«Бабин яр» просить допомоги

Дедалі частіше громадські протести в Україні проти порушення встановлених законів та норм дбайливого ставлення до культурної спадщини стають предметом розгляду в міжнародних і європейських організаціях. Попри наявні статуси пам’яток історії й архітектури, заповідників, охоронних зон, чиновники та представники великого бізнесу продовжують у Києві широкомасштабну війну з пам’ятками минулого і нашою пам’яттю загалом. Внаслідок цього столиці України тільки за останні 15 років завдано непоправних втрат, з приводу чого жалкуватимуть майбутні покоління. Прикладів цього безліч. Не стану перелічувати їх і тривожити душі людей, передусім киян, яким особливо гірко спостерігати цю вакханалію несмаку нових геростратів, переважно «варягів». Усе це сказано з метою запобігти новому скандалу, що назріває й може спалахнути в Києві внаслідок бездіяльності влади всіх рівнів. Ідеться про події, що відбуваються навколо Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» уже протягом не одного десятка років.

Саме в ці вересневі дні нацисти провели перші масові страти в урочищі Бабин Яр. 27 вересня 1941 року тут було розстріляно сотні пацієнтів психіатричної клініки, а 29- 30 вересня - близько 34 тисяч київських євреїв. Усього в 1941-1943 рр. у Бабиному Яру було розстріляно більше 100 тисяч осіб (переважно військовополонені, а також сотні ромів, українських націоналістів).

Але про все по черзі. У липні 1976 року в Києві було відкрито величний меморіал жертвам Бабиного Яру. Подію приурочили до 35-річчя трагедії. Через кілька років після того відбувся конкурс на найкращий проект меморіального комплексу «Бабин Яр». Траплялися цікаві проекти, але жодного з них не прийняли. Вирішено було провести повторний конкурс. З різних причин його не провели. Не поспішали із завершенням будівництва меморіального комплексу та музею цієї страшної трагедії і після здобуття Україною незалежності.

2002 року ініціативу взяла до своїх рук Єврейська рада фонду «Пам’ять Бабиного Яру» на чолі з його президентом Іллею Левітасом. Працівники фонду скористалися допомогою американського розподільного комітету «Джойнт», який раніше вирішив побудувати в Москві, Петербурзі та Києві громадські центри розвитку єврейської культури. Влітку того ж року на засідання містобудівної ради, де мені довелося бути присутнім, зайшов із гістьми головний архітектор Києва Сергій Бабушкін і відрекомендував датського архітектора з проектом «Єврейського культурного центру в Бабиному Яру». Слухали через перекладача. Після доповіді в залі запанувала тиша. Буквально всі присутні не могли зрозуміти, чому будівлі такого призначення вирішено спорудити на місці ймовірних розстрілів громадян. Та й проект був абсолютно непридатний ні за змістом, ні з погляду архітектурного виконання.

Сергій Бабушкін подякував доповідачеві і з гістьми рушив до виходу, залишаючи всіх здивованими. Врятував ситуацію колишній головний архітектор Києва (1986-1992) Микола Жариков. Він зупинив гостей і висунув вимогу почати обговорення проекту. Ну й, звісно, сам узяв слово, аргументовано, професійно розкритикувавши проект. Виступали й інші члени ради, які були проти такого «експромту» на важливу й болючу для всіх нас тему. Гості пішли. Присутні в залі розуміли, що проект не можна приймати. Однак у жовтні 2002 року, як повідомили газети, президент Леонід Кучма з мером Києва Олександром Омельченком і президентом фонду «Пам’ять Бабиного Яру» Іллею Левітасом заклали на цьому місці пам’ятний камінь із текстом про будівництво центру. Рішення було, звісно, поспішне й неправильне. Його не схвалювала і спільнота. Проти проекту виступили багато активістів від єврейської громади міста, навівши безліч аргументів. І таки противники проекту перемогли в далеко не рівній боротьбі з вищим керівництвом.

Минав час. Але ні Кабінет міністрів країни в особі Міністерства культури, ні мерія Києва з її управлінням культури не думали про необхідність належного завершення робіт над меморіальним комплексом, про проведення конкурсу, визначення перспективи його розвитку. На території Бабиного Яру стали з’являтися різні пам’ятні знаки на спомин про загиблих євреїв, ромів, українських націоналістів, священиків... Усі, звісно, самодіяльні, без належного рівня оформлення та погодження.

І ось у квітні 2010 року на тлі бездіяльності влади Об’єднана єврейська громада України і Всеукраїнський єврейський конгрес оголосили через Інтернет відкритий міжнародний архітектурний конкурс на «створення проекту меморіального комплексу «Бабин Яр» з увічнення пам’яті жертв Голокосту 1941 року в місті Києві, Україна». Проектування пропонувалося вести на окремій ділянці заповідника, площею 22300 м², відведеній 1996 року благодійному фонду «Бабин Яр» Київрадою в районі пам’ятного знака «Мінора». Конкурс було оголошено в Інтернеті й адресовано обмеженому колу учасників. Як і інші конкурси, що проводилися в Києві по Інтернету столичною мерією з Міністерством культури та туризму, він не був опублікований у пресі, як цього вимагає постанова Кабінету міністрів України «Про порядок проведення архітектурних конкурсів» (№266 від 21.02.2007 р.), підписана тодішнім прем’єр-міністром Віктором Януковичем. Цікаво й те, що у складі журі з 11 осіб - тільки один архітектор: Сергій Бабушкін, один скульптор - Франк Мейслер і журналіст - Володимир Кацман. Решта членів журі - керівники всеукраїнських єврейських організацій.

В Україні про конкурс мало хто знав. Тому багато архітекторів не змогли взяти в ньому участь. Отож публічністю та демократичністю, які передбачає сам конкурсний процес, тут, так би мовити, й не пахло. Для громадськості залишилися невідомими і результати конкурсу. Вони, мабуть, нічого й не дали. Тільки в інтерв’ю одній із газет від 08.10.2011 р. пан Левітас повідомив, що заплановано зробити в Бабиному Яру. За його словами, там мають з’явитися різні пам’ятники, скорботна арка, церкви різних конфесій та Алея праведників, яку він обіцяв почати споруджувати вже восени минулого року. Але щось, очевидно, зашкодило. Роботи так і не розпочалися.

Усе стало зрозуміло, коли в тій-таки газеті від 12.04.2012 р. з’явилися повідомлення, що Містобудівна рада розглянула концепцію розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», розроблену архітектурною майстернею «Л.Скорик», яку й представила архітектор Лариса Скорик. У проекті фантазії пана Левітаса отримали дальший розвиток. У зоні пам’ятника жертвам нацистів у Бабиному Яру пропонується побудувати церкву-музей жертвам опору. А з протилежного боку - музей Голокосту, який формою скидатиметься на шестикутну зірку Давида. Над яром з’явиться «скляний місток для однієї людини», облаштують сад праведників, де буде «висаджено 640 вічнозелених колоноподібних туй на кам’яному полі», і відкриють Алею праведників.

Цікаво, що розгляд відбувався явно під чиїмось покровительством. За день до цього проект терміново розглянули на науково-методичній раді (НМР) Міністерства культури України. Так коментував це засідання Лев Дроб’язко, автор книжки «Бабин Яр. Що? Де? Коли?» та численних публікацій на цю тему: «Мене вразило, що Лариса Скорик на запитання, чому саме «зірка Давида» (про форму музею. - Авт.), сказала, що їй підсвідомо хочеться зробити музей Голокосту, тому й спало таке на думку… Мене підтримали й деякі члени ради, котрі вважали такий проект неприпустимим. Ларису Павлівну всіляко підтримував ведучий засідання, заступник директора департаменту зі збереження культурної спадщини при Мінкультури України Віктор Вечерський, - він позбавляв слова тих, хто був проти проекту, і, навпаки, давав його тим, хто виступав за проект».

Замовник проекту - Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр». З оплатою проектних робіт замовник не скупився, та й, очевидно, не розбирався, замовляючи й оплачуючи зовсім некомпетентній у цьому питанні організації під складною назвою Всеукраїнський науково-методичний і дослідно-інформаційний центр архітектурної спадщини концепцію розвитку Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр», яку вона представила аж у п’яти томах за досить пристойну суму 500 тисяч грн. Цікаво, що з цього приводу ні Кабінет міністрів України, ні Міністерство культури жодних розпоряджень не видавали. Відомо тільки, що курирує проект якийсь чиновник з адміністрації президента України. Також відомо, що гуманітарними питаннями в АП займається радник президента України Ганна Герман і що співпрацює вона з архітектором Ларисою Скорик.

На жаль, така співпраця поки що ні до чого хорошого не приводила. Це можна бачити на прикладі їхньої спільної «діяльності» у процесі «реконструкції та благоустрою» Шевченківського національного заповідника в Каневі після відсторонення від робіт автора, архітектора-реставратора Василя Безяніна, який зберіг національний стиль, створений архітекторами музею Василем Кричевським та Петром Костирком. Перероблений Ларисою Скорик проект інтер’єрів і експозиції до невпізнанності змінив, а точніше - ліквідував національний колорит в архітектурі інтер’єрів, а експозиційні зали перетворив на подобу картинної галереї, завішаної, ніби простирадлами, фотокопіями портретів та різних будівель, з приводу чого залишається тільки жалкувати.

Скандальну історію з конкурсом на будівництво-відтворення Десятинної церкви теж можна зарахувати до такого роду діяльності архітектора Лариси Скорик. Усі ці проекти чомусь реалізуються в закритому режимі, й тільки на останньому етапі про них дізнається спільнота. І, як бачимо, дає негативну оцінку.

Просто дивно, чому і Міністерство культури України, і керівництво КМДА залишаються на узбіччі цього цілком порочного процесу, фактично потураючи й навіть допомагаючи його просуванню формальними й абсолютно непрофесійними погодженнями у своїх відомствах. Ну, а рівень компетентності та правомірності дій керівництва Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» і абсолютно невиправданих величезних грошових витрат потребує особливої уваги. І не тільки громадськості…

На нашу думку, питання розвитку меморіального комплексу «Бабин Яр» має вирішуватися не кулуарно, десь в окремих кабінетах некомпетентних чиновників, а кваліфіковано, із залученням науковців Музею історії Києва, істориків, представників громадськості. І дійовим інструментом для виправлення нинішнього становища може стати рішення Кабінету міністрів України про проведення відкритого конкурсу на найкращий проект історико-меморіального комплексу «Бабин Яр». У проекті головною спорудою, як передбачалося й раніше, має стати музей жертв Бабиного Яру, в якому буде відображено правдиву історію цієї трагедії, зокрема і єврейського народу. Ділити ж заповідник за національною ознакою - неприпустимо.

P.S. Матеріали, які підтверджують сказане, автор за потреби представить.