Бабин Яр: пам’ять про війну чи війна за пам’ять?

Історія людських злочинів — це історія Бабиного Яру. Людей у цьому проклятому місці знищували фізично, а пам’ять людську — морально: радянська влада боялася об’єктивних історичних хронік, де поряд із винищенням фашистами євреїв і циган, підпільників і радянських військовополонених неодмінно спливли б факти геноциду власного народу. Історія Бабиного Яру сьогодні дістала менш страшне, але не менш цинічне продовження...

Президент сказав — прем’єр зробив

На місці білих плям в історії неминуче виникають міфи. Приховуючи архіви, користуючись відсутністю строго наукових досліджень, можновладці не раз намагалися «урвати шматок» від загальнонаціональної трагедії Бабиного Яру, вміло маніпулюючи браком фактів. Таких прикладів — не злічити. У 60-ті роки минулого століття спроба знищити саме місце трагедії призвела до куренівської катастрофи — інтенсивну забудову зупинили зсуви. Пізніше в Бабиному Яру планували побудувати розважальні заклади — протести київської інтелігенції відвернули це блюзнірство. На межі століть тут усе-таки було побудовано станцію метро «Дорогожичі».

А вінцем спроби «освоїти» землю стало рішення міської влади виділити в Бабиному Яру, просто на місці знищення багатьох десятків тисяч людей, майданчик під спорудження єврейського громадсько-культурного центру. Концепція центру передбачала будівництво приміщення для громадської роботи, концертного залу, театру, кафе, стоянки для автомобілів! Громадський комітет «Бабин Яр», очолюваний Семеном Глуз­маном, Іваном Дзюбою і Миро­славом Поповичем, зумів-таки захистити спокій мертвих. А прецедент став основою для розробки концепції створення національного символу — історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» як місця загальної трагедії розбитого на різні «осередки» українського товариства.

Але всупереч очікуванням конструктивного діалогу громадськості з владою спочатку не вийшло. Незважаючи на те, що комітет «Бабин Яр» запропонував ідеї, втілення яких допомогло подолати багаторічні історичні образи і суперечності: створення в Бабиному Яру меморіалу пам’яті Голокосту, жертв нацизму і тоталітаризму, відкриття дер­жавного музею Бабиного Яру.

Голос громадськості було почуто лише в 2005 році. У вересні президент України Віктор Ющенко підписав розпорядження, де Кабінету міністрів наказувалося «розглянути до 15 жовтня 2005 року питання про створення державного історико-культурного заповідника «Бабин Яр». Розпорядження відразу благополучно лягло чиновникам під сукно, і лише через півтора року, після відзначеного з помпою 60-річчя трагедії і чергових актів вандалізму, у Кабміні нарешті пригадали про розпорядження глави держави. 1 березня 2007 року збулося — з’явилася постанова «Про державний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр». Величезна братська могила нарешті здобула статус, територія поховань підлягала упорядкуванню, на проведення ремонтно-відновлювальних робіт передбачалося фінансування з бюджету. Куратором заповідника зобов’язали стати Міністерство культури і туризму.

Джокер у рукаві?

У Мінкультури за справу взялися завзято: створили робочу групу, куди увійшли провідні вчені і громадські діячі. Завдання групи — вирішити низку попередніх питань організаційного характеру. Але дуже швидко акценти змістилися у бік посади директора заповідника. Здавалася б, усе логічно: людина, котра має реальну концепцію облаштування заповідника, яка відповідатиме за те, що відбувається, конче потрібна. Але з кандидатом на посаду вий­шла заковика. З цілого ряду претендентів, серед яких були будівельники, озеленювачі і навіть металознавці, робоча група не змогла вибрати жодного і поклала весь тягар відповідальності, а отже і вибір, на Мінкультури.

Проте з моменту останнього засідання робочої групи минуло понад місяць, а рішення про призначення на посаду директора не ухвалено. Міністр Юрій Богуцький навмисно зволікає, вважає співголова комітету «Бабин Яр» Семен Глузман. Мабуть, таким чином міністр намагається уникнути відповідальності: тягти волинку можна до нескінченності і не призначати нікого — нехай наступний міністр, якого, можливо, призначать після позачергових парламентських виборів, і приймає це рішення.

Втім, не виключено, що у певний момент з’явиться якийсь міністерський «джокер». Адже бюджетом на 2007 рік на функціонування заповідника «Бабин Яр» передбачено 1,2 млн. гривень, і, можливо, розпорядником цих грошей «гуманітарні» чиновники хочуть бачити «свою» людину.

У Мінкультури запевняють в зворотному — до вересня з кандидатурою директора визначаться остаточно. Заступник міністра, глава робочої групи Тимофій Кохан, вважає, що пристрасті вирують марно: літо — час відпусток, тому і виникла невеличка пауза.

«Мінкультури розглядає кандидатури претендентів на посаду директора заповідника «Бабин Яр», — так вирішили члени робочої групи. Запевняю, це буде людина зі списку, запропонованого нам для обговорення — іншої бути не може...»

Але член робочої групи, заступник глави Українського інституту національної пам’яті Роман Круцик не настільки оптимістичний. Фінансове питання не можна списувати з рахунків, вважає він. Адже не випадково гуманітарний віце-прем’єр Дмитро Табачник відмовився завізувати проект урядової постанови про внесення заповідника «Бабин Яр» до складу Інституту національної пам’яті. Це — знак, вважає Роман Круцик, за плечима котрого багато років такої самої виснажливої боротьби за пам’ять розстріляних сталінськими бузувірами в Биківні у 1937—1941 роках. Боротьби, яка, дякувати Богові, увінчалася успіхом після створення Національного заповідника «Биківнянські могили» у 2006 році.

Адміністратор замість дослідника?

А поки що, схоже, на посаду директора реально претендують двоє. Аркадія Монастирського рекомендувала Асоціація національно-культурних об’єднань України. За Монастирського — вища економічна освіта, посада виконавчого президента Єврейського фонду України і грамоти від Мінкультури і Держкомрелігій. Завідувача відділу Музею історії м. Києва Віталія Нахмановича рекомендували не лише рідний музей і громадський комітет «Бабин Яр», відповідальним секретарем якого він є.

Серед керівників цілої низки наукових і громадських організацій, які підтримали другу кандидатуру, академіки, директори інститутів Національної пам’яті — Ігор Юхновський, історії України НАН України — Валерій Смолій, філософії НАН України — Мирослав Попович. За Нахмановича — унікальні наукові дослідження у сфері історії Бабиного Яру й активна громадська діяльність, а також продумана концепція створення державного заповідника «Бабин Яр». Вона була узгоджена на наукових конференціях і підтримана не лише провідними фахівцями інститутів історії України і політичних та етнонаціональних досліджень, а й головним рабином України Азріелем Хайкіним.

Втім, у Мінкультури все це перевагою не вважають. «За умовами конкурсу, — каже Тимофій Кохан, — кандидати не подавали свої концепції створення заповідника, оскільки концепція — це не особиста позиція директора, її мають готувати в робочому порядку за допомогою робочої групи, фахів­ців. Коли буде призначено директора, він і вирішуватиме ці питання. Я вважаю, що на цю посаду найкраще підійде людина з адміністративним досвідом, яка має уявлення про історію і проблематику Бабиного Яру. А вже її завданням буде добір персоналу — фахівців із усіх напрямів роботи заповідника. Бо, якщо директор більше займатиметься науковою роботою, то хто «ганятиме», приміром, «Зеленбуд»?..»

Діаметрально протилежну думку має інший член робочої групи, заступник директора з наукової роботи Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім.І.Кураса НАН України професор Олександр Майборода. Якщо на посаду буде призначено історика, вважає він, то заповідник матиме унікальний шанс стати частиною національної пам’яті всіх громадян України. «Чомусь існує думка, що коли треба створювати заповідник, то директором має бути людина, котра обов’язково вміє будувати. Виходить, потрібен виконроб? А заповідник має бути насамперед науковою й освітньою базою. І, відповідно, штаб його має очолити історик — людина, котра знає предмет, розбирається в ньому, фахівець музейної справи. Щоб не руйнувалася наукова складова концепції заповідника. Адже ця людина має на багато років уперед визначити стратегію розвитку музею. Треба знайти такі форми розповіді про місце трагедії, які б залишилися в душах людей... А будувати повинні на основі тендера будівельні організації», — переконує вчений.

Ключове запитання «Що ж буде далі з Бабиним Яром?», здається, відійшло на другий план. Чиновників, схоже, не дуже хвилює, у які руки потрапить наша з вами спадщина. Адже дуже багато залежить від людини, яка туди прийде. Оскільки є на те «благословення» влади — заповідник рано чи пізно буде створений. Але чи проводитиметься реальна робота — науково-дослідна, просвітительська, видавнича, музейна, екскурсійна, виставкова — чи все закінчиться банальним встановленням чергового пам’ятного знака? І сьогодні на території Бабиного Яру є розрізнені пам’ятники, нічим не об’єднані між собою. А втім, над створенням цілісного меморіального комплексу теж треба працювати. І тут директорові не допоможуть ані адміністративні, ані будівельні навички, якщо немає загального бачення, якщо за проблему не вболіваєш душею. Саме тепер на кону головне: або заповідник стане загальнонаціональним символом із серйозною науковою базою, або все піде за старою схемою приватизації народної пам’яті окремими групами впливу. Чи перейде Бабин Яр під реальну відповідальність держави, чи залишиться місцем, де за рознарядкою кілька разів на рік «відзначаються» різні чиновники і громадські діячі? Адже події тих днів даються нам взнаки й понині — народ втратив відчуття консолідації, яке потрібно відродити. Найбільше для цього підходить Бабин Яр — місце загибелі євреїв, військовополонених різних національностей, ромів, націоналістів, комуністів, душевнохворих... І, нарешті, просто киян, жителів міста, яких, за свідченням істориків, розстрілювали тут як заручників — сотні, тисячі людей, цілі сім’ї...