Автобіографія

Колись у піонерському таборі біля багаття під час диспуту нам поставили запитання: кого б ми рятували, якби тонули молода дівчина і старенька бабуся. Більшість була "за дівчину", бо "їй іще жити". Меншість - "за бабусю". Оскільки і ті і ті були мали рацію у своїй логіці, я розгубився, сказав, що не знаю, і втік. До кінця зміни зі мною "ніхто не розмовляв" і до гурту не запрошував.

У школі розповіли про мою пригоду, і однокласники почали мене ігнорувати, а я їх - уникати.

Коли настав час вступати до комсомолу, про мене ніхто навіть не згадав, а сам я не наважився просити - знову "втік".

На випускному вечорі зі мною ніхто не танцював. Після танців усі ділилися, хто куди вступатиме, обговорювали переваги вишів нашого міста. Тому я поїхав навчатися до сусіднього обласного центру.

Був звичайним студентом, намагався уникати запитань, які вимагали прямих відповідей. Тому, мабуть, був самотнім і ні з ким не товаришував. Одного вечора до мене підійшла Леся. Вона нічого не питала, просто запросила до себе в кімнату "на картоплю". Ця "картопля" триває і досі.

Після інституту поїхав працювати за призначенням інженером на завод "Ремтехніка" в районний центр, хоча мені пропонували посаду й у місті. В районі відразу давали гуртожиток і обіцяли квартиру, а в "області" ніхто нічого не обіцяв... І я знову "втік".

Одного дня Леся повідомила, що вагітна, - я знову "втік". Тому в нас немає дітей.

З рідної "Ремтехніки" вийшов на пенсію, хоча тепер вона вже так не називається. Були різні часи, бувало й важко, але в мене завжди була Леся.

Тепер маю багато вільного часу і часто згадую той диспут у піонерському таборі. Деякі його сюжети можна було сміливо позначити "18+". Що було б, якби я тоді не "втік", як змінилося б моє життя?

Відповіді не маю, бо завжди намагаюся уникати цього запитання - "втікаю"... Я не знаю, як склалися долі моїх однокласників, тому не можу навіть уявити собі, як інакше могло піти моє життя.

Штучне звуження варіантів вибору - це маніпуляція.

Ось тепер і думаю, чи не є все наше життя маніпуляцією, коли нам увесь неосяжний Світ ділять на "дівчина" і "бабця", "вони" і "ми", "свої" і "чужі"?

Можливо, через це ми все своє життя "втікаємо" від життя - навіть тоді, коли впевнено відповідаємо на запитання? Бо "правильна" відповідь у маніпуляції теж є неправильною.

А можливо, помилка вже в тому, що ми ставимо запитання? Адже вони звужують варіанти відповідей, які пропонує нам життя. Тому головне - просто жити.

Цікаво, який знак поставити в кінці попереднього речення: знак оклику чи знак питання?..

Можливо, більшість проблем людини і виникає в момент постановки запитання? Адже якби тоді, на диспуті біля піонерського багаття, ми просто співали, а не визначалися, кого рятувати, то, можливо, й життя моє склалося б інакше і в школі, і після школи? Правда, тоді я не зустрів би Лесі. Хоча - не факт. Ми з нею жодних запитань собі не ставили, нічого не вигадували і не вибирали. Все склалося, як склалося.

Уявіть собі, що протягом певного часу в людини періодично з'ясовують, як вона ставиться до вегетаріанців? Цілком імовірно, що на "рівному місці", де не було жодних проблем, у "респондента" почнуть зароджуватися певні сумніви. Вони, цілком очікувано, сформують у нього невроз, що переросте в майбутньому в агресію. Така версія цілком імовірна, якщо саме це було метою "кореспондента". А цікавитися можна ж не лише вегетаріанцями, а й, скажімо, символами віри.

Тож винен той, хто ставить запитання з відомими відповідями й наслідками. Справжнє вартісне запитання усталеної відповіді не має. І шукати її, відповідь, мусимо протягом усього свого життя, щодня підтверджуючи правдивість відповіді. Чи не шукати, а жити світом - таким, яким він є?

Світ запитань не ставить, він пропонує вибір. Запитання формує людина, звужуючи смисли Світу.

Світ пропонує нам версії поведінки і спонукає нас до дії, а людина ставить запитання і маніпулює нами. Часом мені здається, що ті "бабця" і "дівчина", які супроводжують мене донині, не потонуть ніколи. А я все життя їх "рятував".

Тож "заблукуємо" вже тоді, коли вгадуємо серед нав'язаного нам людиною, а не обираємо серед подарованого Світом.

"У кущах співає пташка, і в її співі смислів більше, ніж усі смисли, що їх сформувало й спростувало людство" - так казав вуйко Дезьо. І це правда - хоча б тому що, коли ми шукаємо відповіді, ми менше усміхаємося. І так може минути все життя.