів і бабів», котрі у віці понад сто років раптом заводять собі дітей у якийсь чудесний спосіб. Сюжет із жертвопринесенням Авраама залишимо без коментарів.

Пані Кігічак-Борщевська пише про те, що до вибору казок для дитини в жодному разі не можна ставитися легковажно. Тому щиро дивує її порада купувати побільше «сучасних, яскравих, цікаво ілюстрованих... дитячих видань» без єдиної згадки про їхній зміст. Гарні ілюстрації й висока якість паперу — ще не показники цінності.

Нова епоха в житті держави, народу, окремої людини ніколи не розпочинається з чистого аркуша. І якщо ми по-справжньому любимо дитину й хочемо з неї виростити прекрасну, гармонійну, сильну, самодостатню особистість, то справді необхідно позбавлятися від духовної спадщини тоталітаризму, одним із проявів якого є саме банальне невігластво. І без того напівосвічені люди грунтовно випололи поле культури, залишаючи лише те, що, на їхню думку, придатне на користь ідеології. Воістину вільною може бути лише людина, котра глибоко шанує справжню культуру. А це вимагає постійної праці й відповідальності за кожне сказане, тим паче надруковане слово.